— Відповідальність?…

— Іншими словами, я хочу сказати, що ви нічого не дізнаєтеся від мене — навіть якщо вівця знайдеться — у тому разі, коли за моєї відсутності кіт пропаде або здохне.

— Гм-м-м!.. — вимовив чоловік. — Ну, гаразд. Ти трохи помиляєшся у своїх здогадах, але в тебе як дилетанта зовсім непогано виходить. Диктуй поволі — я записую.

— Жирним м’ясом не годуйте. Бо все виблює. У нього зуби слабі, а тому — нічого твердого. Вранці давайте молоко та одну банку консервів, увечері — жменю сушених анчоусів, м’ясо або сирні палички. Пісок намагайтеся змінювати щодня. Загидженого піску він не зносить. Пронос у нього буває часто, і якщо за два дні не пройде — напоїть кота ліками, які припише ветеринар.

Сказавши це, я прислухався до шурхоту ручки на тому кінці телефонної лінії.

— Що далі?… — запитав чоловік.

— У вухах у нього короста завелася, а тому щодня прочищайте вуха тампоном, змоченим оливковою олією. Він цього не зносить, а тому пручатиметься. Будьте уважні — не пробийте йому барабанних перетинок. Якщо вам псуватиме настрій те, що він дряпатиме меблі, щотижня обрізуйте йому кігті. Можна звичайними гострозубцями. Гадаю, бліх у нього немає, але, на всякий випадок, іноді мийте його шампунем проти бліх. Такий шампунь продається у зоомагазині. Після миття витріть кота насухо рушником, розчешіть щіткою і лише потім посушіть феном. Бо інакше застудиться…

У трубці було чути шурхіт ручки по паперу.

— Ще що?..

— Та, мабуть, досить і цього.

Чоловік перечитав записане у трубку. Запис був бездоганний.

— Все правильно?

— Просто чудово!

— Ну, то бувай! — сказав чоловік і поклав телефонну трубку.

За вікном зовсім стемніло. Я порозпихав по кишенях джинсів дрібняки, сигарети і запальничку, взув тенісні кеди і вийшов надвір. Зайшов у знайому закусочну по сусідству і замовив курячу котлету з булочкою. Поки її готували, я сидів і під музику з нової платівки братів Джонсон потягував пиво. Братів Джонсон замінив Біл Візерз, і під його мелодію я з’їв курячу котлету. Потім під «Зоряні війни» Мейнарда Ферґюсона випив каву. А проте відчуття, що я наївся, не з’явилося.

Коли зі столу прибрали чашку з-під кави, я опустив у щілину рожевого телефонного апарата три десятиієнові монети і набрав домашній номер мого компаньйона. Трубку взяв його старший син, учень початкової школи.

— Добрий день! — сказав я.

— Добрий вечір! — поправив він. Я глянув на годинник — хлопець був правий.

Незабаром підійшов сам компаньйон.

— Ну, то як усе обійшлося?

— Зараз можна розповідати? Часом не відриваю тебе від вечері?

— Відриваєш, але це не має значення. Вечеря — так собі, а твоя розповідь, напевне, буде цікавіша.

Я розповів йому в загальних рисах про зустріч з чоловіком у чорному костюмі. Про велетенський автомобіль, простору садибу і старого Шефа на порозі смерті. Про вівцю не згадував. Бо не думав, що він мені повірить, та й розмова могла затягтися. Тож, природно, моя розповідь здалася йому нісенітницею.

— Повна нісенітниця! — сказав компаньйон.

— Розумієш, так вийшло, що про дещо я мушу мовчати. Бо як усе розповім — неприємностей не обберешся. А в тебе ж родина… — при цих словах я згадав його чотирикімнатну квартиру з непогашеним кредитом, дружину, хвору на гіпотонію, двох його не за віком розвинутих синів. — Такі от, друже, справи.

— Зрозуміло.

— Так чи інакше, а завтра мені доведеться вирушати в дорогу. Гадаю, надовго. Місяць, два, три — точно не знаю. А, може, взагалі не повернуся до Токіо.

— Гм-м-м…

— Тому я хочу, щоб усі справи фірми ти перебрав на себе. А я виходжу з гри. Не вистачало, щоб через мене ти мав якісь клопоти. Свою роботу я закінчив, а що стосується так званого спільного керівництва, то його віжки були у твоїх руках, я ж часто байдики бив…

— Але ж без тебе я не дам собі ради з виробничими дрібницями…

— Скорочуй лінію фронту. Інакше кажучи, вертайся до того, що ми робили раніше. Відмовся від усіх замовлень на рекламу і редагування, а зосередься на перекладах. Роби так, як сам недавно казав. Залиш одну секретарку, інших тимчасових працівників звільни. Вони тобі не потрібні. Виплати їм подвійну зарплатню — і ніхто не поскаржиться. Переберись у меншу контору. Доходи, напевне, знизяться, але ж і витрат поменшає. Крім того, моя частка перейде до тебе, а тому твоє становище практично не зміниться. Буде набагато менше клопоту з податками і, як ти колись казав, з експлуатацією. Чого тобі ще треба?

Мій компаньйон замовк і на хвилину задумався.

— Ні, дарма, — заперечив він. — Нічого в мене не вийде…

Я вставив у рот сигарету і заходився шукати по кишенях запальничку. Поки шукав, офіціантка піднесла мені запалений сірник.

— Не журися — все в тебе вийде! Я пропрацював у спілці з тобою не один рік і добре знаю, на що ти здатний.

— Ми працювали в парі, а тому дещо й виходило, — сказав він. — Досі не було в моєму житті такого випадку, щоб мені самому щось вдалося зробити.

— Послухай. Хіба я тобі кажу розширювати виробництво? Ні! Кажу його скоротити. Вернутися до перекладу — ручної роботи, яку ми виконували колись, ще перед промисловою революцією. Для цього буде досить тебе самого із секретаркою, п’ятьох-шістьох перекладачів середньої руки і двох — високої кваліфікації.

— Ти мене не розумієш…

Телефонний апарат дзенькнув, проковтнувши десять ієн. Я запхав у щілину ще три монети.

— Я не такий, як ти, — сказав він. — Ти сам собі даєш раду. А от я не можу. Як не побідкаюся перед кимсь, не дістану поради — кроку вперед не ступлю.

Я прикрив долонею трубку і зітхнув. Знову за рибу гроші! Як про двох козликів: «Чорний білого штурхнув, білий чорного штовхнув»…

— Алло! — звертався компаньйон.

— Я слухаю, — відповів я.

У трубці було чути, як на тому кінці телефонної лінії сварилися його діти з приводу того, який телевізійний канал вибрати.

— Про дітей подумай! — сказав я. Спосіб нападу був недозволений, але в мене не лишилося іншого виходу. — І перестань скиглити! Бо як розпустиш нюні — тоді, вважай, все пропало. Якщо скаржишся на життя, то навіщо було дітей заводити? А як обзавівся, то перестань у пляшку заглядати і працюй як слід!

Компаньйон довго мовчав. Офіціантка принесла попільничку. Я жестом замовив пиво.

— Ти все-таки правий, — промовив він. — Спробую… Хоча не певен, що з цього щось вийде…

— Обов’язково вийде! Шість років тому не було ні грошей, ні зв’язків, а стільки зроблено! — сказав я, ковтнувши пива.

— Ти навіть не уявляєш собі, як мені було спокійно разом з тобою, — сказав компаньйон.

— Я ще дам про себе знати.

— Ага…

— Спасибі тобі за всі ці роки. Було так чудово, — сказав я.

— Як справу закінчиш і повернешся до Токіо, то, може, знову спільно попрацюємо?

— Авжеж…

І я поклав трубку.

Однак ми обидва добре знали, що на цю роботу я вдруге не повернуся. Після шести років спільної праці такі речі стають самозрозумілі.

З пляшкою та склянкою в руках я повернувся до стола й далі пив пиво.

Втративши роботу, я відчув на душі полегшення. Життя ставало щораз простішим. Я втратив рідне місто, втратив юність, втратив дружину, а через три місяці втрачу чисельник «двадцять» у власному віці. Я спробував уявити собі, що зі мною станеться в шістдесят. Та марно — не зумів. Адже навіть невідомо, що станеться через місяць…

Я повернувся додому, почистив зуби, переодягнувся у піжаму і, залізши в ліжко, почав читати далі «Пригоди Шерлока Холмса». Об одинадцятій погасив світло і заснув так міцно, що до ранку не прокидався ні разу.

О десятій ранку цей чудернацький автомобіль, схожий на підводний човен, зупинився біля мого під’їзду. Щоправда, з вікна на третьому поверсі він уже не здавався підводним човном, а скоріше металевим печивом. Таким велетенським, що юрба з трьохсот дітей могла б з ним упоратися не раніше, ніж за два тижні. Ми з подружкою сиділи на підвіконні і якийсь час дивилися вниз на нього.