— А чого вимагала від тебе вівця?

— Усього. Мене всього — від початку до кінця. Моє тіло, мою пам’ять, мою слабість, мої суперечності… Все це їй страшно подобалося. Негідниця мала силу-силенну щупалець, які запихала то в ніс, то в вуха, щоб висмоктувати, як виноградний сік соломинкою, мою душу… Від самої згадки про це мороз іде поза шкірою.

— За яку винагороду?

— Як на мене, незаслужено високу. Та це не означає, що вівця показала її мені в якомусь конкретному вигляді. До останньої миті я встиг побачити лише її невеличку частину. Однак і цього… — Пацюк на мить замовк. — Однак і цього виявилося досить, щоб збити мене з ніг. Це було щось неймовірне! Словами не вдається пояснити… Щось зовсім схоже на всепоглинальне горно. До запаморочення прекрасне і водночас страшне своїм лиходійським наміром. Як тільки людина занурюється в нього своїм тілом — усе людське в ній умить зникає. І свідомість, й уявлення про людські цінності, й емоції, й відчуття болю… Щось таке, яке нагадує динаміку появи різних форм життя в окремій точці Всесвіту.

— І все-таки ти відмовився?

— Так. Усе було поховано разом з моїм тілом. Залишається зробити останню річ — і поховання стане вічним.

— Яку останню річ?

— Останню! Я пізніше попрошу тебе це зробити. А зараз розмову на цю тему припинимо.

Ми одночасно ковтнули пива. Тепло поволі розпливалося по тілу.

— То що, гематома — це своєрідний батіг? — спитав я. — Батіг, яким вівця поганяє свою жертву?

— Саме так. Якщо вона утвориться, то людина від вівці вже не втече.

— Який, власне, намір мав Шеф?

— Він збожеволів. Не встояв перед видовищем того горна. А вівця скористалася ним, щоб створити велетенську машину влади. Заради цього вона і вселилася в нього. Як у непотріб. З ідейного боку Шеф був звичайним нулем.

— І що, після його смерті вівця вирішила використати тебе для успадкування цієї влади?

— Ага.

— А що мало настати потім?

— Царство повної концептуальної анархії. Із злиттям усіх суперечностей в одне ціле. А в його центрі мав бути я разом з вівцею.

— Чому ж ти відмовився?

Час умер. І на цей мертвий час беззвучно падав і падав сніг.

— Я люблю свою слабість. Люблю, коли душа болить, коли гірко… Люблю, як літнє сонце пригріває, як вітер приносить різні запахи, як сюрчать цикади і таке інше. Все це люблю до нестями. Випити з тобою пива… — і Пацюк проковтнув останні слова. — Навіть не знаю чому.

Я гарячково шукав відповіді. Однак слів не знаходив.

— Чи не здається тобі, що з однакового матеріалу кожен з нас створив зовсім щось інше? — запитав Пацюк. — А ти віриш, що світ стає щораз кращим?

— Хто ж може сказати, що добре, а що погано?

Пацюк засміявся.

— Якби на світі існувала країна загальних міркувань, у ній ти міг би стати королем.

— Знеовеченим, чи не так?

— Саме так, без вівці в голові! — сказав Пацюк й, одним духом висушивши третю банку пива, жбурнув її на підлогу. — Я тобі раджу якнайшвидше спускатися з гір. Поки сніг не відрізав тебе від зовнішнього світу. Ти ж не збираєшся тут зимувати, правда? Через днів три-чотири почнеться снігопад і дорога обмерзне. Пройти по ній не кожен здатний.

— А що ти збираєшся робити далі?

У глибині темряви Пацюк життєрадісно засміявся.

— Для мене не існує чогось такого, як «далі». Цієї зими мене не стане. Як довго вона триватиме, я не знаю, але однієї зими мені досить. Я дуже радий, що зміг зустрітися з тобою. Звісно, хотілося де-небудь у затишнішому і світлішому місці…

— Джей передав тобі привіт…

— Передай і йому від мене.

— І з твоєю подружкою я зустрічався.

— Як вона?

— Нормально. Все ще працює в тій самій фірмі.

— Ще не вийшла заміж?

— Ні, — відповів я. — Хотіла дізнатися, все вже скінчилося чи ні?

— Скінчилося, — відповів Пацюк. — Хоча я довго не міг дати собі ради власними силами, все-таки скінчилося. Моє життя не мало жодного сенсу. Однак, якщо вдаватися до твоїх улюблених міркувань, то і будь-чиє життя його позбавлене.

— Правильно, — погодився я. — Наостанку маю до тебе лише два запитання.

— Гаразд, кажи.

— Перше стосується Чоловіка-Вівці.

— Чоловік-Вівця — молодець!

— А той Чоловік-Вівця, що приходив сюди, — це був ти, правда?

Пацюк закрутив головою так, аж кості захрустіли.

— Так, це був я. Позичив у нього тіло на деякий час. Хіба ти мене впізнав?

— Не відразу, — відповів я. — Лише посередині розмови.

— Чесно кажучи, ти мене страшно здивував, коли розбив гітару. Я ще ніколи не бачив тебе таким сердитим, а, крім того, та гітара була першою в моєму житті. Дешевенька, але…

— Пробач, — сказав я винувато. — Я тільки хотів приголомшити тебе і тим самим вивести на чисту воду.

— Ну, гаразд. Як-не-як, а завтра все закінчиться, — просто сказав Пацюк. — Друге запитання стосується твоєї подружки, чи не так?

— Ага.

Пацюк довго мовчав. Потім, потираючи руки, зітхнув.

— Про неї я взагалі не збирався говорити. Бо вона не входила у мої розрахунки.

— Не входила у розрахунки?

— Так. Я хотів влаштувати вечірку лише для нас обох. І раптом вона сюди затесалася. Нам не слід було втягувати її в цю справу. Як сам добре знаєш, вона володіє надприродним даром. Однак їй не треба було сюди приїжджати. У цій місцевості її здібності зовсім безсилі.

— А що з нею сталося?

— Не переживай. Вона жива-здорова, — відповів Пацюк. — Тільки вже ніщо в ній тебе не привабить. Жаль, але нічого не вдієш.

— Чому?

— Щось у ній зникло.

Я замовк.

— Я розумію твій настрій, — вів далі Пацюк, але рано чи пізно так мало статися. Так само, як у мене, в тебе і в подружок, що були колись з нами…

Я кивнув.

— Я незабаром піду, — сказав Пацюк. — Не можу довго тут затримуватися. Думаю, ми ще побачимося, чи не так?

— Авжеж, — відповів я.

— Бажано — там, де сонце світить і літо в самому розпалі, — сказав Пацюк. — А тепер останнє прохання. Завтра вранці о дев’ятій накрути настінний годинник і з’єднай шнури на його зворотній стороні — зелений із зеленим, червоний із червоним. О пів на десяту вийди звідси і спускайся з гір. О дванадцятій до мене прийде в гості на чай один давній знайомий… Зрозумів?

— Усе зроблю, як кажеш.

— Я такий радий, що ми зустрілися!

На хвилину нас огорнула тиша.

— Бувай! — сказав Пацюк.

— До зустрічі! — відповів я.

Загорнувшись у ковдру, я заплющив очі й нашорошив вуха. Повільно ступаючи, Пацюк перейшов через кімнату і відчинив двері. Досередини ввірвалося крижане повітря. Навіть без вітру воно, здавалось, приникало до самих кісток.

Якусь хвилину Пацюк постояв на порозі відчинених дверей. Здавалось, ніби пильно дивився не на зовнішній краєвид, не на інтер’єр кімнати й не на мене, а на щось зовсім інше. Може, на ручку дверей або носки своїх черевиків. Потім, ніби замикаючи ворота часу, з легким стуком зачинив за собою двері.

І залишилася сама тиша. Сама тиша — і більш нічого.

Невдовзі після того, як Пацюк зник, мене охопив нестерпний озноб. Я пробував блювати над умивальником, але, крім хрипкого кашлю, з мене нічого не виходило.

Я піднявся на другий поверх, скинув светр і забрався у ліжко. Озноб і гарячка приходили на зміну одне одному. І кожного разу кімната то розширювалася, то звужувалася. Ковдра і нижня білизна просякали потом, який прилипав до охололого тіла.

— О дев’ятій накрути годинник, — шепоче хтось мені у вухо. — Зелений дріт із зеленим… червоний — із червоним… О пів на десяту вийди звідси…

— Не переживай, — каже Чоловік-Вівця. — Все піде добре.

— Клітини тіла приходять на зміну одні одним, — промовляє дружина. У правій руці в неї — біла сорочка з мереживом.

Голова хилитається мимоволі з боку в бік на сантиметрів десять.

Червоний дріт з червоним… зелений — із зеленим…