Модник став за спиною водія, глянув на бруківку, упевнився, що порожня, витягнув пістолет і вистрелив шоферові під ліву лопатку. Той не впав одразу, захилитався, та Модник уже не звертав на нього уваги, повернувся до відчинених дверцят кабіни, скочив на приступку, побачив сповнені жаху очі касирки — та почала затулятися валізкою, але Модник рвонув її до себе й пустив другу кулю касирці в груди. Жінка відкинулася на спинку пошарпаного сидіння, жах на її обличчі чомусь змінився зачудуванням, вона хапонула ротом повітря й видихнула його хрипко, руки її розтиснулися, і Модник вихопив жовту валізку.

“Важка, — подумав радісно, — цікаво, скільки?”

Захотілося одразу зламати замки, хоч глянути на гроші, хоч помацати, та переборов це бажання — залишив валізку на сидінні, визвірився на Прища:

— Чого стоїш? Відтягни у кущі… — вказав на шофера.

— Навіщо?

— Роби, коли кажуть!

Прищ знизав плечима, але підхопив шофера під пахви, потягнув через неглибокий кювет. Потім вони удвох віднесли у придорожні хащі тіло касирки — вона виявилася важкою, і Модник захекався. Обтер піт з чола, пояснивши:

— Якщо б полишили їх там, — кинув на самоскид, — перший, хто проїде, помчить до телефону, стукне міліції… А так — стоїть “ЗІЛ” на узбіччі, і нехай собі стоїть. У радгоспі ще з годину касирку чекатимуть, може, й більше, а ми за годину знаєш де будемо!..

Прищ задоволено зареготав, перестрибнув кювет і витягнув валізку з кабіни. Зиркнув на Модника, видно, у того також засвербіли руки, проте пересилив себе і наказав:

— Не чіпай!

— Обидно…

— Гадаєш, я не хочу? Але не випадає сваритися з Монею, він нам ще справу підкине, тоді подивимось.

— Клав я на Моню…

— Ну й дурень. За грати знову хочеш? І до дзвінка? Майор це нам швидко влаштує.

Прищ подумав трохи й кинув Модникові валізку.

— І все ж шкода… — пробуркотів.

Модник засунув валізку у коляску, завів мотоцикл, а Прищ умостився позаду, обхопивши його за поперек. Чомусь ці важкі обійми надали Модникові упевненості, він натиснув на акселератор, мотоцикл кидало на вибоях, Прищ матюкнувся, та Модник ще збільшив швидкість: справу зроблено, й слід поспішати.

Копот чекав їх на старому місці. Стояв, спершись спиною на стовбур дуба, й дивився незворушно. Модник ледь не вперся колесом у нього, та Моня не відсахнувся.

— Порядок… — Модник витягнув з коляски валізку, мало не урочисто подав Копотові.

Моня обдивився замки, поставив валізку між ніг.

— Дай!.. — потягнувся до неї Прищ. — Дай глянути!

Копот носком черевика відбив Прищеву руку.

— Куди лізеш! Ну, як там?

— Свідків не лишилося… — Модник кинув Копотові пістолет.

Моня витягнув обойму, порахував кулі.

— Рука в тебе тверда, — схвалив. — Коли верталися сюди, нікого не зустріли?

— Якийсь червоний “Москвич” з київськими номерами.

— Отже, порядок?

— Не насмітили…

Прищ знову потягнувся до валізки, і Копот знову носком черевика відбив його руку.

— Ти чого? — образився Прищ. — Хто її брав? Не ти, а ми з Модником.

— Не все одно тобі, що у валізці? Свої сім кусків одержиш, чого ж ще хочеш?

— Цікаво, кажу…

— Не твоє діло!

Прищ голосно видихнув повітря, почав підводити руку, наче збирався вдарити. Проте Копот не злякався, присунувся до Прища, мало не торкнувся його грудьми, мовив жорстко:

— Ти свою справу зробив, тепер мотай звідси!.. — Перевів погляд на мотоцикл, відсунув Прища, дістав з коляски насос, розпилювач і баночку з фарбою. Приладнав шланг насоса до розпилювача, озирнувся до Прища. — Качай…

Той схопився за ручку, качнув сильно, наче випорскував з себе нерозтрачену лють, а Копот натиснув на гачок, чорна хмара вирвалася з розприскувача, і Моня спрямував її на коляску.

— Оце діло! — схвалив Модник.

Він став за Копотовою спиною, аби різкий ацетоновий запах не забивав дихання, дивився, як міліцейський мотоцикл перетворюється на звичайний, і задоволено сопів.

Моня перефарбував мотоцикл за кілька хвилин, заліз у коляску, підмостивши валізку під ноги, сказав мало не урочисто:

— От тепер і поїхали!

“Волга” чекала на розвилці, Прищ з Модником пересіли в неї, Копот подивився, як Арочка рвонула машину, й задоволено посміхнувся.

“Бісова дівка, — подумав мало не розчулено, — і якщо все влаштується…”

Він уявив, які блискучі перспективи відкриються перед ним та цією вродливою дівкою, але не додумав до кінця. Не мав часу на роздуми, вивів мотоцикл до шосе й повернув до Києва. Їхав і час од часу зиркав на валізку, пересилював себе, щоб не зупинитися, та знав — не має права на це. Лише проминувши КП, звернув у ліс. Поставив мотоцикл у кущах, тремтячими від нетерпіння пальцями дістав викрутку — замки клацнули, Копот відкинув кришку й на мить остовпів. Зняв: у валізці гроші, багато грошей, але побачивши акуратно складені пачки — червоні, зелені, лілові і, нарешті, жовтуваті, по сто карбованців кожна купюра, — мало не знепритомнів. Голова запаморочилась, Моня схопив пачку жовтеньких, провів пучками по краю, наче хотів перерахувати, та побачив на паперових стрічках, що перехрещували пачку, цифру 10 000, і не повірив. Зовсім маленька пачка, лежить на долоні і, здається, посміхається йому, витягни з неї один папірець — і хоч залийся коньяком та шампанським, один вошивий папірець, а скільки задоволення! А таких папірців у валізі…

Копот побачив ще таку саму пачку, і ще… Серце зайшлося. — п’ятдесят тисяч тільки жовтенькими купюрами, п’ятдесят чи сорок? Ні, лише сорок, але ще навалом десяток, п’ятірок, четвертаків, зелененьких, не кажучи вже про карбованці…

Копот нарешті відірвався від валізки і злодійкувато роззирнувся довкруж. Начебто нікого, тільки птахи метушаться в деревах. І все ж Копот рішуче прикрив валізку, засунув її в коляску, зверху кинув брезент і завів мотоцикл. Тепер їхав непоспішливо. Поставив мотоцикл на Куренівці у знайомого, замкнув сарай і, міцно тримаючи валізку під пахвою, подався ловити таксі.

13

“Думка” співала “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Думи мої, думи мої…”, “Засвіт встали козаченьки”, і Арочка, яка настроїлася непомітно подрімати, раптом спіймала себе на тому, що слухає уважно і що хор подобається їй.

“Мабуть, це тому, — вирішила, — що моя мати українка, а предки були неосвіченими селюками, співали вечорами у вишневих садках українських пісень, і любов до них закладено в моїх генах”.

Певно, вперше у житті Арочка подумала про своїх пращурів без іронії, точніше, вона про них ніколи не думала, батьки матері давно померли, а баба по батькові сиділа в якомусь селі під Рязанню чи Пензою. Аріадна знала тільки, що зветься бабця Марфою і що батько зрідка посилав їй гроші. Треба, коли розбагатіє, також послати бабці Марфі десятку або четвертак, от, мабуть, здивується. Цікаво, чи знає про батькову долю? Невже тато не листується з нею?

Арочка подивувалася, що згадала ніколи не бачену бабу Марфу, це ж треба: рязанське село, суцільний жах, певно, бабця доїть корову й порпається на грядках, ще захоче приїхати до Києва — ні, краще не нагадувати про себе.

Вирішивши так, Аріадна зітхнула полегшено — справді, тільки й бракувало, щоб селючку з Рязані побачили Зойка та Лапа, обрегочуть так, що на вулицю й носа не висунеш.

Але плювати на Зойку та Лапу. Арочка скосувала наліво: тепер у неї Арсен, це тобі не нахабний Сєва з блазенськими жартами — справжній чоловік, вродливий і розумний. Он як слухає хор: заплющив очі, забув і про неї, і про все на світі…

Арочці стало образливо, вирішила нагадати про себе, підвела руку, щоб стиснути Арсенову долоню в своїй, та опустила, зітхнувши.

Ну, чого набиватися? Бачить своїх козаків, ну й цілуйся з ними подумки. А вона могла сьогодні цілий вечір просидіти в “Динамо”. Моня казав: у “Динамо” знайомий метр, окремий столик забезпечений, не кажучи вже про шампанське та червону ікру.

Копот подзвонив Арочці після того, як вона відвезла на сімдесят другий кілометр його дружків, повернула вітчимові машину й дісталася автобусом до Києва. Був радісний і збуджений, умовляв довго й наполегливо, чесно кажучи, Арочка сама б з більшим задоволенням пішла в “Динамо”, вигадала б пристойний привід і перенесла на завтра побачення з Арсеном, але Черниш мешкав десь у сестри під Жулянським аеропортом і не мав телефону. Квартиру йому Академія тільки обіцяла, та Арочка вже уявляла собі їхнє майбутнє гніздечко: батькову однокімнатну, де вона прописана, та материну двокімнатну вони обміняють на три- або чотирикімнатну на Русанівці чи в центрі. Краще на Русанівці, там вона зможе щоранку загоряти на пляжі й наприкінці літа нагадуватиме мулатку. Треба ще придбати білого пуделя, той підкреслюватиме її засмагу — Арочка зримо уявила себе в короткій легкій білій сукенці з перлами на шиї, а білий пудель весело стрибає поруч: Зойка помре від заздрощів, точно помре, й нехай помирає, не шкода.