Небо було надзвичайно чистим — настільки чистим, що аж ставало неприємно. Воно викликало в пам’яті сцени з експресіоністських фільмів довоєнного кінематографа. Далеко-далеко в цьому небі мерехтів дивовижно крихітний вертоліт. Без жодної хмаринки, небо здавалося велетенським оком з одрізаними повіками.

Я зачинив вікно, вимкнув холодильник і перевірив газовий кран. Усю білизну до прання зібрано, ліжко застелено, попільницю вимито, численні баночки з ліками у ванній кімнаті поставлено рядами. За квартиру сплачено за два місяці вперед, передплату на газети скасовано. Уже стоячи у дверях, я кинув погляд на квартиру, безлюдну й огорнуту неприродною тишею. Дивився і думав про проведені в ній чотири роки сімейного життя з дружиною, про дітей, які могли у нас народитися. Відчинилася кабіна ліфта — і подружка мене покликала. Я зачинив залізні двері.

Очікуючи нас, водій самовіддано витирав сухою ганчіркою вітрове скло автомобіля. Як і раніше, на його корпусі не було жодної плямочки, а відбите від нього сонячне проміння сліпило очі своїм незвично яскравим блиском. Здавалося, торкнись його рукою — і від шкіри на ній нічого не залишиться.

— Доброго ранку! — привітався водій. Той самий водій-християнин, що і позавчора.

— Доброго ранку! — сказав я.

— Доброго ранку! — сказала моя подружка.

Вона тримала кота, а я — пакети з консервами та піском.

— Чудова погода, правда? — вимовив водій, поглядаючи вгору. — Небо зовсім прозоре.

Я кивнув головою.

— За такої гарної погоди Божі послання, мабуть, легше доходять, чи не так? — запитав я.

— Помиляєтесь! — усміхаючись, заперечив водій. — Божі послання вже є у всьому на світі. У квітах, у камінні, у хмарах…

— А в автомобілях? — спитала моя подружка.

— І в автомобілях.

— Але ж автомобілі виробляють на заводах! — втрутився я.

— В усьому, що роблять люди, присутня Божа воля.

— Як короста у вусі? — запитала подружка.

— Як повітря, — поправив водій.

— Виходить, що в автомобілях, вироблених у Саудівській Аравії, сидить Аллах?

— У Саудівській Аравії автомобілів не виробляють.

— Що, справді? — запитав я.

— Справді.

— Цікаво, який Бог ховається в автомобілях американського виробництва, експортованих до Саудівської Аравії? — запитала подружка.

Запитання було нелегким.

— Так-то так, але треба вам про кота все пояснити!.. — прийшов я на допомогу водію.

— Який гарний котик! — відгукнувся той з полегшенням.

Котові було далеко до того, щоб здаватися гарним. Скоріше навпаки — він був чимось зовсім протилежним. Шерсть по боках витерлась, як ворс витоптаного килима, кінець хвоста вигнувся під шістдесят градусів, зуби пожовкли, праве око загноїлося від пошкодження трирічної давності так, що тепер зір почав пропадати. Я навіть сумнівався, чи здатен він відрізнити кеди від картоплини. Лапи в нього були в засохлих мозолях, вуха — в корості, а сам він просто від старості псував повітря разів двадцять на день. Коли дружина принесла його додому, знайшовши під лавкою у парку, це було зовсім нормальне кошеня, але у другій половині сімдесятих років його здоров’я швидко покотилося вниз, як кулька в кегельбані. До того ж, у нього навіть клички не було. Щоправда, я так і не знаю, її відсутність зменшувала чи збільшувала трагічність його становища.

— Киць-киць, — звернувся водій до кота, але рукою не торкався. — Як його звуть?

— Ніяк.

— А як ви підкликаєте його до себе?

— Не підкликаю, — відповів я. — Він просто так існує.

— Але ж він не сидить на місці і рухається туди-сюди по своїй волі, чи не так? Тому дуже дивно, що така істота не має імені.

— Оселедці також рухаються по своїй волі, та ніхто не дає їм імен.

— Між оселедцем і людиною немає обміну емоціями, а, крім того, оселедець не зрозумів би нічого, хоч би скільки зверталися до нього по імені. А втім, називати щось чи ні — справа чисто особиста.

— Ви хочете сказати, що право на ім’я мають лише тварини, які рухаються по своїй волі, можуть обмінюватися з людиною емоціями, а також не позбавлені слуху?

— Саме так! — і водій кілька разів кивнув головою, наче переконуючи себе самого у правильності своїх слів. — А що, як я сам його назву?

— Мені байдуже! Однак як назвете?

— Ну, скажімо, Оселедцем. Адже досі з ним обходилися, як з оселедцем…

— Зовсім непогано, — відповів я.

— Правда? — спитав водій гордовито.

— А ти як думаєш? — звернувся я до подружки.

— Чудово! — відповіла вона. — Наче під час створення світу…

— Хай буде Оселедець! — проголосив я.

— Оселедцю, йди-но до мене! — покликав водій і взяв кота на руки. З переляку кіт вкусив водія за великий палець і відразу зіпсував повітря.

Водій довіз нас до самого аеропорту. Кіт спокійно сидів поряд з ним. І раз по раз псував повітря. Я догадався про це, помітивши, що водій безперестанку відчиняє вікно. Поки ми їхали, я докладно розповів йому, на що треба звернути увагу, доглядаючи кота. Як чистити йому вуха, де купувати дезодорант для піску, скільки їжі давати тощо.

— Не турбуйтеся, — сказав водій. — Я його з любов’ю доглядатиму. Як-не-як, я його хрещений батько.

Шосе було зовсім порожнє, й автомобіль мчав по ньому до аеропорту, як лосось до верхів’я річки на нерест.

— Чому кораблі мають імена, а літаки — ні? — спитав я водія. — Чому літакам приписують номери — скажімо, 971 або 326, — а не дають таких імен, як «Конвалія» або «Стокротка»?

— Напевне, їх набагато більше, ніж кораблів… Масова продукція.

— Невже? Кораблі — також масова продукція, і їх на світі більше, ніж літаків!

— Однак… — і водій на кілька секунд замовк. — А хіба годиться давати імена міським автобусам?

— По-моєму, було б чудово, якби кожний міський автобус мав своє ім’я! — сказала подружка.

— А хіба тоді пасажири не перебирали б, на який автобус сісти? Скажімо, на маршруті від Сіндзюку до Сендаґая всі чекали б на «Сарну», а на «Мула» не сідали б, — відповів водій.

— А ти як гадаєш? — звернувся я до подружки.

— Я теж ніколи не сіла б на «Мула», — сказала вона.

— Водія «Мула» просто жаль! — заступився за свого колегу водій. — Він ні в чому не винен.

— Це правда! — погодився я.

— Авжеж, — підтвердила подружка. — Та все одно я сіла б на «Сарну».

— Послухайте, — мовив водій, — ось що я вам скажу. Давати кораблям імена — це традиція, яка склалася ще до виникнення масового виробництва. У принципі, це все одно що придумати кличку для коня. Тому в літаків, які використовувалися, як коні, були свої імена. Скажімо, такі як «Дух Сент-Луїса» або «Енола Ґей»… Перед нами якраз випадок наділення неживого об’єкта свідомістю.

— Ви хочете сказати, підстава для надання імені — це наявність свідомості?

— Саме так!

— А мета — вторинний елемент?

— Саме так. Для досягнення мети досить і цифр. Як-от того, що робили з євреями в Аушвіці…

— Справді, — відповів я. — Ну, гаразд, припустімо, що наділення свідомістю — головна умова отримання імені. Тоді чому ж з’явилися імена в залізничних станцій, парків і бейсбольних полів? Адже вони не мають свідомості.

— А хіба станції без імен не створили б нечуваних труднощів?

— Я хотів би почути від вас пояснення не про мету надання імені, а про принципи його отримання.

Водій серйозно задумався — і не помітив, як на світлофорі загорілося зелене світло. Автомобіль нового випуску з вагончиком для кемпінгу просигналив нам ззаду пародію на музичний вступ до «Чудової сімки».

— А чи не дають імена тому, що вони незамінні? Скажімо, станція Сіндзюку одна на світі, і замінити її на станцію Сібуя[16] не можна. Отже, є дві підстави для надання імен — їхня незамінність і неможливість масового виробництва. Ну, що ви про це скажете? — запитав водій.

— От було б потішно, якби станція Сіндзюку опинилася на Екода! — сказала подружка.