— Тож слухай, — проказав Василь Іванович. — Завтра підеш у Рахмановський провулок, на біржу праці, станеш на облік. Працюватимеш, куди пошлють, Од роботи не смій відмовлятися. І гривеника ніде не посмій взяти, зрозумів? Щоб жодної справи не було за тобою. Не ходи ні на ринок, ні сюди, в «Гротеск», не з'являйся. Настане час, сам покличу. Якщо заберуть тебе по цій справі, все звалюй на Вітьку, зрозумів?

Шаринець слухав його з роззявленим ротом, не ймучи віри, що йому залишають життя.

— Дійшло до тебе чи ні?

— Дійшло, дійшло, усе втямив… — вичавив із себе Шаринець.

Василь Іванович обернувся до Сіренького, вихопив з рук карти.

— А ти, гусак! Розсівся!

Сіренький підвівся і так само, як Шаринець, мовчки стояв перед Василем Івановичем.

— Цей — шмаркач! А ти? Навіщо з ним пішов? Хто дозволив?

Сіренький мовчав.

— Теж тут більше не з'являйся, забудь! Покличу, коли треба.

Василь Іванович видобув з кишені піджака пакет, подав Сіренькому:

— Поїдете на «Дев'ятнадцяту версту», знаєш до кого. Передай бабці, нехай сховає… В дачу ввійде Сіренький, а ти на сторожі, зрозуміли?

— Зрозумів, зрозумів, — белькотів Шаринець, усе ще не вірячи тому, що його помилували.

Сіренький мовчав. Василь Іванович уп'явся в нього важким поглядом.

— А ти чого мовчиш, чи чогось не зрозумів?

— Усе зрозумів…

— Зрозуміли, то йдіть і сюди не смійте! Покличемо, як треба буде! — Василь Іванович кивнув на двері: — Ідіть!

Вони зійшли на платформі «Дев'ятнадцята верста» й пішли до лісу — повільно, так, щоб дачники йшли із сумками попереду.

Ліс був добре знайомий Сіренькому, він упевнено простував його стежками. Попереду замріла галявинка. Не доходячи до неї, Сіренький присів на бурелом.

— Посидьмо, нехай по дачах розійдуться.

Шаринець сів поруч, залюбки вдихнув свіжий смолистий запах лісу. Небезпека минула, його залишили жити, і Сіренького залишили жити, адже і його могли вбити. А про те, що веліли не приходити, так це ненадовго; поманіжать, поманіжать і знову покличуть. Адже довірив до бабці поїхати, він чув, що є така бабця у Василя Івановича, але не був жодного разу, не бачив, а зараз ось послали. Може, тепер його у фартіцери візьмуть, куди від нього подінуться, — при ньому, на його очах Сіренький застрелив інженера. А куди було Сіренькому? Інженер прямо на них ішов, якби Сіренький не вбив його, він би весь будинок здибив! Інженер дужий, високий, ухопився б — не відчепишся… Довелося Сіренькому застрелити його… Цікаво, звідки Василь Іванович дізнався, що він одержав два червінці і просив ще п'ятірку? Він, Шаринець, начебто нікому не розповідав; виходить, Валентинович розповів, мало не під смерть його підвів, спекулянт проклятий… Гаразд, настане час — розрахуємося з ним!

Сіренький прислухався до лісу. Все тихо.

— Ходімо! — і показав стежку.

Шаринець пішов стежкою, Сіренький за ним.

Сіренький вийняв з бокової кишені револьвер і спроквола почав піднімати його.

— Шаринець!

Шаринець обернувся. Сіренький вистрілив.

Сіренький сунув револьвер назад у кишеню, наблизився до розпростертого на землі Шаринця, нахилився, пересвідчився, що він мертвий, і швидко попрямував до станції. Він прийшов на станцію за одну хвилину до поїзда на Москву.

Цих подробиць Валентин Валентинович не знав.

Він розумів, що Шаринця вб'ють, ішов на це, з'явившись у «Гротеск», і не жалів: убивць не жаліють. Взагалі він не проти смертної кари, але застосовувати її треба лише в одному випадку — до вбивць. Шаринець — убивця, вбив ні в чому не винного Зиміна і дістав по заслузі.

Проте він аж ніяк не сподівався, що Василя Івановича так швидко заарештують. Як Московський карний розшук вийшов на нього? Незграбно діяв? Не та людина? Випадковий збіг, розшукали як утікача — теж не віриться.

Чи видасть його Василь Іванович? Який сенс? Усе зроблено чужими руками, нічого на себе Василь Іванович не візьме, все заперечуватиме.

Небезпечний Юра, може пробовкнутися про ключі. Це вже серйозно: взяти ключі від квартири, де вчинено спершу крадіжку, потім убивство. Можливо, Юра вже пробовкнувся. Клянеться, що ні, — гріш ціна його клятвам. Закінчений маленький негідник, батька продасть. Аморальна молодь!..

Геть-чисто всі обманули — Шаринець, Юра, люди, що вивели його на Василя Івановича, сам Василь Іванович, що так безглуздо сів у в'язницю.

Коло змикається, треба поспішати, на часі кінчати з фабрикою, зникнути, звітритися. Сьогодні вантажать другий вагон, потрібно ще мінімум тиждень, щоб відвантажити ще три. Чи є в нього цей тиждень? Має бути. Надто далеко зайшло, щоб він відмовився од призу. Тиждень Василь Іванович напевно протримається. А поки що Юра один, усе це обмова, наклепи, ревнощі до Люди Зиміної, анічогісінько більше… Тиждень у нього є, і треба квапити Красавцева. Прийнявши таке рішення, Валентин Валентинович поїхав на фабрику. Кінчалося вантаження його вагона. Все йшло нормально. Красавцев і Панфілов були спокійні. Ніщо не провіщало ускладнень. Але, розмовляючи у відділі збуту з Красавцевим, Валентин Валентинович глянув у вікно і побачив незнайомця, що прямував на фабрику.

— Свиридов, слідчий, — сказав Красавцев.

У Свиридова багато підстав з'являтися на фабриці, він веде слідство про вбивство інженера Зиміна. І все-таки Навроцький прийняв єдино правильне рішення: поки Свиридов переговорить з директором, потім з Красавцевим, промине хвилин сорок, ну, хоча б півгодини. Один вагон ще можна врятувати. На складі він сунув Панфілову п'ятірку, розписався в одержанні товару, взяв накладні і вийшов на товарне подвір'я.

Чахкав паровозик, складач опломбовував вагони. Навроцький і складачеві і машиністові сунув по карбованцю… Паровозик дав гудок…

Проминаючи околичні склади, пакгаузи, фабрики й заводи, маленький состав повільно рухався вперед, до товарної станції.

Навроцький дивився йому вслід. Хорошу оборудку зірвано. Шкода! Та дарма… Ці склади, пакгаузи, фабрики й заводи — все належатиме йому, час настане, важливо ще трохи протриматися…

У цей час Миша на Ярославському вокзалі проводжав Елен.

Гуділи паровози, з-під коліс з шипінням виривалися клуби пари, мастильник стукав молотком по буксах вагонів — споконвічні сигнали далекої дороги, сумної розлуки.

Ігор і Сергій навідувалися до багажного вагона перевіряли, як вантажать циркове обладнання.

— Коли повернетеся? — запитав Миша.

— Не знаю. Літо перебудемо в Мурманську, на зиму ще нічого не відомо.

— Отже, ще рік не побачимося?

— Приїду, а ти вже студент.

— Передостаннього курсу, — засміявся Миша.

— Не виключено. — Елен так само засміялася.

Вона була дуже вродлива, всі дивилися на неї.

Але вона не дивилася ні на кого.

— Випаде часинка, черкни мені, Генці, Славці…

— Я така неохоча писати, не надійся… Ну як, спіймали ви своїх злодіїв?

— Загалом, так…

— Невже цей любитель букетів — бандит?

— У прямому смислі, може, й не бандит. А загалом — бандит.

— Щось складне як для мене…

— Люди гинуть за метал…

Не дивлячись на Мишу, Елен проказала:

— Знаєш, Мишо, я виходжу заміж.

Завжди всі важливі новини вона повідомляла таким буденним голосом. Зберігаючи цілковите самовладання, Миша відповів:

— Правда? Вітаю! За кого, якщо не секрет?

— За Серьожу, за свого партнера.

— Циркова традиція? — пожартував Миша.

Вона так само намагалася жартувати.

— Ну звичайно… — Вона показала на небо, маючи на думці купол цирку: — Адже він там, нагорі, тримає мене в зубах. Отож дружину триматиме міцно, не зронить.

— У такому разі я за тебе спокійний.

Так вони жартували, як і належить вихованим людям. Миша гідно зустрів крах свого першого кохання. В погляді Елен він уловив навіть розчарування, вона чекала потрясіння. Потрясіння не буде.