— Усі люди живуть на зарплату.

Валентин Валентинович глянув скоса на Мишу. Хлопчик повчає. Що ж, продовжимо комедію.

— Розумієте, Мишо, люблю добре пожити. В мене примітивні потреби. Добре жити — теж примітивна потреба, чи не так?

Миша знизав плечима. Його викликають на розмову, а він не хоче розмови — цей чоловік для нього чужий, що він йому доводитиме?!

Не дочекавшись відповіді, Навроцький вів далі:

— Авжеж, люблю добре пожити. Ви спитаєте як? Відповідаю: конячки виручають. Я не просто гравець, я щасливий гравець.

Його сміх гучно пролунав у тиші нічної вулиці.

— Так, Мишо, я щасливий гравець, ось хто я такий. Я знаю, я вам не подобаюсь, і ось бачите: роблю все, щоб сподобатися ще менше. Дурна вдача! Замість того щоб здобути ваші симпатії, я, навпаки, поглиблюю ваші антипатії. До речі, — раптом запитав він, — чого я вам не подобаюсь?

Його базікання дратувало Мишу, він відчував приховане знущання й сухо відказав:

— Яка різниця? Мені, наприклад, байдуже, подобаюсь я вам чи ні.

— Ви не зважаєте на думку інших людей?

— Зважати на думку інших людей зовсім не означає всім подобатися.

— І все ж я вам не подобаюсь, признайтеся! — наполягав Навроцький.

— Атож, не подобаєтесь.

— За що саме, цікаво знати?

— Ви одержали вагон мануфактури. Пам'ятаєте, я допомагав штовхати цей вагон?

— Звісно, пам'ятаю.

— Зимін наказав затримати цей вагон, але вагон відправили, а Зиміну сказали, що не встигли затримати.

— Хто сказав?

— Комірник Панфілов.

— А я при чому?

— Ви разом з Панфіловим і Красавцевим обдурили Зиміна.

— Ой Мишо, Мишо, — посміхнувся Навроцький, — і по таких речах у вас складається думка про людей?! Хочете знати правду? Так, усе зроблено з мого відома. Більше того — на мою вимогу. Міркуйте самі. Я ледь-ледь роздобув мануфактуру, оббив десятки порогів, вирвав сотні резолюцій. Нарешті мені видали товар, я його оплатив, одержав залізничний вагон, також, між іншим, не без зусиль, телеграфував у Батумі, що відвантажую товар. І раптом, в останню мить, Зимін наказує затримати вагон, мабуть, для того, щоб передати його іншому агентові, можливо, більш наполегливому або більш знайомому. А я мав починати все спочатку, знову чекати місяць чи два. Який же я після цього постачальник? Лопух, йолоп і нездара.

Вони проходили повз темні, але знайомі вітрини. Миша мовчав. У міркуваннях Навроцького була своя логіка. Втім, логіка була і в міркуваннях Панфілова. Чужа логіка. Валентин Валентинович правив своє:

— Уявіть: ви директор швейної фабрики, чекаєте вагон мануфактури, інакше фабрика не може працювати. А ваш уповноважений, тюхтій, бовдур проґавив цей вагон, уступив його невідь-кому і фабрика повинна зупинитися. Триматимете ви такого уповноваженого?

— Може, ви захищали інтереси свого підприємства, — сказав Миша. — А Красавцев? Панфілов?

Вони стояли в дворі, в глибокому темному колодязі, створеному корпусами будинку. Кілька вікон ще світилися.

Валентин Валентинович розвів руками:

— Про Красавцева нічого не знаю.

Не хоче говорити про Красавцева. Але ж зустрічався з ним у ресторані. Все бреше, все вигадує.

— А Панфілов? Чого Панфілов захищав інтереси вашого підприємства, а не виконав наказ свого інженера?

— Я повинен відповідати за якогось там Панфілова?

— Ви з ним вступили в оборудку, дали хабара. Він хабарник, а ви хабародавач.

Удар був точний. Прямолінійність цих хлопчиків може бути небезпечна.

Обдумуючи кожне слово, Валентин Валентинович проказав:

— Хабара я йому не давав. Просто Панфілов не хотів зайвої тяганини і мав, між іншим, рацію: затримка спричинила б багато ускладнень — простій вагона, штраф, неустойку тощо… Але припустімо, суто теоретично, що я дав Панфілову п'ятірку, десятку; припустімо, дав. Ну й що? Адже мануфактуру я одержую не для себе, а для державного підприємства.

— Це не грошове, а моральне питання, — заперечив Миша. — За десятку людина продає честь і совість.

— Та нічого я йому не давав! — закричав Навроцький. — Ви помиляєтесь!

— Я нічого не стверджую, — відповів Миша, — не бачив і тому не стверджую. Ви мене спитали: чого ви мені не подобаєтесь, я вам відповів.

Валентин Валентинович задумливо проказав:

— З такими принципами, з такою прямолінійністю вам важко буде жити, Мишо…

У нічній тиші глухо, але близько й виразно пролунав постріл.

— Ви чули? — Валентин Валентинович обернувся в той бік, звідки пролунав постріл.

— Схоже на постріл, може, пугач?.. — сказав Миша.

— Ні, не пугач, — занепокоєно мовив Валентин Валентинович, — це не пугач!

Миша показав на під'їзд Зиміних:

— Наче звідти.

— Подивимось! — рішуче проказав Валентин Валентинович і швидкою ходою рушив до під'їзду.

Вони зайшли в під'їзд і почули, як хтось біг сходами.

— Вони побігли нагору, — сказав Миша і, стрибаючи через дві сходинки, подався навздогін.

— Обережно, Мишо, вони озброєні! — закричав Валентин Валентинович і побіг за ним.

Вони пробігли кілька поверхів і зупинилися дослухаючись. Тупотіння вже не було чутно.

— Утекли на горище, — сказав Миша.

І раптом до них долинув крик:

— Тато, тато…

Вони зійшли ще на один поверх і побачили на дверях квартири Андрія Зиміна, босоніж, у трусах і майці. Розмазуючи кулачками сльози по обличчю, він повторяв:

— Тато, тато…

У коридорі на підлозі лежав Микола Львович.

— Засвітіть світло! — крикнув Навроцький.

Миша повернув вимикач.

Валентин Валентинович нахилився над Зиміним, побачив струминку крові на підлозі.

— Дзвоніть сусідам! Негайно лікаря, міліцію!

Сусіди вже юрмилися на сходовому майданчику, заглядали в квартиру, напіводягнені постаті, злякані обличчя…

— Товариші! — сказав Валентин Валентинович. — Чи є поблизу лікар?

— У другому під'їзді. Ілья Борисович, — відказала сусідка.

— Збігайте за ним, якнайшвидше, будь ласка!

— Зараз, пальто накину.

— Товариші чоловіки, біжіть до двірника! У кого є телефон, дзвоніть у міліцію!

Валентин Валентинович діяв швидко, рішуче, всі підкорялися йому. Згори й знизу, розбуджені шумом, підходили пожильці, юрба заповнила майданчик.

— Я почув постріл, розбудив Соню, кажу: чуєш, стріляють!

— Я дрімала, але крізь сон теж почула постріл. Потім — тупіт ніг по сходах.

— Вони нагору побігли.

— Навпаки, вниз.

— Людину застрелили, у власній квартирі, який жах!.. Але побігли нагору.

— Бандити! Вони побігли вниз. Навіщо нагору? На дах? На небо?

Валентин Валентинович сказав:

— Андрію, піди одягнися, застудишся!

Андрій ступив у коридор, але злякано відсахнувся, побачивши розпростерте батькове тіло.

— Ходімо, дитинко…

Сусідка повела Андрія до себе.

З'явився лікар, з нахмуреним обличчям пройшов у квартиру.

Валентин Валентинович стояв на дверях.

Лікар нахилився над Миколою Львовичем, потім підвівся:

— Він мертвий.

— Боже мій! — сплеснула руками сусідка. Хтось запропонував: — Може, покладемо його на канапу?

Лікар заборонив:

— До приїзду міліції не чіпайте!

Запало тяжке чекання.

Валентин Валентинович курив цигарку за цигаркою.

Підходили ще люди, розпитували, їм розповідали про постріл, про тупіт ніг…

З'явилися міліціонери, троє, вони зайшли в квартиру, оглянули тіло Зиміна, коридор, пройшли в кімнати, переговорили з лікарем, вийшли на майданчик.

— Хто що бачив або чув?

Миша показав на Валентина Валентиновича.

— Ми з товаришем Навроцьким стояли у дворі, почули постріл… Ми вбігли в під'їзд, почули тупіт ніг нагорі, побігли за ними, але не догнали. Може, вони сховалися на горищі.

— Ти знаєш горище?