— Ні, — заперечила Арочка.

— Ну?.. — здивувався Моня. — Ти зі мною не сперечайся! Я ж сказав: тачка конче потрібна.

— Шукай в іншому місці.

Копот нахилився над Арочкою. Притиснув долонями до ліжка, дихнув вчорашнім перегаром в обличчя. Сказав жорстко:

— Не пойняла? Візьмеш у папахена. І поїдеш, куди скажу.

— Які ще будуть вказівки? — запитала Арочка.

— А це ми з тобою обговоримо, — не образився Копот. — Ти вчора правду казала, що брат в Ізраїлі? Начебто на єврейку не схожа…

— А він у мами від першого шлюбу.

— Як зветься?

— Льоня Зельцер.

— Це добре, — потер руки Копот. — Зельцер, кажеш? Навіть дуже добре.

— Чого ж доброго?

— Невже не розумієш? Маєш рідного брата там!..

— Не рідного, а зведеного.

— Яке це має значення: брат є брат.

— Я його ніколи не бачила.

— Адресу знаєш?

— Льонину? У мами десь є.

— Значить, так, — сказав Копот. — Ти мені сподобалася. Це — факт. Напишеш братові, щоб прислав виклик. Возз’єднання родин, права людини й таке інше… А ми тим часом поберемося, утворимо міцну радянську сім’ю і гайнемо до капіталістичного пекла. Нехай нам буде гірше.

Арочка щиро й весело зареготала.

— А ти в мене попитав, чи хочу до того пекла?

— Захочеш, — одповів, — ти красиво жити хочеш.

— А я й тут красиво влаштуюсь.

— Тут? — здивувався Копот. — Що мелеш? Тут красиво не можна.

— А що ти в Ізраїлі робитимеш? Там позавідомчої охорони, може, й нема.

— Головне — гроші!

— Звідки вони в тебе? Ще на ресторан…

— Дурепа! — розсердився Копот. — Гадаєш, я голови не маю? І туди з доброго дива збираюсь?

— Скільки ж маєш? — поцікавилася Арочка.

— Сто тисяч поки що вистачить?

— Овва!.. — не повірила.

— А може й більше…

— Звідки?

— На дурні запитання вірменське радіо не відповідає.

— А в тебе розмах! Проте там радянські гроші начебто не ходять…

— Ну й що? Бр-рульянти всюди ходять. Два-три гарних камінці для початку вистачить.

— Вистачить… — автоматично погодилася Арочка. У голові в неї запаморочилось: уявила себе у розкішній шубці за кермом “мерседеса” чи “тойоти” на широкому паризькому проспекті, що веде до Тріумфальної арки. Забула навіть, як називається… Чи у Римі або Лондоні… Начхати на Ізраїль та його нікчемний Тель-Авів. Вони житимуть переважно в Парижі, й вона вечорами сидітиме в окремому кабінеті “Максима”. Це справжній ресторан, а не зачучверіла “Київська Русь”, де вчора їм не подали ікри…

Але раптом підозра ворухнулася в її душі. Зміряла Копота чіпким поглядом і запитала:

— Де гроші? Покажи.

— Покажу, — згодився той. — Прийде час — покажу.

— Побачу — тоді й балакатимемо.

Койот знову потягнувся до неї, та Арочка загорнулася в простирадло й відштовхнула його.

Копот почав одягатися. Аріадна дивилася, як розчісується, й думала:

“Сьогодні увечері у неї побачення з Арсеном. Може, в нього попросити машину? Ні, незручно. Краще справді в академіка. Треба під’їхати до матусі, та його швидко уговтає. Отже, завтра — на дачу. З цим Монею рвати не можна. Хай буде в резерві. Чи Арсен в резерві… Можна крутити голову одразу обом, тільки обережно. Бо Монина пропозиція — спокуслива, такий варіант може більше й не трапитися. Головне — улаштуватися за кордоном. А там подивимося: Моня — не межа, такі, як я, цінуються в усьому світі, зрештою, можна взяти участь у якомусь конкурсі краси, й тоді переді мною плазуватимуть навіть мільйонери…”

Аріадна уявила собі конкурс, на якому — ні на мить не сумнівалася в цьому — вона переможе всіх європейських красунь, і щасливо засміялася.

— Ти що? — здивовано озирнувся Копот.

— Нічого… — відповіла й заплющила очі, щоб не зникло це прекрасне видіння: вона в оточенні десятків кореспондентів і натовпу залицяльників, які засипають її квітами.

8

— Хто з вас Модник, а хто Прищ? — запитала Маруся, одразу усвідомивши, що могла б і не запитувати: у високого й кремезного чоловіка з близько поставленими пронизливими очима щоки вкривали дрібні червоні прищики — таке подразнення шкіри буває у чоловіків після невдалого гоління, однак здоровань не голився вже кілька днів, підборіддя і шия в нього заросли рудуватим волоссям, і червоні прищики серед нього нагадували висохлі торішні ягоди, що чудом збереглися серед вишару.

— А для чого тобі? — недобре зблиснув очима на Марусю високий.

Але нижчий і сухорлявіший відтер його ліктем, виступив уперед і заявив:

— Заткнися й не гуди… — Посміхнувся Марусі, показавши два ряди білих, міцних, бездоганних зубів, і додав: — Мадама хоче знати, то дозвольте відрекомендуватися: Віталій Суслов, тобто Модник, а це мій кореш Гнат Брова, якого заздрісники й недоброзичливці ще в дитинстві чомусь нагородили таким неоковирним прізвиськом.

Маруся пошукала очима, на що присісти, й не знайшла. Хіба що на бетонну панель, яка лежала поруч, але сідати на брудний і холодний бетон не хотілося, та й, зрештою, довго теревенити з цими “зеками” не випадало — вона склала руки на неосяжних грудях і мовила владно:

— Слухайте мене уважно. Запитуватимете потім, коли дозволю. Мене звуть Марією Власівною. Знаєте, хто я?

Модник приклав руку до серця, посміхнувся ще білозубіше й заявив:

— Гріх не знати таку чудову мадаму. Бачили вас двічі або тричі ще тоді, коли безжально доля закинула нас туди… — вказав на вежу над колючим дротом, де бовваніла постать охоронця.

— І ця безжальна доля поверне вас назад, — перебила його Маруся, — якщо не виконуватимете усіх моїх наказів.

— Накази такої чудової мадами, — улесливо посміхнувся Модник, — можна виконувати без попередніх умов.

— А ти — тріпло! — звузила очі Маруся.

— Просто відвик від приємного жіночого товариства. Загрубіли за колючим дротом, а тут така приємна нагода побалакати із справжньою мадамою.

— Добре… — пом’якшала Маруся. — То слухайте… Розконвоювали вас не за красиві очі. — Роззирнулася: навколо тільки бетонні панелі, розриті траншеї та купа червоної цегли. — Ніхто нас не чує, і розмова ця не для чужих вух. Отже, просили за вас, і майор вирішив задовольнити прохання.

— Я завжди знав, що начальник майор Плева — душевна й справедлива людина! — з пафосом вигукнув Модник.

— Скільки років тобі лишилося сидіти? — раптом запитала Маруся.

— Два з половиною. А що?

— А те, що відсидів би ти все від дзвінка до дзвінка, аби не попросили за тебе.

— Хто?

— Копота знаєш?

— Невже Моня-великий? — покліпав очима Модник. — Але ж?..

— Хочеш сказати, що Копот ніколи не був благодійником?

— Точно.

— Маєш рацію. Ти й Прищ потрібні Копотові, він дуже просив майора, а вони старі товариші, й начальник колонії не зміг відмовити.

— І чого хоче від нас Моня? — прогудів раптом Прищ. Потер тильним боком долоні руду щетину на підборідді й додав: — Знаю я його, гада. Задурно нічого по вчинить.

І знову Модник відтер його ліктем.

— Цить, — наказав, — розберемося без тебе. — Ступив крок до Марусі, зазирнув їй у вічі й запитав: — Ви не знаєте, для чого ми знадобилися Моні?

— Догадуюсь.

— Для чого ж?

— А це він сам тобі скаже.

— Коли?

— Скоро.

— Як з ним побачимося?

— Я попереджу.

Модник озирнувся на Прища.

— Хиляй звідси, — наказав.

— Чого?

— Бо треба. Цеглу на тачку навантажуй. — Прищ пішов неохоче, Модник подивився йому вслід, плюнув і заявив: — Тупий, як ця лопата… — Штовхнув ногою заступ, що стирчав в землі.

— То чого водишся з ним? — не збагнула Маруся.

— Але надійний і сильний. М’язів досхочу, а в мене тут зайвина, — постукав себе пучками по чолу.

— Слухається тебе?

Модник підморгнув зухвало.

— Порядок. Тепер ми удвох, кажи, що надумала.

— Усе сказала.

— Ні, — заперечив Модник жорстко, — ви із своїм ментом даром нічого не зробите. Наслухалися…