— Не турбуйтеся. Зроблю усе, як треба.

— Отже — зустрінемося надвечір у готелі!

— Тільки не переживайте, — сказала вона, одягаючи темні окуляри. — Не сумніваюсь — усе легко знайдеться.

— Було б непогано… — погодився я.

Однак, звісно, справа так легко не просувалася. Я навідався у Відділ подорожей губернаторства Хоккайдо, обійшов різні екскурсійні бюро й туристичні фірми, заглянув у Товариство альпіністів — одне слово, побував у всіх установах, які мали хоч якийсь стосунок до туризму та гір. Та ніхто з опитаних людей не міг пригадати нічого певного про гори, зображені на фотографії.

— Звичайнісінький гірський краєвид, правда? — казали вони. — І до того ж, знято лише одну частину…

Упродовж дня я оббігав усе місто, але все, що мені вдалося розізнати, зводилося ось до чого: гори на фотографії виглядали настільки звичайними, що за таким маленьким фрагментом вгадати їхню назву було важко.

По дорозі я зайшов у книгарню, купив атлас острова і книжку «Гори Хоккайдо», а потім у кафетерію замовив два імбирних пива і поринув у читання. На Хоккайдо було неймовірно багато гір, схожих одна на одну як забарвленням, так і формою. Я спробував зіставляти одна за одною гори у книжці з горою на фотографії Пацюка, але через хвилин десять у мене голова заболіла. Та, крім того, біда полягала в тому, що гори на фотографіях у книжці становили лише невеличку частину всіх гір на Хоккайдо. До того ж, було зрозуміло, що досить подивитися на ті самі гори під іншим кутом зору — і враження від них різко змінюється. «Гори живуть, — писав у передмові автор книжки. — Вони змінюються до невпізнання залежно від кута зору, пори року і настрою спостерігача. Отже, треба запам’ятати найголовніше: дивлячись на гори, ми завжди можемо схопити лише невеличку частину того, чим вони є насправді».

— От тобі і маєш!.. — сказав я сам до себе. І знову взявся до справи, щойно визнаної безнадійною. Коли дзвін на вежі вибив п’яту, я вмостився на лавочці в парку і заходився гризти смажену кукурудзу, водночас підгодовуючи нею голубів.

До збирання інформації подружка доклала трохи більше зусиль, ніж я, але в одному ми зрівнялися — наші спроби закінчилися нічим. За скромною вечерею у невеличкій забігайлівці на задвір’ї готелю «Дельфін» ми обмінялися відомостями, добутими за день.

— У губернаторстві, у Відділі тваринництва, я не довідалася майже нічого, — повідомила вона. — Коротко кажучи, вівцями ніхто більше не цікавиться. Бо їх розводити невигідно. Принаймні великими отарами і на пасовиськах…

— Отже, їх мало, а тому, вважай, пошук буде легшим.

— Нічого подібного! Якби вівчарство успішно розвивалося, діяли б відповідні об’єднання або спілки, на які можна було б вийти через офіційні адміністративні органи. Однак за теперішніх умов перерахувати малих і середніх господарів у цій галузі тваринництва неможливо. Бо всі вони за власним бажанням обзаводяться лише кількома вівцями — так само, як собакою чи котом. Загалом мені вдалося записати адреси тридцятьох досить відомих власників овечих ферм, але всі вони — чотирирічної давності. За чотири роки кожен з них міг кудись-інде перебратися. Бо наша сільськогосподарська політика змінюється через кожних три роки, як у кота зіниці…

— От тобі і маєш! — зітхнув я, ковтаючи пиво. — Ми справді наче у глухому куті. Бо на Хоккайдо схожих одна на одну гір понад сто, а як шукати овечі ферми — також невідомо.

— Але ж минув лише один день, чи не так? Усе тільки починається!

— А як твої вуха? Ніяких послань уже не приймають?

— Поки що вони не надходять, — відповіла вона, з’ївши шматок вареної риби і запивши супом з місо[19]. — Я навіть знаю чому. Загалом послання приходять лише тоді, коли я збиваюся з дороги або відчуваю духовний голод. А тепер ні того, ні іншого немає.

— Ти хочеш сказати, що рятівну мотузку тобі кидають лише тоді, коли ти починаєш тонути?

— Саме так. А зараз я з вами — і вже цього достатньо. У такий час ніякі послання не потрібні. Отож шукати вівцю доведеться нам самим.

— Я не зовсім розумію, — сказав я. — Практично нас уже загнали в кут! Якщо вівця не знайдеться — ми опинимося у дуже скрутному становищі. Я ще не знаю, в якому, та коли вже вони погрожували, що нам не збутися біди, то, напевне, так воно й буде. Бо в такій справі вони — професіонали, хіба ні? Навіть якщо Шеф помре — організація залишиться і своїми щупальцями, що розповзлися по всій Японії, немов труби каналізаційної системи, спробує нас доконати. Я розумію, що це звучить безглуздо — але все насправді так!

— Як у тому фільмі «Агресор», що показували по телебаченні, чи не так?

— Схожість — саме в безглузді… А взагалі-то ми уклепалися в неприємну історію. «Ми» — тобто я і ти. Спочатку я сам, а на півдорозі й ти приєдналася. А по-твоєму, ми не йдемо на дно?

— Ой, та саме це мені й подобається! Все це набагато краще, ніж спати з будь-ким, обпалювати вуха фотоспалахом або читати верстку словника імен! Оце вже справжнє життя!

— Ти хочеш сказати, — вигукнув я, — що ти не тонеш і рятівної мотузки не буде?!

— Звичайно! Ми самі знайдемо вівцю. Не такі вже ми нікчеми, щоб цього не зуміти!

«Можливо», — подумав я.

Повернувшись у готель, ми віддалися статевим стосункам. Мені подобається вираз «статеві стосунки», який асоціюється в мене з тими чи іншими, нехай навіть обмеженими можливостями.

Однак і третій, і четвертий день нашого перебування в Саппоро минули у безплідних розшуках. Ми прокидалися о восьмій, снідали, розставалися на цілий день, за вечерею обмінювалися добутою інформацією, а, повернувшись у готель, віддавалися коханню і засинали. Викинувши старі тенісні кеди, я придбав нові кросівки і встиг показати фотографію з вівцями не одній сотні людей. На основі матеріалів губернаторства і бібліотек подружка склала список овечих ферм і почала обдзвонювати одну за одною. Але наші зусилля виявилися марними. Ніхто з опитаних людей не впізнавав гір на фотографії, жоден власник ферми не чув про вівцю з зіркоподібним тавром на спині. Один стариган розповідав мені, що перед війною бачив на Сахаліні такі гори, але я не міг повірити, що Пацюк забрався аж на Сахалін. Адже із Сахаліну до Токіо термінову пошту не пересилають.

Так минув п’ятий, за ним шостий день — і до міста нагрянув жовтень. Сонце ще гріло, але вітер уже став холоднуватий, і вечорами я одягав ватяну куртку. Саппоро — місто просторе і настільки прямолінійне, що аж нудьга бере. Раніше я навіть не уявляв собі, наскільки зношується людина внаслідок блукання по місту з такою кількістю прямих ліній.

Я справді-таки зношувався. На четвертий день утратив здатність орієнтуватися за сторонами світу. Мені почало здаватися, ніби південь лежить навпроти сходу, а тому в крамниці канцтоварів я купив собі компас. Я почав блукати вулицями з компасом у руці — й місто швидко перетворювалося на щось нереальне. Будинки почали здаватися декораціями для кінознімання, а перехожі на вулиці — плоскими, наче вирізаними з картону, істотами. Сонце сходило на одному краю землі й, описуючи в небі дугу, мов куля, спускалося на другому.

За день я випивав сім чашок кави, щогодини справляв малу нужду і потроху втрачав апетит.

— А що, коли дати оголошення в газету? — запропонувала подружка. — Про те, щоб ваш друг зголосився…

— Непогана думка, — погодився я. Незалежно від того, буде з цього якась користь чи ні, це все-таки набагато краще, ніж нічого не робити.

Я обійшов чотири газетних видавництва і в ранкових випусках помістив оголошення з трьох рядочків:

Упродовж наступних двох днів я сидів у готелі, очікуючи дзвінка. Першого дня подзвонили тричі. Хтось з місцевих жителів допитувався, що я маю на увазі під «Пацюком».

— Це прізвисько мого друга, — відповів я.