Нарешті Красавцев підвівся. Валентин Валентинович пішов йому назустріч.

— Здрастуйте, Георгію Федоровичу!

— Здрастуйте, ви мені потрібні.

Вони вийшли на вулицю, повернули за ріг і поплямували Тверською.

— Зимін вимагає документи по всіх ваших відправленнях, — невдоволено повідомив Красавцев.

— А що він сказав про папери, які ви йому вже передали?

— Сказав, що їх недостатньо, хоче переглянути решту.

— Дайте йому решту. Дайте, дайте! У тих документах він нічого не знайшов і в цих не знайде. Тай що можна знайти? З документами все гаразд, акти оформлені, ви це самі добре знаєте.

— Навіщо він їх вимагає?

— У нього свої міркування, — загадково відповів Навроцький, — хоче остаточно пересвідчитися, що зі мною можна мати справу. Невже не зрозуміло? Дайте йому документи, а мені зробіть п'ять вагонів і всі оформіть браком.

Красавцев зупинився:

— Ви з глузду з'їхали?

— Хіба я скидаюсь на божевільного? Так, так, п'ять вагонів. У понеділок Зимін сам підпише який завгодно акт, даю вам гарантію, відповідаю головою.

Його весела впевненість похитнула зневіру Красавцева. Усе ж він сказав:

— П'ять вагонів браку неможливо, дуже помітно, втрутиться трест. П'ять вагонів! Надзвичайна подія! Навіть якщо Зимін підпише акт, я на таке не піду.

— Чим ви ризикуєте? Вагони підуть, залишиться акт — офіційний, оформлений, всіма підписаний.

Деякий час вони йшли мовчки, потім Красавцев сказав:

— Мені потрібно тридцять червінців.

— Не пощастило? — співчутливо запитав Валентин Валентинович.

— Мені потрібно тридцять червінців.

— Я можу вам дати, але прошу — не грайте, сьогодні вам не щастить.

— Не вчіть мене… Сьогодні не гратиму.

Вони зайшли в підворіття. Валентин Валентинович вручив Красавцеву тридцять червінців. Той сунув їх у кишеню.

П'ять вагонів забезпечено, і він тимчасово зникає. Треба оглянутися, відпочити, може, поїхати на південь з якою-небудь блондинкою… Елен Буш! Краля! Ось із ким поїхати в Ялту або в Кисловодськ. Заслужив він відпочинок чи ні? Королева! Він одягне її, мов королеву! Люда не підходить. Навіщо йому дівчина-аристократка, коли він сам аристократ? Аристократові потрібна артистка — це має вигляд, як кажуть в Одесі.

— То як з вагонами?

— Оформити всі браком не можу.

— Половина браком, половина третім сортом?

— Подумаємо… І я не можу зробити все для диткомісії. Занадто часто.

— Зробіть частину для Мінської швейної фабрики.

— Доручення справжнє?

— Георгію Федоровичу, — поважливо проказав Навроцький, — мої документи всі справжні. Липи не буває. І гроші з Держзнака, а не з Мар'їної рощі. Нехай вас ніколи не турбує цей бік справи. І Зиміна теж нехай це не турбує.

Красавцев мовчав.

То як, домовилась? — Якщо в понеділок Зимін поверне документи і не буде жодних ускладнень, я вам зроблю пару вагонів третім сортом для Мінської швейної фабрики.

— Не пару, а п'ять.

— Чому саме п'ять?!

— Так розраховано, Георгію Федоровичу. Нам треба розійтися на серйозній операції з приємними спогадами один про одного. Ця операція дасть вам можливість ще багато разів посидіти в казино. А мені — купити шале, невеличку дачу під Москвою. Розумієте, я люблю природу, особливо в середній смузі Росії… Адже Підмосков'я — це теж середня смуга Росії, чи не правда?

Вітька не залишився байдужим до появи Миші Полякова в своєму домі — завітав, хотів налякати. І до Білки приходив — так само хотів налякати. Буфет обікрали. А ти доведи! Хто бачив? Тістечка на даху їли, так їх он у булочній продають. Нема свідків. Від кого можуть дізнатися?

Вітьку це не турбувало. Він узагалі рідко непокоївся. Але своїми друзяками був невдоволений.

Білку бачили на вулиці з Шаринцем, а їй заборонено з ним знатися. Шнира й Фургон узяли навантаження в школі, якийсь кооператив, проторгувалися, просять з кримських грошей.

Ким би вони стали без нього? Паштет — кишеньковим злодієм, Білка — кватирковою, давно сиділи б у колонії. Шниру й Фургона завербували б у піонери, марширували б, дурники, у червоних галстуках. А він їх у Крим бере, людьми зробив.

Сидячи в дворі, Вітька ліниво вислухав їхні пояснення.

— Нас із Фургоном поставили зошити продавати, олівці і таке інше, — розповідав Шнира, — а потім із учкомом перевірили — три карбованці недостачі.

— Навіщо погодились? Вам більше за всіх треба?

— Але ж постанова учкому…

— Дурники ви! — зневажливо мовив Вітька. — Мишка навмисне накинув вам кооператив, аби залякати. А як проторгувались? Щось узяли?

— Нічого не брали! Фургон переплутав. Лінійки є й по чотири копійки, й по десять, і по п'ятнадцять, залежить від довжини, а він усе говорив — чотири. Все переплутав.

— Навіщо переплутав?

— Я бачу, написано: дерев'яні лінійки — чотири копійки, я й кажу — чотири копійки; всі галасують, кваплять, я й переплутав, — намагався виправдатися Фургон.

— Викручуйтесь як хочете, — сказав Вітька. — Не дам грошей, вони на Крим. Вскочили — вискакуйте.

Вітька обернувся до Білки, несподівано спитав:

— Про що з Шаринцем розмовляла?

— Зовсім не розмовляла.

— Біля магазину з ним стояла?

— Стояла біля вітрини, він підійшов, я відійшла.

— Брешеш!

— Не брешу.

— Шнира! Говорила вона з Шаринцем?

— Говорила.

— Чого ж брешеш?

— Не говорила я, — затялася Білка. — Він підійшов, я відійшла.

— Я ще розберусь, — сказав Вітька. — Шаринець-ширмач до наших грошей підкрадається. Хто йому про Крим розпатякав?

Білка притулила руки до грудей:

— Ось, Христом-богом…

— Ще раз побачу з Шаринцем, ніякий Христос не допоможе! — пригрозив Вітька. — Гаразд! У неділю поїдемо на Дорогомилівський цвинтар ловити синичок.

— Я не можу, — сказав Фургон, — у суботу мої вибираються на дачу, загадали в неділю вдома сидіти.

— Обійдемося без тебе, — зневажливо відповів Вітька.

Вітька не знав, що в суботу ввечері Шнира й Паштет збираються з Мишею Поляковим піти в цирк. Шнира й Паштет не сказали йому про це: знали — Вітька заборонить. А піти в цирк їм страх як хотілося.

Небачений повітряний атракціон під куполом цирку без стінки Три-Буш-три!

Елен та її партнери вправно піднялися вірьовочною драбиною. Погасло світло. Прожектори осяяли в повітрі стрункі постаті, що перелітали від однієї трапеції до другої. Барабан вибивав дрібний дріб.

Вони спускалися по канатах, розкланювалися, зникали за лаштунками, поверталися, викликані оплесками, знову зникали й знову поверталися, затримані жестом інспектора манежа. Всі дивилися на Елен, осяяну прожекторами красуню в трико з блискітками. До її ніг упав букет квітів. Миша оглянувся: букет кинув Валентин Валентинович. І він сюди приплентався!

В антракті Миша, Шнира й Паштет пройшли за лаштунки. На них чекала Елен. Вона була в сірому вовняному костюмі, туфлях на високому каблуці і в береті.

— Ти йдеш? — запитав Миша.

— Атож, я вже виступила.

— Я проведу тебе.

— Навіщо, ще ж одне відділення. — Вона кивнула на хлопчаків, котрі роздивлялися звірів у клітках. — Хто це?

— Хлопці з нашого двора. В них чудові акробатичні здібності. Може, ви їх подивитеся?

— Безпритульні, бездоглядні, невлаштовані, — засміялася Елен, — ти все ще клопочешся цим?

— Доводиться.

— А далі?

— Збираюсь у Плехановський.

— Кого він готує?

— Економістів.

— Будеш усе економити, рахувати, жадувати, — знову засміялася Елен. — Не нудно?

— Ти плутаєш: економіст — це не економка. Й нудьгувати я не буду, нудьгувати можна за людиною.

Миша скраснів. Освідчення, навіть таке віддалене, здавалося йому нав'язуванням себе.