— Свиню триматиму, — вирішила Маруся, — я свіжину люблю, та й тебе, майорчику, від ковбаси й шинки за вуха не відтягнеш.

— Який дурень від домашньої ковбаси відмовиться!

— За сараєм і курник поставимо.

— Краще індиків тримати: більші й м’ясо смачніше.

— І курей, і індиків.

— Можна. А ще фінську баньку не завадить.

— Баньку, майорчику, збудуємо у підвалі. Напівпідвальчик під усім будинком закладемо, фундамент виженемо високий, нам державного буту не шкода, а в цьому напівпідвальчику — баня, комори й бар.

— Який бар?

— Неосвічений ти в мене, майорчику. Де Савелія Петровича прийматимеш? Після баньки фінської, коли попаритеся і пивка ковтнете, просто в бар — там усе з дуба, стойки й стільці високі на одній ніжці, а скляна шафа пляшками заставлена. Красиво — яв закордонному журналі бачила.

— Пляшками не можна, — заперечив Плева. — То раніше дозволялося, а тепер за такі речі з партії витурять.

— А тобі що? Будеш підполковником у відставці, просуватися вже не треба, навіщо тобі партія?

— Як навіщо? Савелій Петрович обіцяв мене в депутати просунути.

— Сама морока…

— Отут, жіночко, помиляєшся. На сесію сходити й руку підняти — не так уже й важко.

— Газети треба читати, майорчику. Тепер різні там накази депутатам, вчепиться в тебе якийсь робітник чи колгоспниця — чому в селі й досі Будинку культури нема, на горбі їх потягаєш, поки сам горбатим не станеш.

— Де сяде, там і злізе, — упевнено заперечив Плева. — У нас керівні кадри ще в ціні, і якщо кожну колгоспницю слухати…

— Був ти керівною кадрою, майорчику, а станеш рядовим пенсіонером.

— Ну, може, й не зовсім рядовим. Якусь почесну комісію треба очолити, якусь раду ветеранів чи щось таке. Савелій Петрович тільки пальцем ворухне…

— Так, що Савелій Петрович скаже, те й буде, — з повагою ствердила Маруся.

— А я про що тобі торочу: дав вказівку — і завтра рішення виконкому про нашу ділянку. Так і має бути: у нас в органах — міністр, в районі — перший… А то розбалакалися останнім часом: демократія, гласність…

— Правда, майорчику. Тому паркан навколо ділянки завтра ж почни, а я вже про секретний об’єкт потурбуюсь.

— Поки Савелій Петрович у районі, не турбуйся. У нас демократія така, яку він дозволить. На засіданнях та пленумах плещи язиком, скільки хочеш, і перебудовуйся, скільки хочеш, а коли голову колгоспу призначити чи директора підприємства, Савелій Петрович особисто вирішує. Звичайно, потім на голосування. Хто за? Хто проти? Нема. Одноголосно.

— Я тобі по секрету скажу, майорчику, порядним людям та перебудова в печінках сидить. От нам з тобою вона потрібна? Тільки неспокій та псування нервів. У органам, правда, до фені, в твоєму учреждєнії не побалакаєш, для надто балакучих карцер існує, а тут, у районі!.. Розперезалися люди, всюди носи свої пхають. Тонн, що за головою райспоживспілки, розповідає: додому вже й машину фруктів закинути не можна. Завезли, але вночі, от до чого дійшло!

— Плювати… — Плева справді плюнув і розтер підбором. — Нам з тобою плювати. Голова райспоживспілки сам нехай собі мізки сушить, нахапався, йому до скону вистачить. Ти у Тоні вдома була?

— Ну й що? У мене краще буде. У Тоньки бару нема, вона про нього й не чула, а меблі хоча й імпортні, та не модні.

— Скажу тобі відверто, — мовив Плева розсудливо, — що в цій перебудові гарно, так це закон про індивідуальну виробничу діяльність. Тепер ти тюльпанами спокійнісінько торгуватимеш, а раніше — спекуляція…

— Народ у нас швидко перебудується, — реготнула Маруся. — От Савелія Петровича знімуть, прийде Петро, Савелійович, а ти, майорчику, вже встиг перебудуватися: лижеш тепер новому господарю… Головне — щоб ти був перший, аби Петро Савелійович помітив і запам’ятав, а в тебе, майорчику, хоч тепер перед начальством і доводиться стояти струнко, хребет гнучкий. А це на гражданці перше діло.

— Скоріше б… — зітхнув Плева. — Скоріше б на гражданку. Лячно мені, Марусю, за наше майбутнє лячно.

— Спи спокійно, майорчику, нічого за тобою нема. То, що паршиві зеки спуталися з Копотом, не твоя вина. Скількох ти розконвоював останнім часом?

— Усіх, кого належало.

— Ще розконвоюй з десяток і забудь. Ніхто до тебе не причепиться. Форму, яку їм давали, я спалила, коли навіть на них і вийдуть, ми в стороні.

— А якщо Копот цих зеків ще раз затребує?

— Подивимося… Нам тепер на “Волгу” не завадить,

— “Волгу”? — майорове обличчя розпливлося в дурнуватій посмішці. — Чи не високо береш?

— У “Москвичі” Тонька їздить…

— Хочеш переплюнути?

— Хочу. Хіба погано?

Плева обвів руками ділянку.

— Палац не палац, а гарний дім збудуємо! З усіма вигодами, і “Волга” стоятиме в гаражі…

— І лежатимеш ти, майорчику, під яблунею — не думатимеш про Прища з Модником та учреждєніє за колючим дротом… Часу в тебе досхочу, смачної їжі повний холодильник, і пляшки стоять у барі. Аби не спився.

— Не зіп’юся. У мене характер.

— Так, характер у тебе підходящий, — погодилася Маруся. — Завтра завезеш дошки на паркан, — нагадала. — І стоятиме він навколо наших яблунь і дому — високий, з колючим дротом. Аби завжди нагадував, з чого починали…

Вони спускалися вулицею Леніна до Хрещатика. Софія міцно трималася за Іванову руку й притискалася до нього — шкодувала, що не молодята, тоді можна було б іти обійнявшись, і це б нікого не дивувало: он попереду чимчикує якась шмаркачка, мало не повисла на хлопцеві, йдуть і цілуються привселюдно, їм гарно, нікого не помічають, самотні в людському тирловиську…

Але і їй гарно з Іваном. Софія не раз перехоплювала захоплені погляди зустрічних, і серце її сповнювалося радістю. Нараз уявила себе в парі з череватим Арканчиком або миршавим Рачковим — вона соромилася гуляти з ними, лише за крайньої потреби виходила разом на вулицю. Й тоді чоловіки озиралися на неї, проте тільки на неї, а зараз їх двійко, вона у спідниці з розрізом збоку, що підкреслює звабливість її ніжок, а він у напівспортивному костюмі, який засвідчує, що його господар хоч і з сивими скронями, та ще зовсім не старий, у розквіті років.

Софія подивилася на Івана сяйливими очима й подумала: вона уперше має такого вродливого й розумного чоловіка і, мабуть, закохана в нього. Сама подивувалася цій думці: уперше в сорок років закохатися… Ще зовсім недавно разом з Ларого розробляла генеральний план захоплення академіка, тоді про почуття не могло бути й мови, чистий розрахунок, а тепер вона чомусь дивиться на Івана сяючими очима й пишається ним. І хоче притиснутися до нього, як закохане дівча.

Софія ще раз згадала Рачкова. Від нього вона втікала в чорну “Волгу”, забивалася на заднє сидіння, далі від людських очей, а тепер мало не висить на Некричевій руці й бачить, як чоловіки крадькома зиркають на розріз її спідниці. Отже, хоч і сорок, а ще зваблива, до того ж взута у найелегантніші, які можна було придбати в київських спекулянтів, французькі лодочки на тонесеньких: високих закаблуках, і гамбурзькі панчішки — чорні з візерунком. І чорна відкрита кофтина, не жалобна, а прозора й також з візерунком. Спідниця світло-сіра, й світло-сірий легесенький шарфик, з яким бавиться вітерець — усе строго, елегантно, свідчить про смак і вишуканість, про справжній шарм.

Софія дотягнулася до Іванової долоні й поплескала її. Широка, тепла, не мозоляста, але й не ніжна — чоловіча долоня, свідчить про сталість і твердість. її останній чоловік, з яким почувається надійно і якого кохає.

Софія ще раз крадькома зиркнула на Івана: так, кохав. Бо за Арканчиком не сумувала, а коли взяли Рачкова, навіть зраділа. Коли ж щось трапиться з Некричем, трапиться і з нею. Відтепер він став її половиною — Софія здивувалася, як це швидко й непомітно відбулося.

Некрич відчув м’який дотик Софіїних пучок, потиснув їх.

— Маєш для мене півгодини? — зазирнула йому Софія у вічі.

Іван Михайлович хотів раніше прийти в інститут, посидіти в кабінеті за журнальним столиком, написати один-два абзаци. Тепер, після тих злощасних зборів, коли Салієві так і не вдалося нав’язати свою думку загалу й пробити наперед підготовлену резолюцію, його знову тягнуло до свого невеличкого затишного кабінету у ранішні часи, коли ніхто не вривається з невідкладними справами і можна на самоті трохи подумати й навіть трохи пописати для себе.