— Знаю.

— Ходімо!

Миша й два міліціонери піднялися сходами і ввійшли на горище.

Міліціонери вийняли пістолети, освітили горище кишеньковими ліхтариками.

Вони рухалися обережно, перелазячи через бантини, старанно освітлювали кутки. Горище було порожнє.

Так вони дісталися до Вітьчиної комірки. Миша потягнув саморобні двері. Міліціонер освітив комірчину. На матраці сидів Вітька, мружив очі, засліплений світлом ліхтарика.

— Ти чого тут?

— Нічого, сплю.

— Вставай! — наказав міліціонер.

Вітька підвівся.

— Зброю!

— Яку зброю?

— Підніми руки!

Вітька підняв руки.

Один міліціонер направив на Вітьку світло ліхтарика, другий обшукав.

Зброї при Вітьці не було.

— Хто тут ще є? — запитав міліціонер.

— Нікого нема.

— Вийди!

Вітька вийшов з комірчини, побачив Мишу, здивовано глянув на нього.

— Ти?

— Хтось утік на горище. Ти не чув, не бачив? — запитав Миша.

— Нікого я не бачив! — огризнувся Вітька.

Міліціонер витяг з-під матраца жерстянку з паперовими, срібними й мідними грошима.

— Чиї гроші?

— Мої.

— Куди револьвер закинув?

— Не бачив я ніякого револьвера, чого причепилися?

— Не галасуй, я тобі так погаласую! — пригрозив міліціонер. — Попильнуй за ним, — сказав він товаришеві, — я тут пошукаю.

З Мишею він пішов по горищу. Світло ліхтарика ковзало по бантинах і кроквах. Коло однієї бантини міліціонер затримався, нахилився, розрив купу жужелиці, витяг портфель, відкрив, освітив ліхтариком.

Портфель був порожній, на внутрішньому клапані сріблилася монограма: «Миколі Львовичу Зиміну від колективу фабрики»…

Вони повернулися до комірчини, міліціонер показав Вітьці портфель.

— Де взяв портфель?

— Не бачив я цього портфеля.

— Ходімо.

Пожильці стояли на сходах, внизу і вверху, звисали через поруччя, раз у раз грюкали двері під'їзду, надходили ще люди. Натовп розступився, пропускаючи в квартиру міліціонерів і Вітьку. Миша залишився на майданчику. Валентин Валентинович стояв на дверях.

Долинув шум машини, що під'їхала до під'їзду.

Агенти карного розшуку зайшли в квартиру. Вони вийшли звідти з Вітькою й піднялися на горище.

Миша стомився, хотілося спати, він присів на сходинку, прихилився до поруччя.

У широких вікнах мерехтів ранній травневий світанок.

Валентин Валентинович стояв на дверях квартири. І хоч як стомився Миша, він не міг не помітити на обличчі Навроцького вираз погано прихованої тривоги, напруженості, готовності до будь-яких несподіванок.

Мешканці не розходилися, підійшли Вітьчині батько й мати. Батько був тверезий, метушливий, обертався навсібіч, слухав розмови, безнастанно примовляючи: «Так треба ж розібратися по справедливості, а як же, інакше не можна». Мати дивилася на всіх благальним, жалюгідним і зацькованим поглядом.

У квартирі щось відбувалося, огляд чи обшук. Тіло Миколи Львовича перенесли в кімнату.

Повернулися з горища агенти карного розшуку з Вітькою. Мати метнулася до нього, але Вітька суворо проказав:

— Чого кидаєшся?

Можна було тільки дивуватися з його зухвалої байдужості.

— Відійдіть, громадянко, — сказав агент.

— Це його мати, — пояснив хтось із юрби.

— Нема чого хвилюватися, — відповів агент, — усе з'ясується.

Вони знову зайшли в квартиру. Миша сидів на сходах. Валентин Валентинович стояв на дверях.

Настав ранок, люди йшли на роботу, а дехто юрмився на сходах, у дворі, біля під'їзду.

З квартири вийшли міліціонери, між ними йшов Вітька. Всі ринули за ними. Спустилися в двір і Миша з Валентином Валентиновичем.

— Проходьте, громадяни, проходьте! — говорили міліціонери, розтинаючи натовп.

На воротях Вітька оглянувся, шукаючи очима матір, але, мабуть, не знайшов її. Його погляд зустрівся з Мишиним поглядом.

Миша не міг забути, як оглянувся Вітька, шукаючи матір. Він побачив Вітьку таким, яким знав у дитинстві, той Вітька не міг убити. І Вітька, котрий шукав очима матір, теж не міг і не вбив Зиміна. Суто психологія, звісно, а все-таки не міг убити.

Якось Миша зайшов до Люди. Вона читала, відклала книжку, коли Миша зайшов, глянула на Мишу глибоким, очікувальним, зовсім новим поглядом, потім раптом усміхнулася:

— Сідай!

У Миші защеміло серце від цієї усмішки. Дивне дівчисько, горде. Він пригадав розмову з Миколою Львовичем. Микола Львович сказав того разу: «Це робить їй честь». Вона й зараз тримається так само, намагається тамувати своє горе, не нав’язує його нікому. А вони співали про неї: «Я манірність, тру-ля-ля-ля…»

— Де мама? — запитав Миша.

— Скоро прийде.

— Як вона?

— Мені здається, що вона досі не розуміє, що скоїлось, не вірить, не усвідомлює. То раптом стає такою, мовби сама померла. А буває, що раптом починає гарячково звинувачувати Вітьку Бурова, хутко, хутко, і все про Вітьку, все про нього, ніби хоче і себе й мене переконати, що саме він в усьому винен.

— Певно, вона так і думає, — зауважив Миша.

— Атож, переконана в цьому. Вона завжди його побоювалась, хоч не завжди зізнавалася, храбрувалася, а тепер твердить, що до всього він намагався ще на її очах влізти у вікно.

Миша поглядом примірився до пожежної драбини.

— Це досить складно.

— Я те ж саме їй сказала, а вона відповідає: «Складно? Для нього?»

— А що було в портфелі?

— Службові папери, якісь документи на брак.

— Навіщо вони Вітьці?

— Можливо, він їх просто викинув. Мама твердить, що йому був потрібен портфель. Адже вони збиралися в Крим. Андрій заялозив том енциклопедії на «К». Андрій же зовсім ще дурник. Він, наприклад, своїм почерком, з помилками через кожні два слова, виготовляв «дАкумент». В «дАкументі» вказувалося, що вчитель Вітя Буров їде зі своїми хворими на сухоти учнями в Крим.

— Для Криму потрібен не портфель, а чемодан. Але припустимо. Скажи, якщо не секрет, чому про зникнення портфеля твій батько не заявив у міліцію?

— Фатальна помилка. Якби заявив, то лишився б живий. Але розумієш… Того вечора вдома лишався один Андрій, тато побоювався, що підозра впаде на нього. Крім того, якщо Андрій якось причетний до пропажі, то тато сподівався, що з часом він зможе повернути документи. Навіщо вони хлопцям?

— Невже Андрій причетний?

— Ні, ні в якому разі, цього не може бути. Я намагаюсь уявити собі хід татових думок.

— Ну гаразд. Вітька вкрав портфель, припустимо навіть за допомогою Андрія. Але вбивство…

— Я не вірю, що Вітька вбив тата, не вірю… — сказала Люда. — Гадаю, що нас хотіли пограбувати, прослідкували, коли ми поїхали на дачу, залізли в квартиру, але тато несподівано повернувся з дороги.

— Правда? Чого?

— Згадав, що йому треба написати доповідну записку. Звичайно це дуже дивно, я досі сушу над цим голову.

— Справді, дивно, — погодився Миша.

— Взагалі багато незрозумілого… Наприклад, про зникнення портфеля я дізналася після того, як убили тата.

— Тобі не говорили? Приховували? Весь тиждень?

— Так.

— Чого?

— Мама каже: не хотіли хвилювати мене… Я в це не дуже вірю.

— І Андрій теж не знав?

— Андрій знав, вони питали в нього, де портфель.

— Отже, тільки від тебе приховували?

Люда пильно глянула на Мишу.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Просто констатую цю обставину.

Та для самого Миші ця обставина була зрозуміла: Зимін не довіряв Люді через Навроцького.

Чи може Миша зараз довіряти Люді? А якщо вона перекаже Навроцькому?.. Після того, що скоїлося, навряд. А втім… Нехай думає іншого разу, з ким швендяти по ресторанах!

— Хочу, щоб ти на всяк випадок знала: в портфелі справді були документи на брак. Але цей брак було відпущено твоєму знайомому, Валентинові Валентиновичу…

Миша докладно розповів Люді про епізод з вагоном.