Подружка принесла з кухні каву, і ми взялися її пити, сидячи одне напроти одного. Краплі дощу уривчасто барабанили по вікнах. Час щораз густішав і, перемішуючись з холодною пітьмою, заповнював собою вітальню. Жовте світло електричної лампи розсипалося в повітрі, немов квітковий пилок.

— Втомилися? — спитала подружка.

— Та начебто… — відповів я, неуважно поглядаючи на краєвид за вікном. — Бо ми стільки набігалися — і раптом зупинка. Справді важко до цього звикнути. А головне — краєвид, зображений на фотографії, ми нарешті знайшли, однак ні вівці, ні Пацюка тут нема!

— Спробуйте поспати. А я тим часом приготую щось поїсти.

Вона принесла з другого поверху ковдру й накрила мене. Потім розпалила гасову грубку, вставила мені в рот сигарету і піднесла вогонь.

— Не занепадайте духом! Повірте, все буде якнайкраще!

— Дякую, — відповів я.

Вона зникла за дверима кухні.

Я залишився сам — і відчув, ніби тіло раптом обважніло. Двічі затягнувшись, я погасив сигарету, накрився ковдрою по саму шию і заплющив очі. Не минуло й кількох секунд, як я заснув.

Годинник вибив шосту, і я прокинувся. Лампа не горіла, кімнату оповили густі вечірні сутінки. Затерпло все — від нутрощів до пучок пальців. Здавалося, ніби вечірні сутінки, як чорнило, проникли крізь шкіру всередину тіла.

Дощ начебто вже перестав, було чути, як за вікном щебечуть нічні птахи. Полум’я гасової грубки кидало на білі стіни дивовижно витягнуті бліді тіні. Я встав з дивана, запалив торшер і, зайшовши на кухню, випив дві склянки холодної води. На газовій плиті стояла все ще трохи тепла сковорідка з тушкованим у сметані м’ясом. У попільничці стирчали два роздушені недокурки ментолових сигарет.

Я інстинктивно відчув, що подружка зникла, що її тут вже немає.

Я сперся руками об кухонний стіл і спробував зібрати думки.

Її тут більше немає — це незаперечний факт. Не умовивід, не припущення, а реальність. Про це свідчила сама порожнеча цього будинку. Порожнеча, якою я донесхочу наситився у своїй квартирі за два місяці після того, як дружина пішла з дому, а з подружкою ми ще не зустрілися.

На всякий випадок я піднявся на другий поверх, почергово обстежив усі три кімнати і заглянув у стінну шафу. Жодних слідів подружки. Зникли її дорожня сумка і куртка на пташиному пуху. Не було й альпіністських черевиків у сінях. Безсумнівно, вона пішла. Я обшукав усі місця, де вона могла залишити записку. Ніде записки не було. Судячи з того, скільки часу я спав, вона, напевне, вже спускається дорогою з гір.

Те, що вона зникла, ніяк не вкладалося мені в голову. Спросоння голова отупіла, та навіть якби вона була ясна, все одно суть навколишніх подій вже давно вийшла за межі мого розуміння. Коротко кажучи, мені нічого не залишалося, як піддатися потоку обставин.

Сидячи в задумі на дивані, я раптом відчув страшний голод. Чогось подібного у своєму житті я не зазнавав.

У кухні я спустився сходами у продуктовий погріб і відкоркував пляшку червоного вина. Занадто холодного, але приємного на смак. Я повернувся з погреба в кухню, нарізав хліба, начистив яблук. Поки розігрівалося тушковане м’ясо, я випив три склянки вина.

Коли м’ясо розігрілося, я поставив їжу і вино на стіл у вітальні й під «Зраду» в оркестровому виконанні Персі Фейса почав їсти. Скінчивши вечерю, я допив рештки кави і взявся розкладати пасьянс картами, знайденими на поличці каміну. Винайдена в Англії у дев’ятнадцятому столітті, ця гра тимчасово здобула популярність, але через свою надмірну хитромудрість дуже швидко вийшла з моди. За підрахунками одного математика, в середньому одноразовий успіх випадає на двісті п’ятдесят тисяч спроб. Я спробував тричі і, ясна річ, безуспішно. Потім, прибравши зі столу карти і посуд, я вирішив допити залишки вина у пляшці.

За вікнами висіла нічна темрява. Я зачинив віконниці і, влягшись на дивані, прослухав кілька старих тріскотливих платівок.

Чи повернеться Пацюк?

Може, й повернеться. Бо навіщо ж тоді запасатися харчами і паливом на всю зиму?

Однак це лише моє припущення. Можливо, що Пацюкові обридло сидіти в горах, і він спустився до міста або десь обзавівся дівчиною і вирішив жити, як усі смертні. І таке зовсім не виключалося.

Якщо ж це так, то моє становище незавидне. Ні вівці, ні Пацюка не знайдено. Скінчиться місячний строк — і виявиться, що той чоловік у чорному костюмі затягнув мене у справжні «Сутінки богів»[27]. Він зробить це, навіть не розуміючи навіщо. Така вже він людина.

Половина відведеного мені строку саме зараз минала. Другий тиждень жовтня — це пора, коли життя у місті найбільш схоже на міське. Якби всього цього не сталося, я, напевне, сидів би зараз в якомусь барі й, запиваючи віскі, вминав би омлет. Чудова година чудової пори року: за вікном надвечірні сутінки після дощу, у склянці на масивному дерев’яному прилавку вилискують скалки льоду, а час тече повільно, як річка на рівнині.

Поки я віддавався таким роздумам, мені почало здаватися, що в цьому світі є ще один я, і саме зараз в якомусь барі він задоволено попиває віскі. Що довше я про це думав, то щораз більше інший я здавався реальнішим, аж поки нарешті справжній я не перестав існувати.

Я трусонув головою і прогнав від себе ману.

За вікном стиха все ще перегукувалися нічні птахи.

Я піднявся на другий поверх і в одній маленькій кімнатці, якою не користувався Пацюк, улаштувався на нічліг. Ретельно складені матрац, простирадло й ковдру я знайшов у стінній шафі.

Меблі в моїй кімнаті виявилися такими ж, як у спальні Пацюка. Тумбочка біля ліжка, стіл, комод і торшер. Меблі старомодні, але міцні, виготовлені винятково з урахуванням їхнього практичного використання. Без жодної зайвої деталі.

З ліжка під вікном видніло пасовище. Дощ перестав падати, подекуди між густими хмарами з’явилися прогалини, а з них раз по раз визирав чарівний півмісяць і виривав з темряви навколишній краєвид. Здавалося, ніби прожектор висвічував дно глибокого моря.

Не роздягнувшись, я заліз у ліжко і довго дивився, як з’являлось і зникало у вікні пасовище. Незабаром на цю картину наклалася інша: я уявив собі, як самотня подружка, минає небезпечний поворот і спускається з гір. Коли й це зникло, мені примарилася овеча отара і Пацюк, зайнятий її фотографуванням. Однак за той час, поки місяць ховався і виринав з-за хмар, розтануло й таке видиво.

Після того під світлом торшера я взявся читати «Пригоди Шерлока Холмса».

Зграйка невідомих мені птахів, обсівши дерево сіінокі перед вхідними дверима будинку, немов прикраси на Різдвяній ялинці, щебетали з усієї сили. У промінні ранкового сонця навколишній світ виблискував вологою.

У старомодному, милому моєму серцю тостері я підсмажив хліб, на сковорідці — окату яєчню і випив дві склянки виноградного соку, знайденого в холодильнику. Без подружки я почувався самотнім, та мені здалося, що навіть те, що я можу відчувати самотність, уже давало мені надію на порятунок. Самотність — зовсім непогане почуття. Чимось схоже на затихле дерево, з якого спурхнули пташки.

Я вимив тарілку, зішкріб прилиплий до раковини яєчний жовток і цілих п’ять хвилин чистив зуби. Потім, після довгого вагання, поголився. На умивальнику я знайшов новісінький крем для гоління, станок «Жилет», зубну щітку з пастою, туалетне мило, лосьйон для шкіри та одеколон. Поряд на поличці лежав десяток дбайливо складених рушників різного кольору. Все було зроблено з акуратністю, властивою Пацюкові. На дзеркалі й на раковині не було жодної плямочки.

Щось подібне спостерігалося в туалеті та ванній кімнаті. Шви між кахельними плитками аж блищали — хтось відполірував їх до білого старою зубною щіткою і пральним порошком. З коробки ароматичних речовин у туалеті ширився запах джина з лимонадом, який подають в якому-небудь першокласному барі.