Синиця перевів погляд на Салія, — той сидів ліворуч від нього, поклавши руки на стіл, і Пилип побачив, як тремтять у нього пальці. Довгі сухуваті пальці з акуратно підстриженими нігтями на червоному оксамиті, здається, жили окремішнім від людини життям, тремтіли дрібно-дрібно, кров відлила від пучок, нігті побіліли, зробилися наче мармуровими, й Пилипові здалося, що зараз Салій зібгає оксамит, вчепиться в нього мертвою хваткою, зірке зі столу, переверне стіл…

Але Салій сплів пальці й стиснув їх, хруснувши суглобами, — він ще володів собою і не здався. Підвів очі на Синицю — Пилип прочитав у них холодну лють, але це не збентежило його.

— Давайте будемо гранично об’єктивними!.. — упевнено повторив Синиця.

Моня з’явився без попередження. Аріадна ще не закінчила наводити красу на обличчі, як теленькнув дзвоник — притишено і якось вибачливо. Арочка невдоволено поморщилася й, на ходу підправляючи тіні під очима, вийшла до передпокою. Відчинила двері, не знімаючи ланцюжка, і, побачивши Койота, напустила на обличчя скам’янілий вираз.

Моня зазирнув у щілину, попросив:

— Відчини.

— Чого прийшов?

— Діло є.

— А я тебе знати не знаю і знати не хочу.

— Відчини, кажу.

— З хуліганами не воджуся.

— Вибач.

— Овва, як забалакав! А вчора…

— Я ж кажу: вибач.

Арочка згадала вчорашні ляпаси — кров прилила їй до щік, затуманила голову.

— Пішов геть!

— Ти забудь… — Монині очі зробилися прохально-собачими. — Скипів я вчора.

Звичайно, Моню слід було провчити, та Арочка згадала материн наказ і удала, що вагається.

— Я ж сука… — примружилася. — То чого прийшов до суки?

— Вибач, кажу. Погарячкував я.

Арочка знизала плечима й зняла ланцюжок. Моня став на порозі, тепер, коли ніщо не розділяло їх, він знову відчув упевненість.

— А чого з фраєрами швендяєш! — заявив загрозливо. — Коли ще раз спіймаю!..

— Я що тобі — жінка?

— Але ж, — одразу позадкував Моня, — я вважав, що після того…

— Після того… після того… — передражнила Арочка. — Після того ти пішов, а я забула.

— Ми ж домовлялися.

— Ти мені золоті гори обіцяв, де вони?

Моля зітхнув і нерішуче переступив з ноги на ногу. Потім схопив Арочку за зап’ястя, потягнув до дверей.

— Пішли.

— Куди?

— Треба. До мене.

— Чого?

— Там побачиш. Таксі внизу.

— Чекай… — Арочка випростала руку. — Переодягнуся.

Вона тут же, не соромлячись Моні, скинула халат, влізла в джинси, надягнула кофтину, яка більше нагадувала нічну сорочку. Моня дивився на неї жадібно, певно, він би не заперечував, аби таксі почекало ще з годину, та Аріадна підштовхнула його до виходу.

Моня мешкав на бічній вулиці за бульваром Дружби Народів, займав однокімнатну квартиру, виділену ще Управлінням внутрішніх справ, давно неремонтовану й занехаяну. У кімнаті стояли широка тахта, вкрита пожмаканою ковдрою, стіл з брудним посудом і недопитою пляшкою, шафа, з дверцят якої стирчала смугаста краватка. Моня зняв із спинки стільця піджак, кинув його на тахту, а стілець підсунув Арочці. Та, невдоволено звузивши очі, оглядалася. Моня посміхнувся.

— Не подобається?

— Живеш як свиня.

— А я не скаржуся.

— Хоч би прибрав.

Моня склав брудні тарілки гіркою, відніс на кухню. Змів рушником обідки зі столу на газету, приніс пляшку марочного коньяку, два келихи.

— Зараз закипить чайник, є розчинна кава, а по чарочці нам не завадить.

Арочка вмостилася на стільці, поклавши ногу на ногу.

— З якого приводу?

Моня, не відповідаючи, приніс з кухні чайник, заварив каву в неоковирних фаянсових чашках.

— Посуд у мене того… дешевий, — пояснив, — та поки обходилося. Не дворяни… Зате кава бразільська, а коньяк “Двін” — найкращий вірменський.

Аріадна скривилася.

— Я пила “Наполеон”…

— Ну й дурепа, — кинув Моня необразливо, — “Двін” кращий за всі “Наполеони”, разом узяті.

Арочка піднесла келих з коньяком, понюхала. Пахло гарно — мореним дубом і старим хмільним виноградом.

Відсьорбнула, відчувши обпалюючу приємність на язиці, ковтнула ще раз, не витримала й допила до кінця. Моня зрадів.

— Я ж казав — класний!

— Нормально, — погодилася Арочка.

Моня вихилив свій келих одним духом, жадібно запив кавою. Обвів руками навколо себе.

— Ти не звертай уваги, тут по-холостяцькому. Мене влаштовує…

Арочка провела пучкою по столу, обтерла пилюгу об джинси. Моня махнув рукою і знову наповнив келихи.

— Плювати, — пояснив, — скажу двірничці — прибере.

— То нехай прибере, а потім і клич у гості.

Моня потягнувся до келиха, але зупинився на півшляху. Усміхнувся переможно, став навколішки й дістав з-гід тахти звичайну старомодну валізку з металевими косинцями. Ніжно попестив кришку.

— Угадай, що тут?

Арочка хотіла пнути валізку носком туфлі, та не дотягнулася.

— Коштовності? — запитала не без іронії.

— Коштовності, — ствердив Копот, — ціле багатство, — він урочисто подивився на дівчину.

Аріадна нахилилася над валізкою. Мабуть, Моня розігрує її. Хотіла розсердитися, та помітила незвичний блиск в Мониних очах, наказала:

— Показуй.

Моня ще раз погладив кришку долонями й відкинув її. Побачивши пачки грошей, Арочка заплющила очі. Потім опустилася на коліна поруч з Копотом, занурила руки у валізу. Витягнула першу-ліпшу пачку, помацала, перебрала папірці пучками.

— Справді, гроші… — пробелькотіла і, розірвавши стрічки, розпушила гроші віялом. — І скільки?

— Сто тисяч вистачить?

— Сто тисяч? Не брешеш?

— А ти порахуй…

Аріадна кинула розпечатану пачку на підлогу, знову занурила руки у валізу, перебираючи гроші.

— Ціле багатство!

— А ти не вірила… Тепер ми розгорнемося! — Моня засміявся щасливо, простягнувся на брудній підлозі горілиць, розкинув руки, наче збирався обійняти увесь світ.

Аріадна нарешті відірвалася від валізи, нахилилася над Монею, зазирнула йому зблизька у вічі, запитала;

— Де взяв?

— Тобі не все одно? Головне — наші! — він зробив спробу обійняти дівчину, та Арочка рішуче випросталася. Сіла на підлогу, не відводячи зачарованого погляду від валізи. І треба ж таке — сто тисяч у старій, пошарпаній валізці, якій давно місце на звалищі. Такими валізками користувалися років тридцять чи навіть більше тому, Арочка іноді бачила такі на вокзалі у бабусь, одягнутих у плюшеві кофти — і кофти, і валізи з металевими косинцями свідчили якщо не про рабовласницький лад, то принаймні про передвоєнні роки, що для Арочки було однаково: тисяча років тому чи сорок — далеке минуле, кам’яний вік, коли ще не існувало телевізорів та холодильників.

Але ж де вона бачила точно таку валізку?

Арочка напружила пам’ять і згадала. Ця ж валізка, жовта і з металевими косинцями, лежала вчора у колясці Копотового мотоцикла, коли Моня повернувся з двома міліціонерами до її “Волги”. Точніше, з міліціонером та офіцером внутрішніх військ, яких вона раніше підібрала на сімдесят другому кілометрі, а потім доставила назад. Моня зупинив тоді мотоцикл поряд “Волги”, вона вийшла, щоб запитати в нього щось, тоді й побачила у колясці кут пошарпаної валізки з металевим косинцем. І вона може закластися, що то була саме ця валізка, яка лежить зараз перед нею — з відкритою кришкою і повна грошей. Виходить, Моня і ті двоє з сімдесят другого кілометра поцупили вчора валізу із сотнею тисяч карбованців…

Сто тисяч у старій негодящій валізці!.. Моня і двоє міліціонерів… Щось тут нечисте…

Копот знову потягнувся до неї, та Арочка сердито відштовхнула його.

— Не рада? — здивувався Моня.

Арочка палила собі коньяку. Ковтнула і уважно подивилася на Копота. Отже, вчора ті двоє Мониних спільників поцупили сто тисяч. А у кого в старій валізці зберігається стільки?

Грабунок! Так, грабунок, здогадалася. І вона сприяла злочинові, бо везла грабіжників…