— Але ж двері Вітька брав на засувку.

— Вітька зачиняв наш чорний хід, а Шаринець зі свого ходу лазив.

— Його під'їзд у другому крилі.

— А він по даху.

— А ви його бачили на даху?

— Скільки разів.

Шаринець розмовляв з Білкою? Ну й що? Хоче відбити її од Вітьчиної компанії, давня історія. Що ще? Шаринець зв'язаний з карними злочинцями? А навіщо йому документи? Втім, документи не були потрібні й Вітьці — докази тут однакові. А ось горище — це суттєво: Шаринець теж міг сховати портфель на горищі. Шаринець, якщо він убив Зиміна, міг би по даху перелізти на свій хід — живе він на восьмому поверсі, — просто в свою квартиру… Звісно, Шаринець — кишеньковий злодюжка, не більше, але чому на Вітьку можна подумати, а на Шаринця не можна? Він скоріше повірить, що це зробив Шаринець.

— Слухай-но, — знову заговорив Миша, — ти пам'ятаєш, як Андрій сказав, що його рідні їдуть у неділю на дачу?

— Говорив. Ми за синичками збиралися, він і сказав: не можу, мої від'їжджають.

— А хто при цьому був?

— Усі були.

— І Білка?

— І Білка.

Миша пильно подивився на Шниру. Треба йому довіритися, іншого виходу немає.

— Скажи, могла Білка сказати Шаринцю, що Зиміни їдуть у неділю на дачу?

— Не знаю… Могла… Вона все може. Непевна.

— Що значить непевна?

— Ненадійна.

— А мені ти віриш? — запитав Миша.

— А чого, чому ти питаєш?

— Я, як і ти, переконаний, що Вітька не винен, не крав портфеля і не вбивав Зиміна. І постараюсь це довести. Допомагатимеш?

— Аякже. Що я маю робити?

— Поки що мовчати.

— Гаразд, — сказав Шнира.

На горищних дверях висіли замки: після всіх подій кербуд закрив горище. Довелося вилізти на дах пожежною драбиною.

На даху Миша пройшов шлях, яким міг би пройти Шаринець після вбивства Зиміна, якщо припустити, що саме він убив його, а потім тікав по даху до свого чорного ходу. Його шлях у даному разі пролягав краєм даху, небезпечний шлях, і перехід на своє крило також небезпечний, але при певній спритності й кмітливості цілком можливий.

Потім крізь дахове вікно Миша спустився на горище.

Вітьчиної комірчини більше не існувало. Хистку споруду було поруйновано, на її місці валялися дошки з іржавими погнутими цвяхами, обідрані листи фанери, драний матрац.

Зараз, коли він був тут сам, Миша відчув горище таким, яким відчував його в дитинстві, — таємничим, загадковим, відокремленим од усього будинку. Глуху тишу порушували деякі звуки вулиці й двора, туркотіння голубів, царапання їхніх пазурів об бляху, і ніби літали невидимі птахи, їхні крила тріпотіли в кутках і щілинах горища.

Він навіть не почув, а відчув когось за своєю спиною й оглянувся: біля дахового вікна стояв Шаринець.

Деякий час вони мовчки розглядали один одного.

— Ти чого тут? — першим спитав Миша.

— А ти чого?

— Антену перевіряю, — відказав Миша.

Він опинився у пастці: горищні двері замкнуто, а на дах Шаринець перетинав дорогу. Впоратися Шаринцем йому не важко — нікчема! Однак він, можливо, озброєний. Що в нього: револьвер чи ніж?

— Антену? — перепитав Шаринець, ледь вимовляючи це слово. — Дріт, чи що? — він кинув у бік даху.

— Еге ж, він, — спокійно відказав Миша, наближаючись до вікна й виглядаючи на дах. — Провисає, доводиться підтягувати.

Тепер він стояв біля Шаринця, готовий запобігти будь-який його рух. Думки працювали чітко й ясно. Револьвер страшний на відстані, а коли стоїш упритул, він не встигне його вихопити.

Однак жодних ворожих намірів Шаринець не виявляв. Кинув на зруйновану Вітьчину комірку, зловтішно посміхнувся:

— Тепер не викрутиться, бандюга! З фінкою на тебе кидався, пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, — відповів Миша й, підтягнувшись, усівся в отворі вікна.

Один рух — і він на даху. Головне — вибратися на дах.

— Чого ж ви не вкоротили його? — запитав Шаринець.

— Хіба ми міліція? — відказав Миша, перекинув ноги на дах, підвівся й підійшов до антени.

Шаринець піднявся за ним.

— Ми не міліція, — повторив Миша, відтягуючи жердину.

Він почувався в безпеці, стоїть на виду вікон сусіднього корпусу. Втім у Шаринця, мабуть, немає ворожих намірів.

— Комсомольці, штаб у вас, а ви просто так, мимо саду-городу… Проґавили!

— Атож, — погодився Миша, переходячи до другої жердини. — Тепер хлопців затаскають до слідчого.

— А їх за що? Адже вбивав сам Вітька, його одного знайшли на горищі. Фургон спав. А Шнира з Паштетом у цирку були. З тобою були. Адже були?

Добре, що Миша стояв спиною до Шаринця і Шаринець не бачив його реакції: Шаринець відводить можливих Вітьчиних свідків, знає, де вони були.

— Атож, — підтвердив Миша, — вони були зі мною в цирку, а все ж одна компанія з Вітькою… — Він обернувся, повільно ступав по даху, торкаючи антену руками, і вів далі: — І Білка з тієї ж компанії. А де була того вечора — невідомо.

Шаринець спідлоба глянув на нього, Миша відзначив подумки й це: зауваження щодо Білки занепокоїло Шаринця.

— Що ж, по-твоєму: Білка була разом з Вітькою? — запитав Шаринець.

— Сам же знаєш, з його компанії.

— Убивала, виходить, разом? Дівчинка?

— Хіба я кажу, що вбивала? Я кажу: хлопців по слідчих затаскають. А щодо Білки я взагалі хотів з тобою поговорити.

— А чого говорити? — насторожився Шаринець.

Миші було важливо не те, що говорить Шаринець, він не проговориться, важливо, як говорить.

— Її можуть узяти на фабрику — не хоче. Що порадиш?

— А я при чому? Чого ти до мене?

— Кажуть, ти маєш на неї вплив.

— Хто сказав? Ну! — брутально запитав Шаринець.

Миша всміхнувся:

— А ти чого на мене кричиш?! Думаєш, я глухий? Може, ти сам глухий? Можу так гаркнути, що в тебе барабанні перетинки лопнуть. Знаєш, що таке барабанні перетинки? — Миша простягнув руку до вуха Шаринця. — Отут вони в тебе, ти ними слухаєш, а лопнуть, нічого не чутимеш, глухим до скону залишишся. Второпав?

Шаринець похмуро мовчав.

— Я тобі не хлопчик, закарбуй, — вів далі Миша, — не Шнира, не Паштет. Мені сказали, що ти маєш вплив на Білку. Хто казав? Вітька Буров казав, ось хто! Вітька казав, що Білка тебе слухається, отож я й прошу: умов її піти працювати на фабрику, добру справу зробиш.

Мишине пояснення, напевне, вдовольнило Шаринця, і він спокійно проказав:

— Не маленька, сама все розуміє про себе. І не знаюсь я з нею, вона з Вітькою була. В Крим, дурні, збиралися, на сонечко, позагоряти, от і загоряє, бандюга!

У балакучості Шаринця Миша відчув збентеженість людини, до чогось причетної, в звинуваченнях Вітьки — фальш, у зловтішності — тріумф месника. І його обізнаність, хто де був тієї ночі, і його занепокоєність щодо Білки…

На другий день, у школі, Миша відкликав Шниру, відійшли осторонь.

— Можеш дізнатися: чи говорила Білка Шаринцю, що Зиміни їдуть на дачу?

— Якщо вона Шаринця навела, хіба вона скаже, — засумнівався Шнира.

— Це правильно. А могла вона навести Шаринця?

— Не знаю. Тільки Вітька ні при чому, це точно.

— Хочеш виручити Вітьку?

— Питаєш!

— Слідкуй за Шаринцем і Білкою.

Шнира зиркнув спідлоба на нього:

— Шаринець дізнається — вб'є.

— А ти так, щоб не дізнався. Білці нічого не говори. І Фургону.

— Я з Паштетом, — подумавши, сказав Шнира.

— Не продасть?

— Він вірний, любить Вітьку.

Валентин Валентинович не грав у карти. Є картярські ігри, які потребують уміння, але треба сушити голову, а свою голову Валентин Валентинович оберігав для дечого суттєвішого.

Проте місцеперебування картярського кубла, де грав Красавцев, було йому відоме.