Я підійшов ближче — і побачив, що на дивані лежить, скоцюрбившись мов висушена тріска, чоловік середніх літ з полисілою головою. Спочатку мені здалося, що він мертвий, та насправді він лише спав. Його ніздрі раз по раз сіпалися. На переніссі видніли сліди від окулярів, але самих окулярів ніде не було. Отже, навряд чи він заснув, дивлячись телевізор. А от як — залишалося для мене загадкою.
Я заглянув за конторку — не було нікого. Моя подружка взяла в руку металевий дзвінок і задзвонила. Різке дзеленчання прокотилося по порожньому фойє.
Ми почекали півхвилини — жодної реакції. Чоловік середніх літ на дивані все ще спав.
Вона подзвонила ще раз.
Чоловік на дивані пробурчав. Так, наче сам собі дорікав. Потім розплющив очі й видивився на нас непритомним поглядом.
Подружка задзвонила втретє — цього разу настирливо.
Чоловік ошаліло зірвався з дивана, вмить перебіг через приймальню, прошмигнув повз мене — й опинився за конторкою. Він виявився портьє.
— Ой, пробачте!.. — заговорив чоловік. — Мені так незручно. Чекав на вас — і заснув!
— Вибачте, що розбудили вас, — сказав я.
— Та що ви!.. — заперечив він. І подав нам реєстраційну анкету та авторучку. На мізинці та середньому пальці його лівої руки бракувало двох фаланг.
Я вписав в анкету своє справжнє прізвище, але передумав і, зім’явши папір, запхав його в кишеню. Потім у новий бланк вставив навмання перші-ліпші прізвища та домашню адресу. Звичайнісінькі, але непогані, якщо зважити, що придумано їх за коротку мить. Своїм заняттям я назвав торгівлю нерухомістю.
Портьє нап’яв на носа окуляри в целулоїдній оправі з товстими лінзами, що лежали біля телефонного апарата, і взявся уважно читати мою анкету.
— Токіо, район Суґінамі… 29 років, агент з продажу нерухомості.
Я добув з кишені паперову серветку і витер з пальця чорнильну плямку від ручки.
— Прибули в торговій справі? — спитав портьє.
— Ага, — відповів я.
— На скільки днів?
— На місяць.
— На місяць?.. — і він подивився на мене, як художник на білісінький аркуш паперу. — Ви пробудете тут аж цілий місяць?
— А що, вам буде незручно?
— Та ні, просто ми, як правило, беремо плату з гостей за кожних три доби.
Я опустив сумку на підлогу, вийняв з кишені конверт, відрахував двадцять хрустких десятитисячних банкнот і поклав на конторку.
— Як почне не вистачати — додам, — сказав я.
Портьє затиснув банкноти трьома пальцями лівої руки і пальцем правої перерахував їх ще раз. Потім виписав квитанцію на всю суму і передав мені.
— Щодо номера будуть якісь побажання?
— Якщо можна, хотілося б мати наріжну кімнату, подалі від ліфта.
Обернувшись до мене спиною, портьє довго вдивлявся у щиток з ключами, аж поки нарешті не вибрав ключа від номера 406. Ключі майже від усіх номерів висіли на своїх місцях. Говорити про економічний успіх готелю «Дельфін», здається, було важкувато.
Коридорного в готелі «Дельфін» взагалі не було, а тому тягти багаж до ліфта нам довелося самим. Подружка була права — у готелі нічого зайвого не помічалося. Ліфт під час руху хилитався зі скрипом, як сухотний пес.
— Для тривалого перебування найкраще годиться такий-от маленький охайний готель! — сказала подружка.
Вираз «маленький охайний готель» звучав справді непогано. Настільки, що підійшов би для реклами подорожей у модному жіночому журналі. «Якщо ви прибули сюди надовго, то кращого затишку, ніж у нашому маленькому охайному готелі, ви ніде не знайдете».
Однак, опинившись у номері «маленького охайного готелю», я передусім мусив прибити капцею маленького таргана, що повзав по віконній рамі, а також викинути у відро для сміття два жіночих волоски, знайдені на килимку біля ліжка. Таргана на Хоккайдо я побачив уперше. Регулюючи температуру води, подружка в цей час готувала ванну. В усякому разі, кран гудів, мов скажений.
— Можна ж було зупинитися у набагато пристойнішому готелі! — закричав я, відчинивши двері до ванни. — Адже грошей у нас скільки завгодно!
— Справа не в грошах. Головне, що пошук вівці має початися звідси. Так чи інакше, саме звідси.
Плюхнувшись на ліжко, я закурив сигарету, ввімкнув телевізор, пробіг по каналах — і вимкнув. Лише зображення було нормальним. Хлюпіт води припинився, з відчинених дверей ванни вилетів її одяг, а вслід за цим почувся шум душу.
Я розсунув занавіски: по той бік вулиці тяглися ряди будинків, таких же незрозумілих, як і готель «Дельфін». Усі вони були сірі — наче обсипані попелом, і від самого погляду на них здавалося, ніби відгонить сечею. Хоча було вже близько дев’ятої, в декількох вікнах ще горіло світло і виднілися постаті людей, зайнятих роботою. Не знаю, що це була за робота, але вона справляла похмуре враження. Зрештою, мабуть, з їхнього погляду і я не мав щасливого вигляду.
Я запнув занавіску, вернувся знову в ліжко і, лежачи на накрохмаленому простирадлі, твердому, як асфальт, почав думати про свою колишню дружину та її теперішнього коханця, про якого я знав досить багато. Як же не знати, коли ми з ним дружили. У свої двадцять сім років він був не дуже відомим джаз-гітаристом, і як на маловідомого джаз-гітариста — порівняно порядною людиною. Вдачі непоганої. Тільки от стилю свого не мав. В один час блукав між Кені Берелом і Бі Бі Кінґом, в інший — між Лері Коріелом і Джемом Холом.
Я не зовсім розумів, чому після мене вона вибрала саме його. Це правда, що кожна людина від народження має певні нахили. Він переважав мене тим, що вмів грати на гітарі, а я був кращий за нього тим, що вмів мити посуд. Здебільшого гітаристи мисок не миють. Бо досить пошкодити пальця — і життя втрачає сенс.
Після того я почав думати про наш з нею секс. І знічев’я спробував підрахувати, скільки разів ми з нею кохалися упродовж чотирьох років нашого сімейного життя. Однак, врешті-решт, отримана цифра виявилася приблизною, а тому в моїх очах не мала жодного змісту. Напевне, треба було вести щоденник або принаймні залишати в записнику якісь позначки. Тоді я міг би точно визначити кількість статевих стосунків за чотири роки. Мені потрібні такі цифри, які відображали б реальність.
Моя колишня дружина вела докладний облік свого статевого життя. Однак не в ліричному щоденнику, а в зошиті, куди від перших дівочих менструацій записувала точну кількість фізіологічних циклів і згадувала про секс як про «довідковий матеріал». Усього вісім таких зошитів разом з особистими листами і фотографіями вона зберігала у шухляді під ключем. І не показувала їх нікому. Що вона в них писала про секс, не знаю. А тепер, після розлучення, тим паче ніколи не дізнаюся.
— Якщо помру, — часто казала вона, — то спали ці записки. Добре облий гасом і спали, а попіл закопай у землю. Я тобі ніколи не прощу, якщо хоч один ієрогліф побачиш.
— Але ж я стільки разів з тобою спав! Знаю геть-усі закутки твого тіла. Чого тепер соромишся?
— Клітини тіла оновлюються кожного місяця. Навіть зараз! — і вона піднесла до моїх очей зворотний бік своєї руки. — І все, що ти, як тобі здається, знаєш про мене — це лише твої спогади!
Та жінка завжди — за винятком місяця перед розлученням — так само логічно мислила. Реальності свого життя схоплювала якнайточніше. Інакше кажучи, керувалася принципом: не відчиняй удруге зачинені перед тим двері, але й не заважай їм залишатися відчиненими.
Усе, що я знаю про неї, — це лише спогади. Спогади, які відступають щораз далі в минуле, і відмирають, як старі клітини. Так, що навіть точно невідомо, скільки разів ми з нею кохалися.
2. Поява Професора Вівці
Прокинувшись наступного ранку о восьмій і тепло одягнувшись, ми спустилися ліфтом униз і зайшли поснідати у найближчий кафетерій. Ні ресторану, ні буфету в готелі «Дельфін» не було.
— Як я вже казав учора, нам треба діяти поодинці, — нагадав я і передав їй копію фотографії з вівцями. — Я спробую з’ясувати, де знаходиться місцевість з горами, зображена на фотографії. Ти шукатимеш пасовиська, де вирощують овець. Гадаю, знаєш, як це робити, чи не так? Будь-який найменший натяк пригодиться. Бо тоді не доведеться блукати наосліп по всьому Хоккайдо, правда?