Мені доручили відломити велику мадрепору і підняти її на поверхню. Беру молоток, сідаю на дно і починаю працювати. Через кілька хвилин відчуваю, що хтось дивиться на мене. Обертаюсь, і за якихось п'ятдесят сантиметрів від себе, на рівні грудей, бачу жахливу голову колосальної барракуди. Я не перебільшую анітрохи, вживши слово «колосальної», бо потім я ні разу не бачив такої.

Тонка і довга (близько двох метрів), вигнутий хвіст, нерухомі, розширені очі, які вп'ялися в мене, — така була ця страхітлива риба, славнозвісний пірат тропічних морів. Місцеві жителі бояться барракуди більше, ніж акули! Рот у риби напіввідкритий, величезний, повний довгих трикутних зубів, і це робить її дуже схожою на крокодила. І взагалі лютий вигляд барракуди надовго залишається в пам'яті.

Моє серце починає шалено калатати. Роблю різкий рух, рибина б'є хвостом і відсувається на метр далі.

Наче бомба, вилітаю на поверхню, виймаю мундштук з рота і кричу що є сили:

— Барракуда! Велетенська барракуда!

І знов пірнаю, бо на поверхні найнебезпечніше зустрітися з хижаком. І справді, опинившись під водою, я побачив, що барракуда теж піднімається. Я швидко пірнаю униз і твердо стаю на дно. Місце тут неглибоке, всього сім-вісім метрів. Барракуда не відстає від мене.

Чи почули мій крик товариші? Я так швидко спустився, що не мав можливості переконатися в цьому.

Хижак починає кружляти навколо мене, підпливаючи ближче. (Пізніше я пересвідчився, що так само роблять найсміливіші акули). Тварюка наближається, а мені нічим навіть налякати її — молоток замалий для цього.

Прокляття, я ж забув про мадрепору! Одламую, ногою велику гілку і починаю розмахувати нею перед очима рибини. Це впливає на неї, і барракуда, поступово збільшуючи кола, зникає в хмарі планктону.

У цю саму хвилину з'являється Чекко Баск'єрі та Джанні Рогі. Кидаюсь їм назустріч і стаю між ними під захист рушниць.

— Та де ж вона? — трохи недовірливо питає Баск'єрі. Він, звичайно, впевнений, що я з переляку трохи загнув про розміри, бо ми вперше зустрічаємося з барракудою.

— Вона внизу, спускайтеся, — відповідаю я. Пірнаємо.

Секунд двадцять, мабуть, ходимо по дну, нарешті… ось вона!

Чекко та Джанні поглядами вибачаються передо мною за недовір'я. Вони негайно прикладають рушниці, але риба спокійно відпливає на відстань, недосяжну для пострілу.

Через хвилину вона зникає зовсім. Розшуки не дають результатів. Піднявшись на поверхню, ми збуджено обговорюємо цікаву зустріч. Недалеко від нас з води з'являється Джіджі Стюарт. Ми кличемо його до себе.

Джіджі недовірливо хитає головою.

— Добре, хай буде вже один метр, — посміхається він, почувши про розміри риби, і щезає під хвилями.

Секунд через двадцять він, мов корок, вилітає на поверхню.

— Сто чортів! — волає він. — Я підстрелив її, чуєте, підстрелив! — і піднімає вгору уламок рушниці, на якому безпорадно висить пружина. Коли ми розмовляли, барракуда була в нього під ногами. Пірнувши, він опинився на відстані пострілу від неї і вдарив, майже не прицілюючись. Через якусь долю секунди Джіджі відчув страшенний ривок, схопив приклад обома руками і втримав його. Ще ривок, і щось сухо хруснуло. Зламалася рушниця! Риба з гарпуном в тілі блискавично зникла, тягнучи за собою лінь з уламком ствола.

Увечері на борту «Форміки» товариші недовірливо слухають нашу розповідь. Та нам щастить: в місті ходять чутки, що якийсь рибалка сіткою витяг велетенську барракуду. Ми стрімголов кидаємося до нього і дізнаємося, що мертва риба плавала догори черевом за кілька миль від Шейх-Саїду. Це наша барракуда, не може бути жодних сумнівів. Рибалка відвіз її на тукову фабрику.

Десь коло одинадцятої години ночі, голосно сперечаючись, ми підходимо до воріт цього смердючого підприємства. Наляканий сторож відчиняє ворота і веде нас у холодильник. Там ми знаходимо свою барракуду. Але, на жаль, вона вже без голови.

Тільки тепер, коли всі бачать її на власні очі, суперечки припиняються.

Сторож, тримаючи в руках барракуду, здивовано дивиться нам услід.

Після барракуди надійшла черга риби-гітари. Ця акулоподібна риба належить до сімейства рохлів, яке входить у підряд скатів. За формою голови рохлі являють собою перехідний ступінь від акул до скатів.

Сьогодні Вайлаті після звичайної підготовки спустився, нарешті, під воду. Риба-гітара, палаючи цікавістю, не витримала і обережно наблизилася до нього. Бруно — спортсмен, відрізняється надзвичайною кмітливістю і швидкістю. Він блискавично прицілився, вистрілив і влучив; для наших вчених це дуже цікава здобич.

Увечері, повернувшись до Массауа, ми повісили на кормі «Форміки» акулу-гітару за хвіст як трофей.

Сонце вже сідало, коли ми звернули увагу на маневри американського міноносця, на борту якого хтось мав плисти в Джибуті. Несподівано урочистість заходу сонця порушує подія, завдяки якій нам (нарешті!) вдалося одержати перепустку в Дахлак.

З маленького автомобіля вискакує товстенький чоловічок в білих штанцях та сорочці. Обличчя в нього розчервонілося від хвилювання та напруги, він розмахує руками, наче намагаючись схопити щось у повітрі, кричить:

— Негус! Негус! — і біжить до «Форміки».

Його крики не дуже хвилюють нас. Відколи ми перебуваємо в Массауа, вже разів двадцять лунав цей крик, бо імператор під час прогулянок частенько заїздив у порт. У перший раз ми вибігли на палубу, щоб подивитися на нього, але поступово наш інтерес вщух.

Гладенький панок прямував зараз до нас. Ось він уже біля самого корабля, не перестає кричати:

— Негус! Негус! — Потім зупиняється, переводить дух і роз'яснює: — Негус, негус прибуде сюди зараз! Він має намір відвідати вас, скоро буде тут!

Усі дванадцять членів експедиції разом підхоплюються на рівні ноги і, переконавшись, що гладенький панок «не схожий на пройдисвіта», прожогом кидаються до кают, щоб замість купальних костюмів надіти щось пристойніше.

Від губернаторського палацу, де знаходиться зараз резиденція негуса, долинають звуки труби, які сповіщають про вихід імператора. Вайлаті після короткої розмови з панком повідомляє тим часом, що найясніший гість з невідомих дипломатичних міркувань не підніметься на борт, а залишиться на пристані. Тому необхідно розкласти все спорядження на землі не пізніше, ніж через чотири хвилини, поки автомобілі їхатимуть від палацу до порту. Негуса, певно, дуже зацікавить наша апаратура, а з пристані навряд чи він зможе побачити її. Неймовірно, але факт: за чотири хвилини з трюму витягли десяток рушниць, списи, гарпуни, респіратори, балони, маски, ласти. Чотири хвилини на палубі «Форміки», наче ураган, літають люди. Вони наскакують одне на одного, метушаться, бігають уверх і вниз по трапу, провалюються в люки, перелазять через перила, тягнуть, переносять на спині незвичайні речі…

Я сам один несу великий ящик з кіноапаратурою. Він важить з півцентнера. Хтось з верхньої палуби кидає униз мадрепори, черепашки, засушені риби. Всі ці речі дуже колються, і той, хто ловить їх внизу, тихо стогне.

— Здається, тепер усе? Усе.

— А черепашки?

Шість чоловік кидаються на корму, підхоплюють, наче трісочку, триметрову скриню, стрімголов пролітають вузеньким проходом уздовж лівого борту, зіскакують на пристань і ставлять скриню на землю. А після цього з корми, де висів наш сьогоднішній трофей, падає на пристань велетенська риба-гітара. Глухий стук, немов удар барабана, завершує наші карколомні балетні вправи. За три і три чверті хвилини все виставлено на пристані. Експедиція вишикувалась. Хай тепер приїздить імператор. Вайлаті каже, що обов'язково скористається з цієї нагоди, щоб поклопотатися про видачу дозволу.