— Ви збожеволіли, — сказав я.

— Думаю, ми ще колись зустрінемося, — відповів чоловік і рушив у бік плоскогір’я.

— Оселедець живий-здоровий! — повідомив водій, сидячи за кермом джипа. — Розповнів, як м’ячик.

Я сидів поряд з ним. Водій здавався зовсім іншою людиною — не такою, як тоді, коли приїжджав по мене лімузином, схожим на чудовисько. Усю дорогу розповідав про похорон Шефа і про догляд за котом, але я майже не слухав його.

О половині дванадцятої джип прибув на залізничну станцію. У місті панувала мертва тиша. Самотній дідок згрібав лопатою сніг на роз’їзді. Біля нього вертів хвостом худющий пес.

— Дякую! — сказав я водієві.

— Нема за що! — відповів той. — До речі, пробували скористатися телефонним номером Бога?

— Ні, часу не було.

— Після смерті Шефа по ньому не можна додзвонитися. Як ви думаєте, щось сталося?

— Напевно, Бог зайнятий, — відповів я.

— Можливо, — погодився водій. — Ну, бувайте здорові!

— До побачення! — сказав я.

Поїзд відправлявся рівно о дванадцятій. На пероні не було ні душі, в поїзді, разом зі мною, сиділо четверо пасажирів. Однак відчуття того, що я знову бачу живих людей, приносило невимовне полегшення. Хай там що, а я повернувся у живий світ. Хоч нудний і повний посередностей, але все-таки мій світ.

Я жував шоколад, коли пролунав гудок про відправлення. Гудок затих, поїзд з брязкотом рушив — і я почув гуркіт далекого вибуху. Я квапливо опустив віконну раму і висунув голову назовні. Через секунд десять пролунав другий вибух. Поїзд набирав швидкість. Минуло ще хвилини три — і над конусоподібною горою піднявся в небо стовп диму.

Упродовж усієї півгодини, поки поїзд не звернув праворуч, я не міг відірвати очей від цього диму.

— Ну от, усе скінчилося, — сказав Професор Вівця. — Скінчилося.

— Скінчилося, — підтвердив я.

— Я мав би тобі подякувати, чи не так?

— І я багато чого втратив.

— Ні, — і Професор Вівця заперечливо захитав головою. — Ти тільки почав жити, хіба ні?

— Можливо… — відповів я.

Коли я виходив з кімнати, Професор Вівця припав головою до стола і тихо схлипував. Я забрав у нього останню надію на повернення втраченого часу. Правильно я зробив чи ні — цього я так до кінця і не зрозумів.

— Вона кудись поїхала, — сумовито мовив власник готелю «Дельфін». — А куди — не сказала. Ви що, нездужаєте?

— Та ні, зі мною все гаразд, — відповів я.

Я взяв свої речі й поселився в тому ж номері, що й минулого разу. З вікна кімнати навпроти видніла та сама загадкова фірма. Грудастої жінки в офісі я не помітив. Два молоді співробітники, посмоктуючи сигарети, працювали за столами. Один звіряв рахунки, інший, використовуючи лінійку, креслив на великому ватмані графік у вигляді ламаної лінії. Мабуть, через те, що не було видно грудастої жінки, фірма здавалася тепер зовсім відмінною від колишньої. Незмінною вона залишилася тільки в одному — як і раніше, було незрозуміло, чим там займаються. Рівно о шостій геть-усі її працівники покинули свої робочі місця — і будинок поринув у сутінки.

Я ввімкнув телевізор і подивився останні новини. Про вибух у горах не повідомлялося нічогісінько. Та постривай, це ж, здається, сталося вчора. Власне, де я вештався цілий день? І що робив? Я намагався згадати, але від цих спроб лише голова заболіла.

Хоч би там що, а один день уже минув.

Ось так день за днем я віддалятимусь від своїх спогадів. Аж поки одного разу далекий голос знову не покличе мене до себе з непроглядної темряви.

Я вимкнув телевізор і, не роззуваючи черевиків, повалився на ліжко. Залишившись наодинці, втупився у стелю — всю у плямах. Плями на стелі нагадали мені про людей, які давно колись жили і вмерли, не залишивши жодного сліду в людській пам’яті.

Відблиски неонової реклами танцювали на стінах кімнати різноманітними кольорами. Біля вуха цокав наручний годинник. Я розстебнув ремінець і кинув годинник на підлогу. Автомобільні сигнали безперестанку накладалися один на одного. Я намагався заснути, але не зміг. Бо хіба може прийти сон, коли душу охоплює якась невимовна тривога?

Я натягнув на себе светр й, опинившись у місті, забрів у першу-ліпшу дискотеку. Випивши три подвійні порції віскі під безперервне завивання блюзу, відчув, що потроху вертаюся в нормальний стан. Обов’язково треба ставати нормальним. Цього всі сподіваються від мене.

Коли я повернувся до готелю, трипалий власник готелю сидів на дивані й дивився по телевізору програму нічних новин.

— Завтра о дев’ятій ранку я виїжджаю, — сказав я йому.

— До Токіо?

— Ні, — відповів я. — Перед тим заїду ще в одне місце. Будь ласка, розбудіть мене о восьмій.

— Гаразд, — сказав власник готелю.

— Спасибі за все.

— Нема за що, — сказав власник готелю і зітхнув. — Батько відмовляється їсти. Якщо так буде і далі, то може померти…

— Біда звалилася на нього!

— Знаю, — сумовито відповів власник готелю. — Та він мені нічого про це не розповідає!

— Ну, тепер у вас все піде добре, — сказав я. — Доведеться тільки почекати…

Обідав я наступного дня вже в небі. Літак спочатку приземлився в Ханеда[30], а потім знову піднявся в повітря. Ліворуч до самого небокраю виблискувало море.

Як завжди, Джей чистив картоплю. Дівчина, що підробляла в барі, міняла воду у вазах для квітів і витирала столи. Повернувшись з холодного Хоккайдо, я застав тут осінь. Гори, що видніли з вікон, переливалися багрянцем. Я сидів перед прилавком ще перед відкриттям бару і потягував пиво. Шкаралупа арахісу приємно потріскувала між пальцями моєї руки.

— Між іншим, нелегко придбати арахіс, що так приємно лущиться, — сказав Джей.

— Ого! — здивувався я, гризучи зерня арахісу.

— А ти що, все ще у відпустці?

— Я звільнився.

— Звільнився?!

— Довга історія…

Джей дочистив картоплю, промив її в бамбуковій корзинці і закрутив кран.

— І що ж ти збираєшся тепер робити?

— Ще не знаю. Отримаю вихідну допомогу і продам право на управління фірмою… Великих грошей, звісно, це мені не принесе, але все-таки… А крім цього, ще оце…

Я добув з кишені банківський чек і, не дивлячись на суму, передав його Джею. Той подивився на чек і похитав головою.

— Великі гроші, але, мабуть, добуті нечистим способом, чи не так?

— Саме так.

— І знову довга історія, правда?

Я засміявся.

— Передаю тобі на зберігання. Поклади де-небудь у сейф.

— А де ти тут бачиш сейф?

— Ну, а каса для цього не годиться?

— Я покладу цей чек в абонементний сейф якого-небудь банку, — стурбовано мовив Джей. — Але що ти з ним робитимеш?

— Послухай, Джею, тобі дорого обійшовся переїзд у це приміщення, чи не так?

— Дорого.

— У борги заліз?

— І немалі.

— Цього чека вистачить, щоб їх повернути?

— Ще й решта залишиться, але…

— А що, якби за це ти взяв мене і Пацюка у співвласники твого бару? Ніяких дивідендів і відсотків нам не треба. Нас задовольнить, якщо ти лише запишеш нас у свої компаньйони.

— Я так не можу.

— А натомість ти даси нам притулок, якщо я або Пацюк потрапимо в якусь скруту.

— А хіба досі я не давав?

Тримаючи склянку з пивом у руці, я глянув Джеєві в очі.

— Знаю — давав! І все-таки я наполягаю на своєму.

Джей засміявся і запхав чек у кишеню фартуха.

— Я ще пам’ятаю, як ти вперше нализався до чортиків. Скільки років тому це було?

— Тринадцять, — відповів я.

— Так давно?

Цілої півгодини Джей, завжди такий неговіркий, пробалакав зі мною про старі добрі часи. Почали надходити окремі відвідувачі, і я підвівся зі стільця.

— Куди ти поспішаєш? Ти ж щойно прийшов.