Після двох банок пива я на півгодини заснув. А коли прокинувся, то помітив, що недавнього відчуття свободи і легкості наче й не було. У міру того, як поїзд мчав щораз далі і далі, небо затягувалося попелясто-сірими хмарами сезону дощів. Під цим небом простягався завжди однаковий нудний краєвид. Хоч би з якою швидкістю мчав поїзд — втекти від такої нудьги не можна. Навпаки, чим швидше їде поїзд, тим глибше занурюєшся у саму гущу нудьги. Бо така її природа.

Службовець років двадцяти п’яти, що сидів у кріслі поряд зі мною, зачитавшись газетою «Кейдзай сімбун»[9], майже не ворушився. На ньому був темно-синій літній костюм без жодної складки, біла сорочка, щойно з хімчистки, на ногах — чорні черевики. Я втупився у стелю вагона і закурив. А щоб якось згаяти час, узявся пригадувати назви пісень, які записали «Бітлзи» на платівках. Дійшовши до сімдесяти п’яти, я спинився. Цікаво, скільки нарахував би сам Пол Маккартні?..

Якийсь час я дивився на краєвид за вікном, потім перевів погляд знову на стелю вагона.

Мені двадцять дев’ять, а через півроку — завершиться третій десяток мого життя. Минулих десять років не залишили після себе нічого, зовсім нічого. Все, що я надбав за цей час, нічого не варте, все, чого досяг, не має жодного значення. З того часу залишилася зі мною хіба що нудьга.

Зараз я вже не пригадую, що було спочатку. Все-таки щось було. Щось таке, що хвилювало мою душу і водночас душі інших людей… Однак у кінцевому рахунку все це втрачено. Втрачено те, що мало бути втраченим. Хіба в мене був інший вихід, крім того, щоб випустити все із своїх рук?

Та принаймні я вижив. Навіть якщо визнати, що найкращий індіанець — мертвий індіанець, все одно мені треба було й далі жити.

Для чого?

Щоб розповідати легенди кам’яним мурам?

Навряд.

— Чого це ти зупинився в готелі? — здивовано спитав Джей, коли я передав йому пластинку сірників з написаним на її зворотній стороні телефонним номером готелю. — У тебе ж є дім. У ньому і зупинився б!

— Уже немає в мене дому, — відповів я.

Джей більше ні про що не розпитував.

Я розставив перед собою три тарілочки із закускою, випив півкухля пива, а тоді нарешті простягнув Джею лист від Пацюка. Витерши рушником руки, Джей пробіг очима по обох листах — і потім, повільно і вдумуючись у кожне слово, взявся їх перечитувати.

— Гм-м-м!.. — протягнув він начебто зворушено. — Виходить, живий, чи не так?

— Як бачиш, живий! — відповів я і ковтнув пива. — До речі, я хотів би поголитися. Станка і крему для гоління не даси?

— Чого ж ні? — сказав Джей і вийняв з-під прилавка портативний станок. — Це можна зробити в туалеті… Хоч, правда, там немає гарячої води…

— Обійдуся холодною. — сказав я. — Аби тільки на підлозі не валялися п’яні дівулі. Тоді вже справді важко голитися…

Бар Джея повністю змінився.

Колишній бар Джея містився у маленькому вологому підвальному приміщенні старого кількаповерхового будинку поряд із загальнодержавним шосе, яке перетинало місто. Настільки вологому, що літніми вечорами з кондиціонера вилітав тонкий струмінь туману. Як посидиш тут довго за пивом — сорочку хоч викручуй.

Справжнє ім’я Джея було китайським — довгим і важким для вимови. Джеєм його прозвали американські солдати, коли він по війні працював на військовій базі США. Відтоді його справжнє ім’я само собою забулося.

За словами Джея, у 54-му році він покинув роботу на американській базі й відкрив поблизу невеличкий бар. Це й був перший бар Джея. Він тоді процвітав. Його відвідувачами здебільшого були офіцери бази, й атмосфера в ньому панувала непогана. Коли справи в барі пішли на лад, Джей одружився, але через п’ять років його дружина померла. Про причину смерті Джей ніколи нічого не казав.

У 63-му, коли розбушувалася війна у В’єтнамі, Джей продав свій бар і перебрався якомога далі від американської бази — до мого рідного міста, де і відкрив другий бар.

Це — все, що я знав про Джея. Він тримав кішку, викурював щодень одну пачку сигарет і не брав у рот жодної краплі спиртного.

До знайомства з Пацюком я вчащав до Джея завжди сам. Попивав пиво, покурював сигарету і слухав платівки, кидаючи дрібні монети в музичний автомат. У той час бар здебільшого пустував, і ми з Джеєм вели через прилавок всілякі розмови. Зовсім не пам’ятаю про що саме. Зрештою, про що міг балакати сімнадцятирічний неговіркий старшокласник з овдовілим китайцем?

Після того, як у вісімнадцятирічному віці я виїхав з рідного міста, замість мене випити пива до Джея й далі навідувався Пацюк. А коли 73-го року і він виїхав з міста, приходити туди не було кому. Через півроку зайшла мова про розширення загальнодержавного шосе і було вирішено перенести бар в інше місце. Так закінчилася для нас історія про другий бар Джея.

Третій бар Джея розміщувався на відстані п’ятисот метрів від попереднього — недалеко від річки. На третьому поверсі нової чотириповерхової будівлі, куди можна було піднятися ліфтом. Підніматися до бару Джея на ліфті було дуже дивно. Так само і споглядати з табуретки перед прилавком вечірній краєвид міста.

З великих вікон на заході та півдні видніли лінії гір і низина, де колись було море. Кілька років тому море засипали, і на його місці щільними рядами, ніби надгробки, виросли висотні будинки… Я постояв перед вікнами, споглядаючи міські вогні, й повернувся до прилавка.

— Колись тут видніло море, чи не так?

— Авжеж, — погодився Джей.

— Я там часто купався.

— Ага, — сказав Джей, прикурюючи сигарету від масивної запальнички. — Я чудово тебе розумію. Зруйнувати гори — і набудувати будинків, землею з гір засипати море — і знову набудувати будинків… Ще не перевелися такі типи, які вважають цю ідею прекрасною.

Я мовчки пив пиво. З динаміків під стелею линули звуки нового хіта Боза Скеґза. Музичний автомат кудись зник. Відвідувачі — здебільшого охайні студентські парочки, — як належить вихованій людині, ковток за ковтком, попивали віскі з водою або коктейль. Не було ні п’яних як чіп дівуль, ні пронизливого суботнього ґвалту. Напевне, всі вони, повернувшись додому, переодягнуться в піжами і, дбайливо почистивши зуби, ляжуть спати… Ну що ж, це непогано. Так само, як охайно одягатися. А взагалі ні у світі, ні в барі немає обов’язкових правил, якими слід керуватися.

Увесь цей час Джей пильно стежив за моїм поглядом.

— Ну, що? Все так змінилося, що не можеш звикнути?

— Та ні, помиляєшся, — відповів я. — Усього-на-всього безлад набрав іншого вигляду. «Ведмідь у жирафи виміняв шапку, а зебра в ведмедя — кашне»…

— Виходить, усе лишилося по-старому? — і Джей засміявся.

— Часи змінилися, — сказав я. — А разом з ними змінилося багато чого. Та, зрештою, чим це погано? Одне приходить на зміну іншому. І немає на що нарікати.

Джей промовчав.

Я взявся пити новий кухоль пива, а Джей закурив нову сигарету.

— Як живеш? — спитав Джей.

— Непогано, — коротко відповів я.

— А з дружиною як?

— Незрозуміло. Як буває між різними людьми. Іноді здається, що все йде гаразд. Іншого разу — що все навпаки. Хіба ти не знаєш, що таке подружнє життя?

— Та як тобі сказати… — відповів Джей і розгублено кінцем мізинця пошкріб носа. — Я зовсім забув, що таке сімейне життя. Так давно це було.

— Кішка здорова?

— Чотири роки тому здохла. Незабаром після твого одруження. Кишечник попсувався… Хоч, правда, життя її було довгим. Цілих дванадцять років прожила. Довше, ніж моя дружина була зі мною. Дванадцять років життя — немалий строк, чи не так?

— Звичайно, — погодився я.

— Як ти знаєш, на горі є кладовище для тварин. Отож я її там і поховав. Нехай дивиться згори вниз на висотні будинки. Тут, куди не підеш, всюди видно лише їх. Однак кішці, мабуть, все одно, хоча…

— Сумуєш?

— Ясна річ, сумую. Хоч би хто з людей помер — так не сумував би… Що, звучить дивно?