Раптом серед цієї колотнечі човен Баск'єрі зупиняється і починає крутитися на місці. Ми хочемо дізнатися, що там трапилося, і кричимо, та вітер забиває наші голоси. Треба підійти ближче… Бачимо, що Чекко надіває маску та ласти й кидається у воду.

— Що трапилося? — питаємо, коли відстань між човнами скоротилася до кількох метрів.

— Трал заплутався між коралами!

— Рубайте трос!

— Сказилися ви, чи що?! Іншого ж немає!

І ось саме в цей момент серед хвиль з'являється голова Чекко, який кричить: «Акула!» А момент, я б сказав, був справді драматичний — розбурхані хвилі кожну мить могли позаливати мотори, і тоді їх нізащо не заведеш, бо наші перевантажені човни глибоко осіли у воді і їх кидає з боку на бік, наче трісочки.

Почувши такий крик, важко було зрозуміти спочатку, чи то Чекко тільки побачив у воді акулу, чи трапилося ще щось. Потім з'ясовується, що на гак з наживою попалася акула, а трос намотався на великий риф. Щоб розплутати трос та витягти здобич, треба зробити велике коло човном. Не інакше, як нам допоміг якийсь святий, бо мотор заводиться з першого разу, човен без пригод описує велике коло, і трос звільняється. Чекко залазить у човен, а акула тим часом починає сильно смикати. Джіджі Стюарт і Чекко «водять» трос, щоб рибина втомилася, поки її підтягнуть до човна. Б'є хвиля, смикає акула… я дивуюсь, як Чекко та Джіджі не попадали досі з човна в море.

Наш човен з останніх сил тримається поблизу, щоб подати допомогу в скрутну хвилину. Ось під ударами велетенського хвоста починає кипіти вода — акула! її обережно підтягають до човна; Джанні Рогі, вхопивши важке весло, б'є рибу щосили по голові. Та акули продовжує пручатися і бити хвостом з такою силою, що ми вже втрачаємо надію на перемогу. Баск'єрі пробує накинути акулі на хвіст петлю. Розбурхані хвилі накривають човен, крізь дощову завісу ми бачимо тільки окремі епізоди боротьби. Джорджо кричить мені, що течія несе човен у відкрите море, і якщо мотор здасть, дійти до берега на веслах буде дуже важко…

Лунає переможний крик… Акулу подолали! Баск'єрі накинув петлю на хвіст, і тепер залишилося тільки добити хижачку ударом по голові за всіма правилами мисливського мистецтва.

Акула лежить впоперек човна, але хвіст ще рухається, значить, вона ще жива. Кажуть, що досить налити акулі в пащу трохи прісної води, і вона негайно здохне… Цікаво, чи правда це? Зараз ми маємо чудову нагоду переконатися на власному досвіді!

— Води, швидше…

Та де її взяти! Остання пляшка вже давно порожня, і нас мучить спрага.

— В мене… є чай… — Присцілла висунула голову з-під просмоленої парусини.

Спочатку ми трошки ошелешені її пропозицією вбити акулу чаєм! Але води все одно немає, і старина Баск'єрі каже: «Спробуємо!»

Він бере флягу і виливає увесь чай в пащу акулі. Рибина негайно засинає, наче після доброї порції ромашкового настою. Але це особливий сон — вічний сон смерті!

Так доконавши акулу чаєм серед розбурханого моря, ми повертаємось на свою базу.

Мерса-Назі, 15 лютого

Вранці Джорджо і я біжимо стрімкою стежкою униз до маленької бухти, щоб провести тут деякі досліди з підводним освітленням.

Намагаючись вибратися з планктонової хмари, ми виходимо далеко у відкрите море і зупиняємося в нерішучості. Клятий планктон руйнує наші плани. Ми сподівалися провести випробування на мілкому, спокійному місці, а тепер доведеться працювати далеко у відкритому морі. Це аж ніяк не гарантує безпеки.

Нам треба точно визначити діафрагму та фокусну відстань для кольорових зйомок при штучному освітленні й без нього. А для цього треба співставити результати сьогоднішніх дослідів з даними, одержаними на острові Понца, врахувавши різний ступінь солоності води. Досліди забирають майже годину. За цей час нас ні на хвилину не залишає бажання якнайшвидше завершити роботу. Всі нервували, нас підганяв страх. Під час роботи спадає на думку, що люди, які дивитимуться на підводні знімки, навіть не уявляють собі, як ми рискуємо, щоб зробити хоч один з них. Треба на власні очі побачити умови, в яких ми працюємо тепер, щоб зрозуміти нас. Словами всього не перекажеш.

Зненацька відчуваю позаду небезпеку і обережно оглядаюсь. Вірніше, тільки злегка повертаю голову і бачу акулу, яка, роззявивши пащу, поволі наближається до нас. Ліктем штовхаю Джорджо, і ми пірнаємо. Акула йде своєю дорогою над нашими головами, ніби не помічаючи нас. Форма, забарвлення, рухи недвозначно свідчать, що це мільбертова акула. Довжина три з половиною метри, фах — риба-людожер.

Кидаю погляд на Джорджо. Той спокійнісінько щось ворожить над фотоапаратом. Мій апарат заряджений чорно-білою плівкою. Швидко розробляємо план дій на випадок повернення акули. Досвід підказує нам, що коли пливти акулі назустріч або енергійно рухати ногами та руками — хижачка тікає. Через це ми спускаємося ще глибше і намагаємось зовсім не ворушитися. Цікаво, на яку відстань підійде до нас наша «приятелька»?

Шкода, що на нас прості, а не автоматичні респіратори.

Трохи згодом з'являється тінь ще більшої акули довжиною в чотири метри. Вдихаємо стільки повітря, що аж груди розпирає, і спускаємося ще глибше. Апарати правлять нам за баласт, і тому, опинившись на глибині шести метрів і переставши рухатися, ми не випливаємо на поверхню, як це звичайно буває, коли легені переповнені повітрям.

Хижачка наближається. Ніколи в житті я не бачив такого лінивого створіння! Акула, мабуть, гадає, що ми утопленики, і через це сподівається на легку здобич. Але вона ще не цілком переконалася…

Ну ж бо сміливіше, приятелько!

Коли відстань між нами скорочується до чотирьох метрів, акула наважується і кидається просто на нас. Ми рвучко піднімаємо апарати, Джорджо дає сліпучий спалах. Коли акула опиняється зовсім близько біля мене, я також блимаю лампою. Фотографував я, певно, заплющивши очі. Акула злякано відскакує і тікає вгору. Нас довго не залишає відчуття, що при цьому вона трохи доторкнулася до нас.

Ні Джорджо, ні я до кінця життя не забудемо цього випадку. Зате ми маємо два знімки, заради яких варто пожертвувати цілим ранком.

Ентендебір, 16 лютого

Сьогодні Бруно Вайлаті на наших очах зробив ще один цікавий експеримент.

Наші вчені вирішили збільшити свою колекцію коралових рибок. З цією метою Чекко Баск'єрі, Стюарт, Вайлаті та я поїхали на острів Ентендебір. Для того щоб здобути маленьких коралових рибок, найзручніше оглушити їх, кинувши в море пакет вибухівки. Але від вибуху неодмінно гинуть і більші риби, якими охоче ласують акули. У зв'язку з цим науковій групі надається «озброєна охорона» в особі Вайлаті. До нього приєднуюсь і я, сподіваючись зняти що-небудь цікаве.

Під'їхавши до острова, хвилин тридцять шукаємо зручного місця, де було б якнайбільше мадрепорових та коралових утворень. Нарешті нам здається, що кращого накати вже не треба, і ми кидаємо пакет. Гуркотить приглушений вибух, піднімається стовп води, і ми, наче по команді, кидаємося в море. В каламутній воді плаває сила-силенна оглушеної риби, а ще більше її лежить на піщаному дні. Через кілька секунд акули вже тут! Вони збігаються з усіх боків, з'являються перед самим нашим носом, звиваються біля ніг, підпливають ззаду. Нічого не скажеш, ситуація не з приємних!

Акули блискавично, на льоту хапають оглушену рибу (вибираючи найбільшу) і негайно зникають, щоб зробити новий захід. Десяти хвилин їм вистачить, щоб зжерти всю здобич, але нам теж нема часу чекати, бо течія віднесе коралових рибок, і ми приступаємо до роботи.

Коли б хто подивився на таку сцену збоку, вона здалася б йому кошмаром, хворобливим маренням… Троє людей метушаться, розмахують, наче божевільні, жовтими сачками, ретельно виловлюючи рибок завбільшки з ніготь… А поміж них блискавками шугають акули і зголодніло клацають пащами, хапаючи мертвих риб. А оглушеної риби плаває кругом сила-силенна. Люди, озброєні сачками, та акули ледве не налітають одне на одного, розходяться і трудяться бік у бік далі, не звертаючи уваги на незвичайне сусідство.