— Отут стояв мій портфель. Де він?

— Хто?

— Портфель.

— А я звідки знаю?

— Андрюшо, розумієш, це дуже важливо для тата, — сказала Ольга Дмитрівна.

У хлопчика зробилося стривожене обличчя, йому передалася тривога батьків.

— Я його навіть не бачив, портфеля.

— Але ж не міг він вилетіти у кватирку! — вигукнула Ольга Дмитрівна.

Микола Львович відчинив вікно і завис через підвіконня. Пожежна драбина проходила між вікнами спальні та їдальні, однак перелізти з неї було неможливо — прут, що закріплював драбину, стирчав значно вище вікна.

— У вікно ніхто залізти не міг, — мовив Микола Львович. — Якщо навіть зміг би, навіщо знадобився портфель зі службовими паперами?

— Але ж самий портфель гарний, шкіряний, зі срібною монограмою, — заперечила Ольга Дмитрівна, — подзвони в міліцію.

Микола Львович подумав, потім сказав:

— Спи, синку, портфель знайдеться. Ходімо, Олю, не будемо йому заважати.

Вони повернулися в спальню, Микола Львович причинив двері.

— Треба негайно подзвонити в міліцію, — настійливо повторила Ольга Дмитрівна.

— А кого звинувачувати? Крім Андрія, нікого вдома не було, — заперечив Микола Львович. — І по суті, це не так уже й страшно — документи не дуже важливі: старі акти на брак. А затівати все через портфель, через монограму не варто.

Ольга Дмитрівна пильно дивилася на чоловіка.

Вона завжди безпомилково вгадувала, коли він говорить неправду, говорить задля того, щоб заспокоїти її. Зараз він сказав саме так.

Микола Львович мовчки пройшовся по спальні, постояв біля вікна, подумав, потім сказав:

— Мабуть, я поїду з тобою на дачу. Поїдемо в суботу, переночуємо, повернемося в неділю ввечері. Заспокоїмося, подумаємо, як бути. Про портфель поки що нікому не кажи.

— Господи, кому я можу сказати? Що ти, Колю! Все це дивно. Може, це зробив Вітька Буров?

— Усе може бути, — погодився Микола Львович і, подумавши, додав: — Я гадаю, що й Люді не слід казати.

Ольга Дмитрівна розгублено пробурмотіла:

— Люді?.. Я нічого не розумію… Колю! Чого це треба приховувати від Люди?

— Я не хочу хвилювати її.

— Які дурниці! Ми всі хвилюємося. Вона хіба не член нашої сім'ї, їй чужі наші турботи?

— Я цього не кажу… Але вона проходить практику на фабриці…

— Вона проговориться?

— Звісно, ні. Але вона почуватиметься на фабриці непевно, чи що, побоюватиметься якихось ускладнень для мене, а жодних ускладнень не буде, все це, загалом кажучи, дрібниці…

Ольга Дмитрівна все ще дивилась на чоловіка, все було дуже непереконливо.

— Ти це пов'язуєш з Навроцьким?

— Оленько, люба, я ні з ким не пов'язую, в мене немає жодних підстав пов'язувати це ні з Навроцьким, ні з Андрієм, ні з Вітькою Буровим. Я маю подумати. І я не хочу зайвих розмов і тому прошу тебе нікому. нічого не говорити, в тому числі й Люді.

— Але їй може сказати Андрій.

— Скажи йому, що портфель знайшовся.

Усе продумано: Красавцев зробив так, щоб він узяв документа додому. Навроцький повів їх усіх у театр, хтось третій викрав документи. Хто він, цей третій? Хто цей невідомий, що проник у квартиру, коли Андрій спав? Чи Андрій сам віддав портфель синові комірника Панфілова? Він виключає таку можливість, але те, що змушений про не думати, вже страхітливо. Якщо це товариші Андрія, компанія — як називає Миша Поляков, — то в міліції їх примусять говорити, злочинця буде виявлено, але й його син виявиться причетний. Це неможливо. На свідоме зло, крадіжку хлопчик нездатний, але його могли обдурити, використати. Якщо Андрій не причетний, то злочинця не знайдуть, злочинцем буде він, Микола Зимін; він виніс документи з фабрики, у нього в домі вони пропали, він відповідає за брак на виробництві й хотів приховати його причини. В обох випадках він на підозрі, й подальша робота на фабриці немислима.

Звернутися до Красавцева? Той запросто приховає пропажу документів. Але в такому разі він у їхніх руках, отоді вони розпережуться, покажуть себе, розкрадуть фабрику.

Отже, або компрометація, або шантаж.

Вони не доможуться ні того, ні другого. Він не дурніший за них, працює на фабриці двадцять років, знає всі можливості хитрування.

У понеділок на фабриці Микола Львович сказав Красавцеву:

— Я переглянув документи, але там їх дуже мало. Будьте ласкаві, підберіть усі документи по браку, скажімо, за останні два місяці. Крім того, підберіть усі документи Навроцького. Так, здається, прізвище представника диткомісії?

— Так Навроцький, — підтвердив Красавцев, міркуючи, навіщо це вимагає Зимін.

— От і прекрасно. Зробіть це якомога швидше.

— Потрібен час. Документів багато.

— Розумію. Три-чотири дні вам вистачить? Ну, п'ять днів? Отже, одержую їх у суботу. Щоправда в суботу я їду на дачу, з собою їх, природно, не візьму. Але в неділю повернуся з дачі трохи раніше й перегляну.

— Кого ви перевіряєте, Миколо Львовичу.

Зимін усміхнувся:

— Себе перевіряю, Георгію Федоровичу, себе. Ви допускаєте таку можливість?

Оборудка з Навроцьким не викликала у Красавцева побоювань. Службові документи в порядку: товар для диткомісії. А що з товаром далі, його, Красавцева, не обходить, за це він не відповідає. Щодо комбінації з браком, то бракувальні акти оформлено, підписано майстром і технічним контролером — людьми, підпорядкованими Миколі Львовичу Зиміну. Акти липові, але вони є, перевірити їхню відповідність якості товару неможливо, товар відправлено.

Вимога Зиміна передати йому нові документи насторожила Красавцева. Задля чого, якщо Навроцький з ним порозумівся. Виходить, не порозумівся. Зиміна не купиш. «Себе перевіряю». Це сказано неспроста, він добре розуміє алегоричні звороти інженера. Даремно послухався Навроць-кого, даремно передав Зиміну документи, позволікав би тиждень-другий, Зимін би забув про них. І нові документи не дасть, у комерційному відділі три працівники, нема коли цим займатися.

З Навроцьким на часі кінчати: міри не знає, підведе, та ще й корчить із себе аристократа. Цього Красавцев не терпів. Комбінуй, але не корч із себе принца Уельського.

Красавцев з Навроцьким зустрілися в казино.

Валентин Валентинович не грав у рулетку, а усіх ігор визнавав лише тоталізатор: на перегонах владарює не випадок, а знання. Навроцький знав коней, розумівся на них, грав напевно.

Зайшовши до залу, Валентин Валентинович відшукав очима Красавцева за гральним столом, але не підійшов до нього, удав, що не помічає. По обличчю Красавцева було видно, що його справи кепські. Як затятий гравець, він здебільшого вигравав, але в кінцевому підсумку завжди лишався в програшу і мав потребу в грошах.

Валентин Валентинович мовчки вивчав розкреслені на клітинки гральні столи.

Круп'є оголошував:

— Громадяни, робіть ваші ставки!

Гравці клали на клітинки фішки. Круп'є смикав за важіль, крутилося коло, по ньому металася кулька, поки не падала в одне з нумерованих відділень. Усі напружено стежили за нею… Потім Круп'є лопаточкою згрібав фішки.

Усе як у справжній рулетці. Тільки не було блідих, змарнілих облич дідів і бабів, котрі роками важно сиділи за гральними столами, немає князів і графів, що лишали тут свій достаток. Середніх років люди, сповнені снаги й здоров'я, пробують щастя, грають на дріб'язок, провінційні касири та уповноважені, що попропивали в столичних ресторанах казенні гроші, роблять тут відчайдушні спроби повернути їх, хабарники, як-от Красавцев, протринькують те, що хапонули в непманів і постачальників. Ці люди програють не гроші, а життя. Ні, його гра інша.

Краєм ока він стежив за Красавцевим. І цей програє життя. Втім, чим більше втрачає Красавцев, тим більше одержує він, Навроцький.