Ні, не забудеться. Вітьку заарештовано, йде слідство. Миша Поляков щось підозрює, і Люда теж підозрює. Доберуться до Валентина, доберуться й до нього.

А може, він усе вигадує, може, нічого немає. Валентин — убивця! Неможливо… Квапляться перехожі, гримотять трамваї, деренчать прольотки, все як завжди… Він причетний до вбивства?! Не може бути! До Валентина негайно, не відкладаючи, він усе з'ясує, розповість, заспокоїть…

Із завмиранням серця він натиснув на кнопку дзвінка. Там, за дверима, його доля.

У сітці, що туго облягала вологе лискуче волосся, Валентин Валентинович скидався на молодика з реклами туалетної води «Вежеталь». Сковзнув поглядом по Юрі.

— Чим ти збентежений?

— Чого?.. Йшов зі школи, зайшов…

Вікно відчинено. При відчиненому вікні Валентин нічого з ним не зробить. Гомін двора додав Юрі сміливості.

— Миша Поляков присікується до мене з вагоном, пам'ятаєте, що тоді відправили.

— Він і до мене з цим чіплявся, — знехотя відповів Валентин Валентинович. — Ну й що?

— Я просто так розповідаю…

— Ах, так? Ну, розповідай! От і все!

— Може, не все?

Навіть не запропонував сісти. Розсівся в кріслі, погойдує ногою, легенько торкає сітку на голові.

— Бачите, — непевно почав Юра, — у нас такий порядок: під час занять не можна виходити зі школи.

— Такий порядок в усіх школах.

— В інших школах є гардеробниці, вони замикають двері, а в нас самообслуговування, ключ у дверях, ставка на свідомість.

Валентин Валентинович погойдував ногою, торкав пов'язку на голові.

— Коли я виносив ключі, — вів далі Юра, — мене помітив черговий по школі й доповів Миші Полякову.

— Чого саме йому?

— Він голова учкому.

— І йому доповідають про кожен такий випадок?

— Коли як…

— Черговий бачив тебе, але хіба він знає мене?

— Атож, він живе в нашому будинку і знає вас.

— Як його ім'я?

— Саша… Саша Панкратов.

— І бачив, що ти передав мені ключі?

— Ні, не бачив.

— Що ж тебе непокоїть? Ми з тобою не приховуємо нашого знайомства. Виходив під час уроків… Тебе за це покарають?

— Просто я хотів вам сказати: Миша Поляков вишукує факти проти вас.

— Навіщо?

— Мені здається… Він навіть так говорить:.. Вагон він пов'язує з документами, які вкрали у Зиміна.

Валентин Валентинович звів красиві, тонко окреслені брови.

— Великий криміналіст! А з убивством Зиміна він цього не пов'язує?

— Не знаю.

— А ти?

— Що я?

— Ти пов'язуєш вагон, тобто, скажімо прямо мене, з викраданням документів і з убивством?

— Та що ви, Валентине Валентиновичу, як ви можете навіть запитувати про це?

— Дякувати богові!

Валентин Валентинович наблизився до дзеркала, обережно, обома руками зняв сітку з голови, розчесав волосся, ледь-ледь підбив, щоб не виглядало прилизаним, поклав пов'язку на туалетний столик, не обертаючись, сказав:

— Чого стоїш? Сідай.

Юра сів на канапу.

Валентин Валентинович обернув голову в один бік, у другий, милуючись зачіскою, потім підійшов до вікна й зачинив його.

Юра обімлів. Цього він боявся найбільше. Але ні встати, ні рушити з місця не міг.

Валентин Валентинович знову сів у крісло, підтягнув штани, закурив цигарку, випустив довгий струмінь диму.

— Ну, розповідай!

— Що?

— Що тебе привело до мене?

— Бачите, — боязко проказав Юра, вчепившись пальцями в канапу й намагаючись у такий спосіб затамувати або хоча б приховати їхнє тремтіння, — Люда сказала, що косметичний набір ви її мамі не дарували.

— Ну й що?

— Адже ви для цього брали ключі.

— Так, для цього я брав ключі. А хіба я тобі говорив, що зайшов у квартиру й поклав набір? Говорив я тобі це?

— Ні, не говорили.

— Отож… Я не заходив у квартиру. Не наважився. А тобі не сказав, не хотів скидатися на боягуза. Походив, походив навколо будинку і не зайшов. І слава богові. Наше з тобою щастя! Який би ми мали вигляд тепер, після всього, що трапилося? Моя безглузда затія — а я тепер бачу, що вона безглузда, — кінчилася нічим. Все дурниці, і історія з ключами дурниці. Зиміна вбили через два тижні після того, як ти дав мені ключі. І ключі були в мене рівно півтори години — адже так?

— Атож.

— Заспокоївся щодо цього?

— А я й не хвилювався.

Може, Юру й не вдовольнили пояснення Валентина Валентиновича, щось дивне в цій історії… Та його заспокоїв вигляд Валентина Валентиновича, його безтурботність, те, як він ретельно робив зачіску, знімав сітку з голови. Людина, над якою тяжіє підозра в убивстві, не може так ретельно укладати волосся.

— Чудово! — Валентин Валентинович переклав ногу на ногу. — А тепер мені цікаво знати, як у тебе виникла розмова з Людою про косметичний набір?

До цього питання Юра був готовий, чекав на нього. І добре розумів: ні в якому разі не повинен признаватися, що йшлося про ключі; цього Валентин йому не подарує, про ключі жодної розмови не було.

— Бачите, Миша Поляков питав, навіщо я виходив до вас під час уроків. Питав при Люді. Я, природно, відмовився відповідати: яке твоє діло?! Взагалі він безнастанно говорив про вас. Потім ми з Людою вийшли на вулицю й продовжили розмову.

Валентин Валентинович пильно роздивлявся Юру.

— Ти їй сказав що-небудь про ключі?

— Що ви! — вигукнув Юра з обуренням, зовсім щиро тому, що говорив правду. — Ні про які ключі я їй не говорив, про ключі й мови не було.

— А Миші чи комусь іншому ти говорив про ключі?

— Нікому.

— Правду кажеш?

— Абсолютно.

Те, що він сказав Саші Панкратову про якісь ключі для тата, не має ніякісінького значення. Не треба ще більше заплутувати.

— Твій Миша ревнує мене до своєї циркачки, — сказав Валентин Валентинович, — ось джерело його недружелюбності. Його допити не варті дірки з бублика. Для нас з тобою це був жарт, до того ж нездійснений. Але після трагічної загибелі Миколи Львовича, природно, жоден слідчий не може, не має права байдуже поставитись до того, що ти взяв з портфеля ключі від квартири. І цей факт, якщо ним зацікавляться, може штовхнути слідство на хибний шлях. Цього не слід допускати. Якщо ти пробовкнувся про ключі — на нас чекають ускладнення, ми маємо бути до них готові. Тому будь зі мною відвертим, це дуже важливо, попереджаю тебе. Скажи чесно: ти говорив кому-небудь про ключі?

Усе ясно! Бреше! Жодного слова правди! І Юра твердо відповів:

— Ні-ко-му!

— Гаразд! І нікому про це ані слова. У наш час жартувати не люблять і жартів не розуміють. Наш жарт з ключами може обернутися катастрофою. Для нас обох. Утямив?

— Аякже.

— До речі, ти вже закінчив школу чи ще ні?

— Нібито закінчив.

— За мого часу закінчення гімназії було подією. Щось дарували. Наприклад, мандрівку в Італію або Єгипет.

— Я віддав би перевагу Індії — країні чудес, — розсміявся Юра.

«На нас чекають ускладнення» — ось головне, що сказав Валентин. Решта — брехня; сітка на голові — мішура, облудність.

Можливо, Валентин не вбивця, навіть напевно не вбивця, але аферист — безсумнівно. І попадеться. Юра не має наміру гинути разом з ним. Ні, дорогий Валентине Валентиновичу, це на вас чекають ускладнення, а не на мене. Я ладен поділити з вами компанію в ресторані, пити за ваше здоров'я, разом з вами вигравати на перегонах, але поділяти з вами лаву підсудних я не маю наміру. В мене, знаєте, попереду життя, про що вам варто було б подумати, коли ви втягували мене в сумнівну махінацію з ключами. Сюрприз, жарт — як любо, як чарівно. Дурник розпустив вуха… Помиляєтесь, не такий уже й дурник! Цей дурник не чекатиме, коли його притягнуть як співучасника, він вважає за краще бути свідком.

Але спокійно, без гарячкування! Не говорити про ключі! Навіщо? Ніхто не бачив, як він їх брав. Валентин зроду не зізнається, що скористався ключами, взагалі все заперечуватиме, документів не крав — був із Зиміним у театрі, не вбивав — був з Мишею в цирку. Отже, лишається афера на фабриці. Про це він чесно розповість. Трохи запізно, звичайно. Дарма!