— Однак як тільки подумаю про від’їзд, пропадає до нього охота. Знаєте чому? Якщо справді місту судилося вмерти — мені страшно кортить побачити, як це відбуватиметься, власними очима.

— То ви тут народилися? — запитав я.

— Ага, — сказав службовець і замовк. Похмуре сонце вже на третину пірнуло за гори.

Між двома стовпами на в’їзді до вівчарні була протягнена вивіска: «МІСЬКА ВІВЧАРНЯ ДЗЮНІТАКІ». За вивіскою відкривалася дорога вгору, яка зникала в глибині діброви з багряним листям.

— Як пройдете діброву, побачите вівчарню, а за нею — оселю вівчаря… А як думаєте повертатися?

— Зворотна дорога йде вниз, а тому пішки спущуся. Велике вам спасибі!

Після того, як автомобіль, розвернувшись, зник, я пройшов попід вивіскою і рушив дорогою через діброву. Останні промені сонця надавали жовтому листю кленів оранжевого забарвлення. Світло просочувалося крізь крони високих дерев і тремтливими плямами розсипалося по гравію на дорозі.

Коли діброва скінчилася, спереду на схилі пагорба показалася продовгувата будівля вівчарні й запахло гноєм. Будівля була крита оцинкованою бляхою і проткнута трьома вентиляційними трубами.

Біля входу стояла собача конура. Помітивши мене, невелика вівчарка на прив’язі вискочила звідти і гавкнула разів три. Вона була стара і сонна, в її гавкоті не відчувалося жодної ворожості. Я погладив її по загривку, і вона відразу присмирніла. Перед конурою стояли жовті пластмасові миски з їжею та водою. Як тільки я прибрав руку, задоволена вівчарка повернулася у свою оселю і, виставивши назовні передні лапи, поклала на них свою морду.

Усередині вівчарні висіла напівтемрява, людей не було. Прямо по центру пролягала доріжка з товстим бетоновим покриттям, обабіч тяглися відгороджені овечі стійла, відділені від неї жолобками для стоку нечистот і води під час прибирання. Тут і там за скляними віконцями на дерев’яних стінах проглядали обриси гір. Надвечірнє сонце забарвлювало в червоно овець справа й кидало темно-синю тінь на овець зліва.

Я зайшов у вівчарню — і двісті овець водночас повернули голови в мій бік. Половина з них стояла, половина лежала на встеленій сіном долівці. Їхні очі вражали неприродно-дивовижною блакиттю і чистотою — здавалося, наче з них струменіють джерельця. Коли в них потрапляло світло, вони блищали, ніби штучні. Вівці ні на мить не зводили з мене свого погляду і не ворушилися. Декілька тварин пережовували сіно — загальну тишу порушував розмірений стукіт їхніх зубів. Більше ніяких звуків не було чути. Ще кілька інших, просунувши голову крізь огорожу, пили воду, але, помітивши мене, перестали пити і застигли, дивлячись на мене. Здавалось, досі вся отара думала спільну думу. Та як тільки я з’явився у дверях, цей процес тимчасово припинилося. Все завмерло — ніхто поодинці не наважувався щось вирішувати. А коли ж я зрушив з місця, вівці знову почали щось думати. У восьми окремих стійлах вони раптом заворушилися. Овечки у своїх стійлах скупчилися навколо племінних баранів, а барани у своїх сахнулися назад і приготувалися до оборони. І лише кілька особливо допитливих, не відступаючи від огорожі, пильно стежили за моїми рухами.

З їхніх продовгуватих чорних вух звисали пластмасові бирки: в одних овець сині, в інших — жовті, а в решти — червоні. На спинах тварин кольоровими маркерами були нанесені якісь знаки.

Намагаючись не сполохати овець, я ступав поволі і безшумно. Потім, удаючи, що не відчуваю жодної цікавості до овець, наблизився до огорожі й обережно простягнутою рукою торкнувся голови ягняти. Воно дрібно затрусилось усім тілом, але не тікало. Решта овець завмерла на місці й насторожено спостерігала за нами так, наче вважала ягня своєрідним щупальцем, виставленим всією отарою для зондування мого наміру.

Суфолки — якась дивна порода овець. З чорною вовною, але білим пушком на тілі. З великими вухами, відстовбурченими вбік, як крила метелика. У цій напівтемряві їхні блискучі блакитні очі і довгі вольові носи чомусь надавали вівцям особливо чужоземного вигляду. Вони не нехтували мною, але й не сприймали мене як свого, а, так би мовити, вважали тимчасовим видовищем. Декілька овець бадьоро справляли малу нужду, і їхня сеча, спливаючи долівкою у жолобок, протікала під моїми ногами. Сонце вже майже повністю заховалося за горами — і блідо-синій присмерк розпливався по їхніх схилах, як розчинене водою чорнило.

Я вийшов надвір, ще раз погладив вівчарку по голові і глибоко вдихнув свіже повітря. Потім обійшов вівчарню і через місток, прокладений над невеликим потоком, попрямував до оселі вівчаря — затишного маленького одноповерхового будиночка поряд з набагато більшою коморою для зберігання сіна та сільськогосподарського знаряддя.

Вівчар порався біля комори — складав пластмасові мішки з хімікатами на краю бетонового рову завширшки і завглибшки один метр. Помітивши здалеку, що я наближаюся, він зиркнув на мене — і продовжував роботу так, ніби зовсім не цікавився моєю персоною. І лише тоді, коли я підійшов до рову, він нарешті дав рукам відпочити і витер піт з обличчя рушником, обмотаним навколо шиї.

— Завтра повністю дезінфікуємо овець, — сказав чоловік. Потім вийняв з кишені зім’яту сигарету, розгладив її пальцями і запалив. — Усипимо сюди інсектицидів і скупаємо одну за одною. Бо інакше зимою на них заведеться всіляка кузька…

— Робите це самі?

— Ви що, глузуєте? Приходять двоє помічників. Вони, я і вівчарка — всі разом даємо собі раду. Особливо старається вівчарка. І вівці їй вірять. Бо яка ж це вівчарка, якщо вони не мають до неї довіри, правда?

Присадкуватий вівчар виявився на сантиметрів п’ять нижчий від мене. Років йому було під п’ятдесят, коротке волосся стирчало на голові, як щітка. Ніби стягуючи шкіру з пальців, він зняв гумові рукавички, обтрусив їх об стегно і запхав у кишеню штанів. Своїм виглядом він більше скидався на унтер-офіцера, зобов’язаного муштрувати новобранців, ніж на тваринника.

— До речі, ви, здається, хочете щось запитати, чи не так?

— Саме так.

— Питайте!

— Ви давно на цій роботі?

— Десять років, — відповів чоловік. — Не знаю, багато це чи мало, але за той час я добре вивчив овець. А перед тим я служив у Силах самооборони.

Він знову обмотав шию рушником і глянув у небо.

— Ви завжди тут зимуєте?

— Та як вам сказати… — відповів вівчар і відкашлявся. — Загалом, так. Податися мені більше немає де, а, крім того, зимою роботи аж надто багато. Снігу в цих краях випадає метрів на два, тож якщо його час від часу не згрібати з вівчарні — дах провалиться і поховає під собою овець. Та й годувати їх треба, прибирати за ними — всяке доводиться робити…

— Коли настає літо, половину отари виганяєте в гори, правда?

— Правда.

— Важко гнати разом стільки овець?

— Зовсім просто! Люди з давніх-давен цим займаються. Випас на постійних пасовищах закріпився лише останнім часом, а перед тим пастухи цілісінький рік переганяли овець з одного місця на інше. Всю Іспанію шістнадцятого століття обснували овечі стежини, на які не міг ступити навіть король.

Він харкнув на землю і розтер плювок чоботом.

— Загалом, вівці, якщо тільки вони не сполохані, — покірні тварини. І за вівчаркою підуть мовчки куди завгодно.

Я вийняв з кишені фотографію від Пацюка й показав вівчарю.

— Це — ваше пасовище в горах, чи не так?

— Ага, — підтвердив вівчар. — Не сумніваюсь. І вівці на фотографії — також наші.

— А як вам ця? — запитав я і кінцем кулькової ручки тицьнув у кряжисту вівцю з зіркоподібною плямою на спині.

Він досить довго розглядав фотографію, а потім сказав:

— Ні, вона — не наша… Дуже дивно. Не могла ж вона затесатися сюди непомітно! Навколо пасовища залізний дріт. Щоранку і щовечора я сам кожну вівцю одну за одною перевіряю. Якби ж потрапила в отару чужа — вівчарка помітила б, а вівці заметушилися б. Та найголовніше — я ні разу в житті не бачив такої породи!..

— Цього року — від травня, коли ви вигнали овець у гори, і до повернення сюди — з вами нічого дивного не сталося?