— Сиди тихо…

Тепер і Моня упевнився, що чоловік, який вийшов з другого під’їзду, Салій. Саме такий, як на фотографії: очі вузькі, татарські. Але разом з ним ще якийсь тип, мабуть, іменинник, лисий, вилицюватий, шкандибає, спираючись на палицю. Невже проводжатиме?

Салій з кульгавим проминули їх — і неозброєним оком було видно, що під газом: розмовляють голосно, сміються і жестикулюють. Коли віддалилися на кілька кроків, Моня підвівся.

— Чорт лисий! — вилаявся. — Тебе тільки не вистачало!

Наче вгадавши його побажання, Салій з лисим зупинилися на розі будинку. Копот, аби не муляти очі, повернувся до них спиною.

— Чудово! — почув. Здається, це Саліїв голос. Так, Саліїв, бо дякує. — Спасибі, все було добре, і ваша настойка на чорноплідній горобині божественна!

Лисий засміявся задоволено. Мовив притишено:

— Вобще-ка, нічого не втрачено. І якщо сам Яким Нестерович запрошує вас завтра!..

— Я викладу йому все. Або зараз, або ніколи. З Некричем слід кінчати!

— Вашими б вустами мед пити.

— І мед, і горілку, і коньяк! Як сьогодні…

— Вобще-ка, ми з дружиною раді вам завжди. Найдорожчий гість. Шкода, йдете так рано.

— Вранці маю бути свіжий, як огірочок. Сам розумієш: Яким Нестерович… Але, с-старик, ми з тобою ще розгорнемося, ти, с-тарик, моя підпора, і я це ніколи не забуду!

— У міру можливого… І навіть неможливого… Завжди разом!

— Бувай, с-старик, до завтра…

Конот куточками очей побачив, як міцно тисне тип у картузику руку лисому, й підштовхнув Лапу. Вони наздогнали Салія за рогом, Моня обійшов його й загородив дорогу.

— Дай закурити! — сказав вимогливо.

— Не палю… — Салій спробував обминути його.

Копот знущально смикнув Салія за краватку.

— Дивись, Вітюню, воно не курить. П’є, але не курить. А удає з себе!..

— С-старик… — Салій похитнувся. — Не чіпляйся до мене, с-старик, бо справді сигарет не маю.

— Брешеш! — Моня легко штовхнув Салія в груди, той заточився, але Лапа підтримав його.

— Чого чіпляєтесь? — вигукнув Салій, розлютившись. — Зараз покличу міліцію!

— Ми чіпляємось? — просичав Копот. Озирнувся і, побачивши, що поблизу нікого нема, сильно вдарив Вітюню у вилицю.

— Чого?! — Лапа заточився. — Чого б’єшся?

Копот схопив Салія за барки.

— Чого вдарив мого товариша? — загорлав, намагаючись привернути увагу перехожих. — Напився, то вважаєш, можна битися? Тримай, Вітю, хулігана, зараз ми відведем його у міліцію.

Тепер до Лапи дійшло, чому саме вдарив його Копот. Потер забите місце, закричав тонко:

— Х-хуліган! Він ударив мене, б’ється серед білого дня! — Кілька перехожих зупинилися, один попрямував до них. — Будьте свідком, — жалібно заканючив Лапа, — п’яний хуліган, він розбив мені обличчя…

З-за рогу будинку виринула бабця — одна з тих, що сиділи під другим під’їздом.

— Я бачила! — тицьнула себе в груди. — Він у нашого жильця напився, з четвертого поверху, сама бачила, обидва п’яні, а тілігентами прикидаються, з портфелями ходють!

До Салія почало доходити, в яку історію він уклепався: злякався і зблід, приклав руку до серця, мовив прохально:

— Люди добрі, та я ж нічого!.. Повертаюся з іменин, а тут до мене причепилися…

— Потрібен ти нам… — Лапа зовсім натурально схлипнув. — Лізе до нас, запитав, котра година, я йому відповів, а він мене за це в пику! Хуліган п’яний!.. — заверещав раптом. — Міліція!..

Салій кинувся за ріг будинку, та Копот встиг схопити його за руку. їх обступили вже кілька цікавих перехожих.

— Будьте свідками… — канючив Лапа. — Кидається на людей!

— Буду, милий, буду, — запевнила бабка. — Сама бачила.

— Бабусю, що ви верзете? — здивувався Салій.

— Фуліган! — жорстко сказала стара. — Ще іменинника твого слід витягти, разом пили, разом і відповідайте. Петько, — підкликала хлопчину, що крутився поруч, — приведи участкового. Він у тому домі, — кивнула на сусідній будинок, — там у нас і ЖЕК, і міліція.

Копот міцно тримав Салія за правицю. Тепер той не викручувався — благально зазирнув Моні у вічі, попросив:

— Не треба міліції, відпустіть, я віддячу…

— Чуєте? — аж звівся Копот. — Розкров’янив мого друга, а тепер ще пропонує хабара.

— С-старик, — Салій приклав вільну руку до серця й навіть уклонився, — давай миритися. Без міліції…

— Усі вони такі — фулігапи… — заявила бабка. — Спочатку набешкетують, а потім овечками прикидаються…

— Бабонько, — заблагав Салій, — ви ж добра й розумна, і я прошу вас!..

— Во!.. — скрутила дулю й піднесла мало не до самого Салієвого носа. — У газетах пишуть: фуліганам — рішучий бій! А ось і наш участковий, він розбереться.

Високий і дженджуристий лейтенант приклав пальці до козирка.

— У чому справа?

— П’яний громадянин, — Копот нарешті відпустив Салієву руку, — причепився до нас і вдарив мого товариша.

— Ваші документи? — зблиснув лейтенант очима на Салія.

— Це неправда, — ледь не заплакав той, — це вони причепилися до мене й почали ображати, я нікого не бив…

— Звідки ж у громадянина кров на обличчі? — іронічно примружився лейтенант.

— Це він його утелющив! — вказав Салій на Копота.

— Я?! — щиро зареготав Моня. — Мого кращого друга Вітюню? За віщо?

— А ви не того?.. — підозріливо принюхався дільничний.

— Що ви, товаришу лейтенанте! Ми неп’ющі, я у позавідомчій охороні працюю, колишній співробітник органів, а Віктор Зубок — студент і мій товариш.

— Хто бачив? — обвів дільничний поглядом присутніх.

— Я… — виступила вперед стара. — Як цей фуліган, — вказала вузлуватим пальцем на Салія, — вдарив кулаком хлопчика.

— Ясно… — лейтенант ще раз козирнув. — Усіх прошу розійтися. А потерпілі, свідок та ви, громадянине, — поклав Салієві руку на плече, — пройдьомте в у часток.

Сонце припікало нещадно, і Арсен перетягнув покривало, на якому вилежувалася Арочка, під вербові кущі. Тут пахло гірко й заспокійливо лозою, а над самісінькою головою умиротворено й ліниво цвірінькала якась птаха. Арочка підмостила під голову туго скручені джинси, лягла на бік, щоб краще бачити Арсена, дивилася на нього з-під вій і думала, який він привабливий і розумний. Вчора увечері мала довгу розмову з матір’ю, розповіла їй про все, навіть про валізку з грішми під Мониною тахтою. Чекала: мати жахнеться, відчитуватиме її, але та повільно, маленькими ковточками смакувала каву й мовчала — тільки очі в неї посуворішали. Мати допила каву, обтерла серветкою губи, підправила на них помаду, робила це непоспішливо й звично, наче дочка призналася у звичайній дівочій пустотливості. Лише по тому мовила розважливо:

“Копот тобі не пара. Тут і неозброєним оком видно. Кинь і забудь якомога скоріше. І про гроші забудь. Сама знаєш: твій батько мав грошей, мабуть, не менше, і що з того? Можеш заперечити: в Ізраїлі вас не дістануть. Звичайно, не дістануть, але розуму в того Моні ні на гріш, через півроку вилетить у трубу, а що станеться з тобою? Може й знайдеш свою долю, а може й ні. Там усе по-іншому, таких, як ти, тисячі, там дівчатка зубасті й мудрі, а ти навіть жодної іноземної мови не знаєш. Тут я в тебе під боком, гарний хлопець закохався, мільйонів не матимеш, але житимеш пристойно”.

“За нашими вимірами, — заперечила Арочка. — Виходить, і ризикнути не можна?”

“Можна, — посміхнулася мати сумно, — в твої роки я такою ж самовпевненою була, поки не обпеклася”.

“А мені забороняєш”.

“Дурненька, звідти ж вороття нема. Я мала право на помилку, могла починати все спочатку, а з чого почнеш там?”

“Просто ти не хочеш розлучатися зі мною…” — Арочка гадала, що мати розсердиться, але та відповіла напрочуд спокійно:

“І це має місце. Ти в мене лишилася одна, і я люблю тебе”.

Арочна подумала, що вона також любить матусю, проте це не завадило б навіки розлучитися з нею, якби була упевнена в своєму майбутньому. А тепер, спостерігаючи за Арсеном, все більше переконувалася в матусиній мудрості. Точно: привабливий і розумний, з такими хлопцями вона ще ніколи не зустрічалася. Нараз Арочці захотілося притулитися до Арсена, скуйовдити йому чуприну, припасти до вуст, нехай би він навіть дав волю рукам, вона простила б йому зараз усе, — важко зітхнула й знеможено простягнулася горілиць.