Усе ще не розуміючи як слід, про що йдеться, мій компаньйон мовчки кивнув головою.

— Отож перейдемо до наших бажань. Перше: ми хотіли б, щоб ви негайно припинили випуск журналу з приготовленою рекламою страхової компанії Р.

— Але ж…

— Друге, — різко перебив чоловік. — Ми хочемо зустрітися і безпосередньо переговорити з відповідальним за згадану рекламу.

Гість вийняв з нагрудної кишені білий конверт, а з нього — складений учетверо аркуш паперу і передав моєму компаньйону. Той узяв папір і, розгорнувши його, пробіг очима. Це була копія фотогравюри для реклами страхової компанії, зробленої справді-таки в нашій конторі: зображення звичайного краєвиду на Хоккайдо — хмари, гори, вівці на лузі, — та на додачу запозичений звідкись буколічний віршик і більше нічого.

— Ось такі наші два бажання. Про перше можна сказати, що воно скоріше не бажання, а вже встановлений факт. Бо, правду кажучи, вже ухвалено рішення згідно з нашим бажанням. Якщо у вас будуть сумніви щодо цього, зателефонуйте потім начальнику відділу зв’язків з громадськістю страхової компанії.

— Зрозуміло, — сказав мій компаньйон.

— Однак нам легко собі уявити, що для фірми такого розміру, як ваша, шкода від такого ускладнення буде надзвичайно велика. На щастя, ми — і ви це добре знаєте — маємо немалий вплив у цих ділових колах. А тому, якщо наше друге бажання буде виконане і відповідальна за згадану рекламу особа надасть нам задовільну інформацію, ми готові повністю компенсувати завдану вам шкоду. Можливо, і з лишком.

У кімнаті запанувала мовчанка.

— Якщо ж ви не зможете виконати наших бажань, — після паузи вів далі гість, — то так чи інакше програєте. Від нині й довіку вам не буде місця в цьому світі.

Знову запала мовчанка.

— Запитання будуть?

— Виходить, що вся проблема в цій фотографії? — боязко спитав мій компаньйон.

— Саме так, — підтвердив гість й, уважно добираючи слова, ніби відсортовані пальцями на долоні, вів далі: — Саме так. Однак нічого більше сказати вам не можу. Не маю на це повноважень.

— Співробітнику, відповідальному за цю рекламу, я зателефоную додому. Гадаю, він буде тут о третій, — сказав мій компаньйон.

— Чудово! — і гість зиркнув на наручний годинник. — У такому разі до четвертої я пришлю сюди автомобіль. І нарешті найважливіше — про нашу розмову нікому жодного слова. Домовились?

І два бізнесмени розійшлися по-діловому.

3. «Шеф»

— Ось такі справи, — сказав мій компаньйон.

— Нічогісінько не зрозуміло, — мовив я, тримаючи в роті незапалену сигарету. — Передусім мені незрозуміло, якій, власне, особі належить ім’я та прізвище на візитній картці. Далі — чому ця особа так турбується фотографією вівці? І нарешті — незрозуміло, яким чином вона може перешкодити опублікуванню нашої реклами?

— Чоловік на візитці — велике цабе серед правих. Він майже не афішує свого імені й не показується серед людей, а тому людському загалу про нього відомо небагато. Однак у діловому світі його знають усі. Здається, лише ти — виняток.

— Далекий я від житейських справ! — виправдовувався я.

— Взагалі-то він не зовсім правий… Скоріше — зовсім не правий.

— Я зовсім нічого не второпаю…

— Правду кажучи, ніхто не знає, що в нього на думці. Своїх творів він не пише, з промовами перед людьми не виступає. Інтерв’ю нікому не дає, фотографувати себе зовсім не дозволяє. Навіть невідомо, живе він чи вмер. П’ять років тому репортер одного щомісячника спробував розслідувати його причетність до незаконної фінансової оборудки, та відразу справу зам’яли.

— Бачу, ти добре обізнаний!

— Того репортера я знав особисто.

Я підніс вогонь запальнички до сигарети в роті.

— І що він робить тепер?

— Його перевели в адміністративний відділ. Зранку до вечора наводить лад серед папірців… Бо, як ти сам знаєш, світ ЗМІ на диво вузький, отож цей випадок — наглядний урок, попередження іншим. Щось на зразок кісток перед входом до села африканських аборигенів…

— Справді… — сказав я.

— Однак дещо з його довоєнної біографії все-таки вдалося з’ясувати. Народився 1913 року на Хоккайдо, після закінчення початкової школи перебрався до Токіо, перескакував з роботи на роботу, поки нарешті не пристав до правих. Здається, лише один раз — але таки попав у в’язницю. Відсидів — і подався у Маньчжурію. Там заприязнився з офіцерами штабу Квантунської армії і створив організацію диверсійного спрямування. Про діяльність цієї організації мені відомо мало. Саме відтоді став загадковою людиною. Подейкували, що був причетний до торгівлі наркотиками. Мабуть, що так. Погасав по території Китаю — і за два тижні перед вступом СРСР у війну на ескадреному міноносці евакуювався на рідну землю. Звісно, з трофеями — купою дорогоцінних металів.

— Нічого не скажеш, навдивовижу вдало вибрав момент!

— Це факт, що він справді добре вмів розрахувати час. Знав, коли наступати і коли відступати. Крім того, гостро відчував, на чому зосередити свою увагу. І хоча окупаційна армія арештувала його як воєнного злочинця класу «А», розслідування його справи припинили на півдорозі й під суд він не потрапив. Причина — спочатку «через хворобу», потім усе потонуло в мороці. Напевне, мала місце якась оборудка з американською армією. Бо, як відомо, Маккартур кидав оком на Китай.

Мій компаньйон знову взяв кулькову ручку і почав крутити нею між пальцями.

— Так от, вибрався він з в’язниці Сугамо і розділив навпіл заховані бозна-де скарби. За одну половину купив з усіма бебехами одну з фракцій Консервативної партії, за другу — світ реклами. То був час, коли під рекламою розуміли поширення простеньких рекламних листівок.

— Дивовижна передбачливість! А щодо його тіньових капіталів не було жодної претензії?

— Облиш! Він же заволодів фракцією Консервативної партії.

— Так, справді… — сказав я.

— У всякому разі, завдяки грошам він прибрав до своїх рук і політичну партію, і рекламу. До того ж, ця його система і зараз справно функціонує. Він не вилазить на поверхню, бо в цьому немає потреби. Адже коли тобі підвладні засоби реклами і керівництво політичної партії при владі, для тебе немає нічого неможливого, хіба ні? А взагалі ти розумієш, що означає володіти всією рекламою?

— Не зовсім…

— Володіти рекламою — це однаково, що підпорядкувати собі майже всі видавництва, телебачення і радіо. Жодне видавництво, жодний телевізійний канал не обходиться без реклами. Як акваріум без води. Дев’яносто п’ять відсотків інформації, яка доходить до твоїх очей, вже кимсь відсортована й оплачена.

— Все одно незрозуміло… — наполягав я. — Те, що цей чоловік заволодів засобами масової інформації, я розумію. А от як він може застосувати свою силу до рекламних журналів страхових компаній? Адже мова йде про прямі контракти без участі впливового виробника реклами, хіба ні?

Мій компаньйон відкашлявся і допив рештки охололого ячмінного чаю.

— Акції. Саме вони — головне джерело доходів цього типа. Операції з акціями, їхній перепродаж і скуповування із спекулятивною метою тощо. Потрібні для цього дані збирає його інформаційний відділ, а він сам вибирає, що йому підходить, а що — ні. З усього цього матеріалу лише частина потрапляє у ЗМІ, а решту Шеф викуповує для себе. Ясна річ, не прямо, а за допомогою шантажу. Якщо ж шантаж не діє, то ця інформація передається політикам з метою отримання вигоди.

— Мовляв, у будь-якої фірми знайдеться хоч би одна слабина.

— Бо в будь-якій фірмі на загальних зборах акціонерів не хочуть чути громових заяв. Адже загалом до сказаного слова прислухаються… Таким чином, Шеф спирається на триєдину основу з політиків, ЗМІ та ринку акцій. Гадаю, ти це збагнув. А тому задушити рекламний журнал, а нас викинути на вулицю для нього легше, ніж раз плюнути.

— Гм-м-м… — промимрив я. — Але ж чого таке велике цабе переймається фотографією краєвиду на Хоккайдо?

— О, це справді гарне запитання! — майже незворушно сказав мій компаньйон. — Саме це я збирався у тебе спитати.