— Я тобі зараз таку блямбу на фотографію поставлю, що й вдень хвонарем світитимеш!

І тоді на Моню кинулася Аріадна. Хотіла знову запустити пазурі в його обличчя, та Копот перехопив її руки.

— Падлюка!.. — заверещала Арочка. — Брудна свиня!

— Ми ще з тобою погомонимо… — відштовхнув її Моня. Подивився, як підводиться з землі Арсен, побачив, як палають ненавистю його очі — збагнув: той битиметься не на життя, а на смерть. Озирнувся й побачив кількох перехожих, що зупинилися неподалік — могли покликати міліцію, і Моня відступив. Насварився на Арсена кулаком, пригрозив: — Ти, фраєрок, мою дівку кинь. Ще раз спіймаю — капець тобі! Амба… А з тобою ще побалакаємо… — пообіцяв Арочці, повернувся й подався геть, заклавши руки в кишені.

Арсен витер тильним боком долоні кров з розбитої губи. Озирнувся до Арочки.

— Що за божевільний?

Дівчина пригорнулася до нього.

— Хіба я винна?.. — схлипнула зовсім щиро. — Хіба винна, що в мене закохуються?

— Ти хоч знаєш його?

— Авжеж, колись ми були в одній компанії, й тепер він не дає мені проходу…

Аріадна схопила Арсена за руку й потягнула до виходу з парку. Злість і образа душили її. Раптом подумала: але ж вона сама винна в усьому. Так, саме вона, ніхто не примушував її іти в ресторан з Зойкою, тим паче потім потурати всім Мониним бажанням. Згадала Конотопі обійми й гидливо поморщилася. “Я пропаща, — подумала, — шльондра, хіба маю право крутити голову гарному, розумному й хороброму хлопцеві? Он як кинувся на Копота, той його одною рукою міг скрутити, проте не злякався, пішов на бій заради мене. Милий і коханий мій, а я обманюю його, задурюю голову… Я паскуда, погань, я не варта його, не варта навіть мізинця. Треба признатися у всьому, покаятися, полегшити душу — хай знає, хто я насправді, хай плює, хай зневажає, хай навіть дасть ляпаса, як Копот, я прийму все…”

Арочка відчула біль у серці, їй захотілося стати перед Арсеном на коліна — вона висмикнула руку з його долоні, заступила дорогу.

— Боже мій, яка я паскуда!.. — вигукнула, й сама злякалася цих слів. Але вела далі у відчаї: — Тепер ти не можеш бути зі мною, кинь, забудь, прошу й благаю!

Арсен піймав її лікоть, притягнув дівчину до себе.

— Пробач, вибач, що не зміг захистити!

— Ти просиш у мене вибачення?

— Зараз я ненавиджу себе!

— Ти? Ти картаєш себе?

Арсен подумав: картаєш — не те слово, він зневажав себе, тепер він шкодував, що цей покидьок утік так швидко, він би не поступився йому, вмер, а не здався, він би бився з останніх сил, так, як б’ються справжні чоловіки.

Бо чоловік має боронити свою подругу.

— Я нікому не віддам тебе! — сказав твердо.

Арочка відчула, якою жорсткою стала Арсенова рука, й зрозуміла: каже правду. Який він гарний і коханий! Забути все, забути Копота, зойок і лап, забути навічно, викинути з голови й Моню, й всі ресторанні компанії… Почати нове життя… Так, тепер вона почне зовсім інше життя, в якому не буде місця бруду, а сама вона вийде наче з святої купелі.

Арочка подивилася на Арсена зовсім чистими очима.

— Я винна перед тобою…

— Ні, це я…

— Облиш. Підемо звідси, — Арочка роззирнулася — але Копот справді зник, і вона зітхнула полегшено, — Він злякався тебе і втік… — сказала упевнено, бо тої миті справді вірила в це.

— Що за один?

Арочка зневажливо махнула рукою.

— Такий собі бурбон — колишній міліціонер… А ти в мене хоробрий! — Зблизька зазирнула Арсенові у вічі. — Не злякався лютого ведмедя…

— Коли ти поруч, мені ніхто не страшний! — Арочка поклала Арсенові голову на груди, він відчув аромат її волосся, задихнувся від ніжності й повторив: — Ніхто у світі!

Некрич рідко користувався ліфтом — збіг сходами з дев’ятого поверху й зупинився на тротуарі Володимирської. Що й казати, сумна картина відкривалася перед очима: на місці колишнього готелю “Театральний” неоковирний паркан, баштові крани, розкопана бруківка, гори будівельного сміття. Іван Михайлович подумав, що, можливо, колись цей готель збудували швидше, ніж тепер відновлять, а тоді не існувало ні кранів, ні бульдозерів, лише риштування, якими вручну тягали цеглу. Проте не було й Головкиївміськбуду та численних підпорядкованих йому трестів та управлінь, лише архітектор та підрядники, що значно спрощувало й пришвидшувало будівництво.

Іван Михайлович подумав також, що він усе ж несправедливий до будівельників. Адже Оперний театр відбудували, і вони з Софією підуть слухати “Пікову даму” чи “Івана Сусаніна”. Нараз у вухах зазвучали дзвони з увертюри до “Івана Сусаніна” — настільки виразно й могутньо, що Іван Михайлович заплющив очі й застиг, зачудований. Якщо день починався з музики, мав бути вдалим, але усе складалося навпаки: Салій вирішив відзначити повернення директора з відпустки партійними зборами, на яких планувалося обговорити висновки комісії, яка щойно закінчила роботу. В інституті ж пішли чутки, що висновки ці різко негативні, й Салій збирається ставити питання про доцільність перебування Некрича на директорській посаді. Подейкували, що питання це практично вирішене у високих інстанціях: Салій звалив директора й незабаром сам очолить інститут.

Отже, день обіцяв бути не з приємних, і мажорні звуки глінківської увертюри звучали явно недоречно Некрич здивувався такій невідповідності — хоч і не збирався здаватися її нести на плаху повинну голову, та й підстав для оптимізму також не мав. Попрямував вниз вулицею Леніна — завжди ходив на роботу пішки: чвертьгодинна прогулянка найпожвавленішими міськими проспектами ставала непоганим зачином робочого дня.

Іван Михайлович перетнув Хрещатик і зупинився перед кафе. Софія вранці вже почастувала його кавою — тут, в “Акваріумі”, як чомусь охрестили завсідники цю мало не всуціль скляну кав’ярню, не смачніша за домашню, але ж людське тирловисько поміж столиками, гіркуватий кавовий запах, гомін і сміх створювали якусь неповторну атмосферу, котра, контрастуючи з домашнім затишком та умиротворенням, заряджала його на цілий день — атмосферу людських клопотів, зацікавлень, суперечок, радощів і прикрощів, перемог і поразок, інтриг і глибокодумних бесід, засідань, нарад, часто пустопорожніх, та чомусь обов’язкових, тобто всього того, у що поринав Некрич в інституті без останку. І що чомусь вважалося справжньою роботою, хоча він твердо знав: справжнє починається лише ввечері чи вночі, оті дві—три години, коли він улаштовується дома за столом і ніхто не заважає — навіть Софія, яка, приглушивши телевізор, дивиться вечірній кінофільм або дрімає у широкому й м’якому ліжку.

Некрич з розчуленням згадав Софію. Усе ж є бог на світі, й він послав йому під старість справжню радість. Софія розуміє його, не обтяжує примхами, хоч, зви4айно, у кожної такої жінки їх чимало. Вона якось одразу перейнялася важливістю його роботи й створила для неї всі умови, відмовилася від Клавдіїних послуг у Києві й наполягла, щоб та принаймні до зими лишилася на дачі, сама готує сніданки та обіди, й готує смачно — вранішні грінки сьогодні Іван Михайлович зжував непомітно й попросив ще, а Софія сиділа за столом навпроти і посміхалася задоволено. Потім вона сама підібрала й зав’язала йому краватку, прискіпливо огледіла, лишилася задоволеною й тільки після цього випустила з квартири, побажавши успіху.

Іван Михайлович не розповідав дружині про складності сьогоднішнього дня — для чого псувати настрій коханій жінці, він справиться з прикрощами сам, і перемогти його не так уже й легко, як вважає Салій.

Іван Михайлович узяв чашечку кави й став у самому кутку “Акваріума” — сьорбав каву маленькими ковточками, дивився на людський потік на Хрещатику: заклопотаних чоловіків, збуджених жінок з авоськами, підмальованих вродливих дівчат та юнаків, що проводжали їх не зовсім сором’язливими поглядами, на машини й тролейбуси, що шурхотіли асфальтом, — на звичайне буденне життя головної вулиці. І не міг навіть уявити, що кохана жінка, провівши його й безжурно поцілувавши в щоку, одразу нетерпляче закрутила телефонний диск.