— Бачу, ви нічогісінько не розумієте, — каже подружка.

Так, я справді нічого не розумію.

Чути, як шумлять хвилі — важкі, зимові. На олов’яному морі — білі баранці хвиль. Замерзлі чайки.

Я — у герметично зачиненій виставковій залі акваріуму. Перед очима — кілька китових прутнів. Страшна духота. Треба, щоб хтось відчинив вікно.

— Не можна, — каже водій. — Якщо один раз відчинити, то зачинити не вдасться. І тоді ми всі помремо.

Хтось відчиняє вікно. Страшна холоднеча. Чути, як кричать чайки. Їхні різкі голоси рвуть на шматки мою шкіру.

— Ви пам’ятаєте, як звуть вашого кота?

— Оселедець, — відповідаю я.

— Ні, не Оселедець! — каже водій. — Його ім’я вже змінилося. Взагалі імена постійно змінюються. Я навіть не певен, чи ви пам’ятаєте своє.

Страшна холоднеча. І чайок стає щораз більше.

— Посередність вибирає найдовшу дорогу, — каже чоловік у чорному костюмі. — Зелений дріт — це червоний дріт, а червоний — це зелений!

— Про війну ти що-небудь чув? — питає Чоловік-Вівця.

Оркестр Бені Ґудмена починає грати «Aіrmaіl Specіal». Чарлі Крісчен затягує довжелезне соло. На його голові м’який кремовий капелюх… Це було останнє видиво, що залишилося в моїй пам’яті.

Щебетало птаство.

Сонячне проміння, пробившись крізь щілини віконниць, вимальовувало на ліжку смугастий візерунок. Стрілки мого наручного годинника, що опинився на підлозі, показували сьому тридцять п’ять. Ковдра і сорочка стікали потом так, ніби хтось вилив на них відро води.

Голова все ще паморочилась, але жар уже спав. За вікном від краю і до краю простягався сніжний краєвид. Під світлом нового ранку пасовище виблискувало сріблом. Холодне повітря приємно бадьорило.

Я спустився вниз і заліз під гарячий душ. Глянув у дзеркало — моє обличчя страшно зблідло, щоки за одну ніч глибоко запалися. Я намазав на лице крему втричі більше, ніж звичайно, й ретельно поголився. Потім зайшов у туалет і звільнився від неймовірно великої кількості рідини.

Справивши малу нужду, я вкрай знесилів. Як був у халаті, так і повалився на диван і пролежав там хвилин п’ятнадцять.

Птахи не переставали щебетати. Сніг почав танути, з даху раз по раз скапувала вода — кап-кап-кап! Час від часу здалека долинали якісь пронизливі звуки.

О пів на дев’яту я випив дві склянки виноградного соку, з’їв яблуко. І почав складати речі. Вирішив узяти у підвалі пляшку білого вина, плитку шоколаду «Герші» і два яблука.

Я спакувався — і у вітальні запанувала сумовита атмосфера. От-от вся ця історія мала скінчитися.

Упевнившись у тому, що наручний годинник показує дев’яту, я підтягнув догори одну за одною три гирі настінного годинника й перевів його стрілки на дев’яту. Потім відсунув його важкий корпус від стіни і з’єднав докупи чотири шнури — зелений із зеленим, червоний з червоним.

Шнури виступали з чотирьох дірок, просвердлених у дерев’яній панелі, — двох унизу і двох угорі. Вони кріпилися на задній стороні годинника таким самим дротом, який я бачив у джипі. Я присунув годинника знову до стіни і перед дзеркалом востаннє попрощався зі своїм двійником.

— На все добре! — сказав я.

— На все добре! — відповів двійник.

Я попрямував через пасовище тим самим маршрутом, яким прийшов сюди. Сніг рипів під ногами. Без жодного сліду на снігу, пасовище здавалося срібним озером, що затопило кратер вулкана. Я обернувся назад — мої сліди тяглися самотнім рядочком до самого будинку. З несподіваними вихилясами. Йти прямо — не така вже й проста річ.

Здалека будинок скидався на живу істоту. Ніби відчуваючи на собі якийсь тягар, він зіщулився і струсонув зі себе купу снігу, яка з гуркотом покотилася схилом даху і розбилася на шматки об землю.

Я пішов далі — й опинився на краю пасовища. Потім довго пробирався через березову діброву, перейшов міст, обійшов конусоподібну гору й досяг злощасного повороту.

На щастя, сніг на повороті не встиг обледеніти. І хоча я ступав по ньому якомога обережніше, мене не полишало неприємне відчуття, що от-от провалюся кудись у безодню. Минати поворот довелося, тулячись до кручі, що обсипалася від найменшого дотику руками. Тіло під пахвами спливало рясним потом. Як під час кошмарного сну в дитинстві.

Праворуч відкривалася рівнина, все ще вкрита снігом. Посередині, сліпучо виблискуючи під сонцем, протікала річка Дзюнітакі. Здавалося, ніби десь далеко свистить паровий гудок. Погода була чудова.

Я глибоко зітхнув, поправив рюкзак за плечима і пішов спадистою дорогою вниз. На наступному повороті я побачив новісінький джип. Перед ним стояв знайомий секретар у чорному костюмі.

— Я чекав на тебе, — сказав чоловік у чорному костюмі. — Щоправда, лише двадцять хвилин.

— Звідки ви дізналися?

— Про місце чи про час?

— Про час, — відповів я й опустив рюкзак на землю.

— Як ти гадаєш, чому я, власне, зумів стати секретарем Шефа? Завдяки старанності? Коефіцієнту розумового розвитку? Діловитості? Ні. Завдяки своїм здібностям. Одним словом, інтуїції. Якщо послуговуватися твоїми словами.

На чоловікові була тепла бежева куртка, лижні штани, а на очах — сонцезахисні окуляри із зеленими скельцями.

— Між мною і Шефом було чимало спільного. Чимало такого, що виходило за межі розуму, логіки або моралі.

— Було?

— Тиждень тому Шеф помер. Похорон був надзвичайно пишний. А зараз Токіо буквально стоїть догори ногами: вибирають спадкоємця… Посередності забігали, як навіжені. Стараються, як ніколи…

Я зітхнув. Чоловік добув з нагрудної кишені срібний портсигар, витягнув сигарету без фільтра і закурив.

— Куриш?

— Ні, — відповів я.

— Треба визнати, що своє завдання ти виконав блискуче. Навіть краще, ніж я сподівався. Чесно кажучи, ти мене просто вразив. Спочатку я думав, що доведеться допомагати тобі підказками, якщо опинишся у глухому куті… А твоя зустріч з Професором Вівцею мене зачарувала! Настільки, що я готовий взяти тебе у свою команду, якщо побажаєш…

— То ви від самого початку знали про це місце?

— Звичайно! Власне, за кого ти мене вважаєш?

— Спитати можна?

— Аякже, — охоче відповів чоловік. — Тільки коротко.

— Чому ж відразу мені про нього не сказали?

— Бо хотіли, щоб ти сам з власної волі сюди прибув. Хотіли, щоб виманив його з лігвища.

— Якого лігвища?

— Психічного. Бо коли вівця опановує людиною, то остання впадає у стан тимчасового забуття. Як після контузії на фронті. Вивести її з такого стану й було твоїм завданням. Але щоб здобути в неї довіру, ти мав бути чистим, як листок білого паперу. Ну, то що? Просто, чи не так?

— Зовсім.

— Якщо таємницю справи збагнути, то все інше здається простісіньким. Найважче скласти програму. Бо комп’ютер не може врахувати всіх нюансів людських почуттів. І тоді доводиться працювати вручну. Та немає на світі більшої радості, ніж бачити, як твоя програма, складена з такими труднощами, працює згідно з задумом.

Я здвигнув плечима.

— Отже, — вів далі чоловік, — погоня за вівцею наближається до кінця. Завдяки моїм розрахункам і твоїй наївності. Уважай, він уже в моїх руках. Правда?

— Начебто, — відповів я. — Він вас чекає. Сказав, що рівно о дванадцятій зустрінеться з вами за чашкою чаю.

Ми обидва одночасно подивилися на годинники. Була десята сорок.

— Мені треба йти, — сказав чоловік. — Бо запізнюватись — не гаразд. Поїхати до міста можеш на джипі, якщо захочеш. А за роботу — ось тобі…

Чоловік вийняв, з нагрудної кишені чек і передав його мені. Навіть не поцікавившись сумою винагороди, я запхав папірець у кишеню.

— А що, можна й не перевіряти?

— Гадаю, нема такої потреби.

Чоловік радісно засміявся.

— З тобою, бачу, приємно мати справу. До речі, вашу фірму твій компаньйон розпустив. І дарма! Бо відкривалися такі прекрасні перспективи. Відтепер рекламний бізнес набере ще ширшого розвитку. Раджу тобі братися до нього без компаньйонів.