Яка вдача в акул? Що можна про неї сказати, виходячи з набутого нами досвіду?

Я сказав би, що це важка, понура вдача, яка визначається бідністю інтелекту, з одного боку, і дивовижним боягузтвом — з другого.

Це твердження не суперечить тому, про що розповідалося раніше. Винятки тільки підтримують його, як і кожне правило. Під винятками розумію «стару акулу», яка завдяки великому досвідові та численним боям стала трохи сміливішою.

«Стара акула» — це значить велика акула, — не такий вже частий гість прибережних вод, жителька відкритого моря — одним словом, небезпечна акула. Таких ми бачили. Наприклад, акула «мако», яка напала на меч-рибу в північній частині Червоного моря, акула, що атакувала Джорджо у водах Дахлаку, та деякі хижачки, яких ми бачили під час рейсу між островами та мілинами відкритого моря. Їх, на щастя, дуже небагато (менше одного процента). Але й вони, незважаючи на свою сміливість, «схиляють голову» перед людиною під водою.

І на закінчення ось вам маленька, але характерна сценка. Діючі особи — Букер та його дружина. Цінність сценки в тому, що вона повністю розкриває співвідношення сил у підводній грі «людина — акула» в звичайних робочих умовах.

У воду кинули пакунок з вибухівкою, оглушили багато риби. Під самим днищем човна вода кипить від ударів акулячих хвостів. Букер заряджає свою «гармату», але ніяк не може закінчити — ця процедура відбирає дуже багато часу. Енца (надзвичайний випадок!), навпаки, вже зовсім приготувалась і хоче кинутись у воду. Подружжя злегка «гиркається». Ви, мабуть, думаєте: чоловік боїться, що акули з'їдять його дружину, і не дозволяє стрибати їй самій у воду? Нічого схожого!

— Я тобі кажу, Енца, — роздратовано кричить Букер, — зажди трошки! Кинешся у воду перша і порозганяєш акул!

Ось воно що: «Порозганяєш акул!»

Шановний читачу, ваша висока думка про хоробрість водолазів не повинна змінитися під впливом спостережень, які розвінчують грізну славу акул. Адже люди, вивчаючи повадки розвінчаних тепер володарок моря, спускалися під воду, яка кишіла хижаками. Ще зовсім недавно справжня вдача цих морських страховиськ була цілком невідомою. Від слова «акула» волосся піднімалося сторч навіть у того, хто тільки опустив ногу у воду. І ті висновки, до яких ми прийшли сьогодні, дісталися нам нелегко. На кожному кроці пройденого нами шляху на нас чатувала невідомість, кожного разу ми питали себе: «А зараз що втне ця акула? Чи виправдає вона своє ім'я «тигра морів», скористається своєю жахливою силою?» Пригадайте хоча б підводні бої з акулами, які доводилося вести учасникам експедиції.

Щоб яскравіше уявити собі, якої сміливості вимагає від людини така підводна сутичка і з яким риском вона пов'язана, порівняємо її з «наземним» полюванням на великого хижого звіра. В лісі на лева, тигра, слона, носорога полюють у звичайному для людини оточенні з багатозарядною зброєю, яка б'є на відстань до двохсот метрів. На морського хижака полюють у незвичайному для людини оточенні, з рушницею, яка стріляє тільки один раз і б'є не далі ніж на півтора метра. В лісі людина може помітити звіра за кілька сот метрів. Морського звіра можна помітити в залежності від прозорості води, — щонайбільше за тридцять, а найменше і за два-три метри від себе. Таку відстань акула, яка досягає швидкості сімдесят кілометрів на годину, подолає за якусь долю секунди. Порівняйте ці дані, і ви зрозумієте, що підводне полювання — безперечно найяскравіша сторінка, вписана (під заголовком «Спорт на службі в науки») в історію нашої експедиції. І справді, наші вчені мають найточніші відомості про акул виключно завдяки спортсменам-мисливцям.

Довгий час у повадках акул залишалась невідомою одна особливість. Звідки вони дізнаються, що ми підстрелили рибу, і з'являються на цьому місці буквально через кілька секунд?

Найпростіше припущення, — що акули, мовляв, побачили і примчалися — треба відкинути. Якщо погодитися навіть з тим, що під водою хижачки бачать значно краще, ніж ми (а насправді це зовсім не так), то однаково далі певної відстані вони нічого не побачили б через недостатню прозорість води. До. речі, акули з'являлися також і тоді, коли ми вбивали рибу за скелею або в якомусь гроті, тобто на місці, недосяжному для їхнього зору. Виходить, акули нічого не «бачили».

Може, вони «відчувають запах крові»? Мимоволі постає така думка, але, обміркувавши добре, її треба відкинути також. Адже акули з'являються на місце через десяту долю секунди, блискавично промайнувши двадцять… тридцять… п'ятдесят метрів. Хіба може запах крові поширитися так швидко на таку значну відстань?

^{Цю рибу араби називають морським дияволом. Ширина її досягає шести метрів, а вага - кількох центнерів}

^{Акули серед зграї риб}

^{Вдале полювання}

^{Мурена на гарпуні}

^{Раймондо Букер підстрелив акулу-мако}

^{Акула хапає здобич}

^{Цекка підстрелив морську черепаху. Вона така велика і важка, що піднімати її на борт довелося з допомогою поліспаста}

^{Букер випливає з грота біля бар'єра Зебергед. Слідом за ним підіймаємося і ми. Це був наш останній спуск під воду}

Залишається тільки одне: акули чують «крики» поранених риб. Це ще один доказ того, що риби не німі. Інакше пояснити цю загадку неможливо. Все стає на свої місця, коли погодитись з цим, стає навіть зрозуміло, чому, коли підстрелити рибу певної породи, акул налітає значно більше і вони активніші, а в інших випадках і з місця не зрушаться.

Стає ясно, чому, коли кинути у воду вже мертву рибу хоч би й з раною, з якої тече кров, акули не з'являються, але спробуйте кинути у воду напівсонну рибу (хай вона зовсім не втрачає крові, а лише ледь тріпоче), — акули налетять, мов ворони.

Очевидно, хижачки реагують на якийсь звук, на якийсь крик риби в хвилину небезпеки. Поступово кожний з нас приходив до такого висновку. А потім з Баск'єрі стався випадок, який рішуче підтвердив нашу спільну догадку. Баск'єрі був на глибині метрів дванадцяти, опустив рушницю і дивився униз. Раптом краєм ока він помітив, що хтось наближається до нього збоку. Повернув голову і побачив шістьох великих тунців — кілограмів на п'ятдесят кожний. Вони йшли просто на, Нього. Інстинктивно, наче для того, щоб захиститись, Баск'єрі рвучко підвів рушницю. Це налякало тунців, вони разом підскочили і змінили курс, тобто зробили рух, який точно повторює стрибок пораненої риби.