Пилип вирішив, що одна справа — гласність там, нагорі, до якої закликають і для якої створюють умови, і зовсім інша — у низах та десь посередині, де ключові позиції займають старі кадри, у плоть і кров яких увійшли настанови та спосіб життя, котрі культивувалися десятиріччями. Для цих кадрів перебудова означає не тільки зовсім нову психологію буття, а й позбавлення власних позицій та привілеїв. Недавно він розмовляв з одним із секретарів райкому, і той розгублено сказав, що новий закон про підприємства позбавляє його впливу на виробничі справи. Він не наголосив прямо — влади, та цей висновок напрошувався сам. Бо секретар райкому звик до влади, дещо обмеженої і контрольованої, але в деяких аспектах повної; тепер же директор заводу, якого він міг будь-коли викликати на килим, стає незалежним. Більше того, якийсь нікчемний кооператор, що відкрив приватне кафе, не повинен погоджувати з ним свої плани й дії, звітувати за встановленою формою й благоговійно дивитися на вивіску “райком”.

А історія з Некричем? Можна тисячу разів волати про демократію та гласність, а от Гнідаш дав вказівку, й колесо закрутилося тільки в один бік. Коли проти тебе і комісія, і секретар партбюро, і вміло організована й скерована більшість, спробуй довести, що ти не верблюд. А якщо й почнеш доводити — змішають з багном, заклюють, переступлять і підуть далі.

— Кажете, вчитися гласності? — запитав Синиця, знову відчувши внутрішній супротив. — На всіх рівнях? А поясніть, чому нам знадобилося втручання найвищого партійного органу, щоб припинити розправу над північними річками? Наша Верховна Рада контролює діяльність не лише окремих міністерств, а й Ради Міністрів, проте я чомусь не чув, щоб ви спробували загнуздати зухвале Міністерство меліорації. Щоб хтось на сесії чи хоча б на комісії виступив з пропозицією припинити фінансування багатомільярдних проектів. Або вольові рішення щодо Дніпра! Тепер хапаємося за голову, а хто вирішував? Одна людина, розумієте — одна, сказала “так” — і всі замовкли. Я вже не кажу про Чорнобиль. Поставили атомну електростанцію в такому місці, що в разі небезпеки отруюється вода, яка живить мало не дві третини України. А осушення поліських боліт, проект каналу Дунай — Дніпро… Ви чули про так званий Обухівський промисловий комплекс? Це ж треба було додуматися — звести кілька потужних підприємств, в тому числі й хімічне, на кордоні київської лісової зони! Щоб отруїти унікальні ліси навколо тримільйонного міста…

— Я цей перелік можу продовжити, — сказав Петровський. — Проблеми Аралу, Байкалу… Байкал захистила громадськість, і мені соромно, що Верховна Рада фактично обійшла цю жагучу проблему.

— Референдум! — мало не вигукнув Синиця. — У нас влада належить народові, та коли востаннє опитували народ? Вважається, ця влада здійснюється через народні Ради, в тому числі й через Верховну, але подивимося правді у вічі: мало не всі рішення й закони готувалися чиновниками, а потім без обговорення або після так званого обговорення затверджувалися. А чому б не запитати весь український народ — чи варто прокладати канал з Дунаю до Дніпра? Чи будувати, скажімо, Чигиринську атомну? Знову у Дніпровому водному басейні та ще й в історичних місцях, дорогих серцю кожного? І чи подумав хтось, що залишиться від України з її насиченням атомними станціями навіть в разі звичайної війни?

— Прийняте рішення про широке обговорення важливих всенародних проблем.

— Але чи знаєте, як трактуються рішення на місцях? І як швидко забуваються…

Петровський подивився на Синицю уважно і сказав:

— Чудово… Я одержую від розмови з вами справжню насолоду. Якщо кожен міркуватиме так, як ви, шляхи назад нам заказані. — Він солодко потягнувся і запропонував: — Давайте спати. Люблю їздити в поїзді: мінімум вісім годин здорового сну. Вас заколисує поїзд?

— Під гуркіт коліс мені сняться сни про дитинство.

— Щаслива людина…

Синиця кивнув, згоджуючись. Кому не приємно хоча б уві сні знову стати дитиною, побачити матір, яка схилилася над твоїм ліжечком, знову відчути пронизливу красу ще незнаного світу? Пилипові зробилося щемко, й зараз зрозумів, що всі їхні прикрощі та проблеми — незначні й дрібні, у життя є вищий зміст, вище призначення, і треба намагатися прожити життя гідно. І ліг щасливий, вслухався у гуркіт вагонних коліс, радів, що з кожною хвилиною наближається до дому і з завтрашнього дня почне зовсім інше життя — без компромісів.

Модник поставив мотоцикл у кущах так, щоб його не можна було побачити з дороги: навіщо усім мозолити очі?

На дорозі, як і запевняв Моня, було незавізно. За півгодини, що вони стояли в кущах, проїхали тільки “Жигулі” та “Запорожець”, протрюхикав трактор “Беларусь”, і знову тиша.

Модник кинув сигарету, затоптав її підбором у траві й рішуче підвівся.

— Час? — запитав Прищ.

— За десять перша, — відповів Модник і завів мотоцикл.

Вони поставили його на узбіччі за поворотом. Машина, яка йшла від райцентру, у цьому місці мала обов’язково зменшити швидкість, крім того, тут починався путівець через ліс, і, в крайньому разі, на ньому можна було замести сліди.

Минуло десять хвилин, на дорозі ніхто не з’явився, і Модник почав нервувати. Але ж Копот казав: іншого шляху нема, й “зілок” обов’язково вертатиметься повз гай.

А може, не одержали гроші чи зіпсувався автомобіль?

Модник спересердя сплюнув і докірливо зиркнув на Прища. От кому можна позаздрити: стоїть, розставивши ноги, погойдує жезлом, наче справжній державтоінспектор, який підстерігає чергового порушника з надією зірвати трояк чи навіть червінець.

Скільки ж зірвуть вони сьогодні? Певно, багато, якщо Копот заплатив за них аж десять тисяч. Мабуть, везуть до радгоспної каси тисяч п’ятдесят чи більше, й Моня задурно привласнить не менше половини.

Від думки про це стало прикро, наче нахабний кишеньковий злодюжка почистив йому кишені. Модник подумав: справедливо було б не віддавати всі гроші Копотові, третину чи більше закопати десь тут у лісі, але по роздумі відмовився від цього. Адже Моня дізнається, скільки одержала касирка в банку, десь у районній чи якійсь іншій газеті писатимуть про пограбування, тепер, кажуть, у них на волі перебудова і якась гласність, шкода, ця хвиля не докотилася до колонії, хоча ходять чутки, що скоро буде амністія. Вони напевно потраплять під неї, можна кинути майорші ще кусок, і вона уговтає чоловіка, тим паче, що начальникові колонії підвести їх під амністію — раз плюнути. Отже, не треба поки що ганятися за великим і обдурювати Копота, це невигідно їм самим.

Раптом Модник побачив, як Прищ повернувся до дороги й застережливо підвів руку. Тепер Модник почув далеке гудіння автомобільного мотору.

— Вантажівка, — сказав, і Прищ ствердно кивнув.

Модник засунув руку в кишеню, намацав шерехате руків’я пістолета, наказав:

— Зупиниш його на узбіччі… — пальцем вказав, де саме треба поставити вантажівку. — Якщо наш “зілок”…

— Угу… — пробуркотів Прищ.

Він ступив кілька кроків до бруківки, стояв, погойдуючи жезлом, і посміхався, наче чекала їх у найгіршому випадку неприємна розмова з порушником правил руху.

ЗІЛ справді зменшив на повороті швидкість, звичайний запилюжений самоскид. Прищ побачив номер “68–16”, підвів жезл, показавши, де саме належить зупинитися машині, й самоскид слухняно загальмував, виконуючи наказ. Дверцята відчинилися, визирнув вже літній сивий шофер, посміхнувся Прищеві.

— Документи?.. — простягнув Прищ руку.

Шофер дістав шляховий лист, хотів подати не вилазячи, та Прищ поманив його пальцем, і водій зістрибнув на землю.

— Звідки їдеш? — запитав Прищ просто так, для годиться, і почав розгортати шляховий лист.

— А з райцентру, — пояснив шофер.

Він тримався вільно, знав, що перевірка документів — чиста формальність: все в нього в порядку, швидкість на повороті не перевищив і даішникові нема до чого причепитися.

Модник обігнув шофера, навіть відсторонив ліктем, зазирнув у кабіну. Побачив огрядну жінку з жовтою валізкою на колінах — стискала її міцно, але дивилася на патруль не лячно, а з цікавістю.