Я спалахнула і зухвало витріщилася на нього.
— З моєю головою все гаразд. Він відповів аналогічним поглядом.
— Чого ти хочеш від мене, Белло?
— Я хочу знати правду, — сказала я. — Волію знати, чому я брешу, щоб прикрити тебе.
— І що, ти думаєш, трапилося? — різко вимовив він. Тут мене понесло.
— Я точно знаю, що тебе не було поруч, Тайлер тебе не бачив, тому не треба все звалювати на забиту голову. Фургон мав розчавити нас обох, але цього не сталося. Твої руки залишили вм’ятини на фургоні, плечі — сліди на бампері іншої машини, а ти — неушкоджений; фургон мав проїхатися по моїх ногах, але ти його зупинив… — я усвідомлювала, що верзу нісенітницю, і замовкла. Божевілля якесь: я відчула, як по щоках течуть сльози, і, зціпивши зуби, намагалася їх стримати.
Едвард скептично дивився на мене, та обличчя здавалося напруженим і готовим до захисту.
— Ти вважаєш, я підняв фургон? — у тоні запитання причаївся натяк на моє психічне нездоров’я, та це лише посилило підозри. Складалося враження, що талановитий актор читає напам’ять добре знайомий текст.
Я кивнула, не розслабляючи щелеп.
— Ти розумієш, що ніхто тобі не повірить, — тепер у голосі забриніла глузливість.
— Я не збираюся нікому розповідати, — промовила я повільно, тамуючи гнів і чітко вимовляючи кожне слово.
На Едвардовому обличчі промайнув подив.
— Тоді навіщо?
— Це потрібно мені, — відповіла я. — Не люблю брехати — тому маю знати причину, навіщо я це роблю.
— А ти не можеш просто подякувати мені й забути про сьогоднішні події?
— Спасибі, ні, — я завмерла, схвильована і повна очікувань.
— Ти це так не залишиш, правда?
— Ні!
— В такому разі, сподіваюсь… ти любиш розчарування.
Ми мовчки їли одне одного сердитими поглядами. Я заговорила першою, намагаючись тримати себе в руках. У розгніваному божественному обличчі крилася небезпека. Я ніби намагалася «передивитися» смертоносного янгола.
— Навіщо ти взагалі мене врятував? — холодно поцікавилась я.
Едвард помовчав, на короткий мент незрівнянне лице стало неочікувано вразливим.
— Я не знаю.
Потім він повернувся і пішов геть.
Я була настільки розлюченою, що кілька хвилин простояла на місці. Коли до мене повернулася здатність рухатися, я повільно побрела до виходу в кінці коридорчика.
Почекальня виявилася ще неприємнішою, ніж я очікувала. Здавалося, кожна знайома мені у Форксі пара очей витріщалася на мене. Чарлі кинувся назустріч. Я піднесла догори руки.
— Зі мною все нормально, — похмуро запевнила я, ще перебуваючи в занадто паскудному гуморі для пустопорожньої балаканини.
— Що сказав лікар?
— Лікар Каллен оглянув мене, підтвердив, що все гаразд і я можу їхати додому, — зітхнула я. Майк, Джесика та Ерик були тут і почали нас оточувати. — Поїхали! — підігнала я Чарлі.
Чарлі, майже не торкаючись, підтримував мене ззаду рукою і вів до скляних вихідних дверей. Я скромно помахала друзям лапкою, сподіваючись таким чином донести до них думку, що більше немає потреби хвилюватися за мене. Яке це було полегшення — вперше, мабуть, за все моє життя — сісти в патрульну машину!
Ми їхали мовчки. Я настільки поринула у свої думки, що ледве чи пам’ятала про присутність Чарлі. Я не сумнівалася, що Едвардова захисна поведінка у коридорі означала визнання: незбагненні події, свідком яких я сьогодні стала і в котрі мені було досі важко повірити, таки відбулися.
Коли ми приїхали додому, Чарлі нарешті заговорив.
— М-м-м, тобі слід подзвонити Рене, — він винувато повісив голову.
Наче сокирою по голові.
— Ти сказав мамі!
— Вибач.
Звісно, у мами була істерика. Мені довелося щонайменше тридцять разів пояснити їй, що все гаразд, перш ніж вона заспокоїлася. Незважаючи на те, що наразі дім наш стояв порожній, вона благала мене повернутися. Відмовити їй виявилося набагато легше, ніж здавалося раніше. Мене захопила Едвардова таємниця. Ще більше мою увагу полонив сам Едвард. Дурня, нісенітниця, безглуздя. Мені зовсім не хотілося втекти з Форкса, як мало б хотітися кожній людині при здоровому глузді.
Я вирішила, не трапиться нічого страшного, коли того вечора я раніше ляжу спати. Чарлі не залишав мене ні на хвильку, що добряче діяло на нерви. Дорогою до спальні я запаслася у ванній трьома знеболювальними пігулками. Вони подіяли; коли біль зник, я провалилась у сон.
Тієї ночі мені вперше наснився Едвард Каллен.
Розділ 4
Запрошення
Сон наповнювала темрява; здавалося, єдиним джерелом тьмяного світла була Едвардова шкіра. Я не бачила його обличчя, лише спину — він кудись ішов, залишаючи мене саму в пітьмі. Як би швидко я не бігла, мені не вдавалося наздогнати його; хай хоч як голосно я кликала, він не обертався. Розтривожена, прокинулась я посеред ночі й довго не могла заснути. Відтоді він майже щоночі з’являвся у моїх снах, але завжди десь далеко, десь поза зоною досяжності.
Наступний місяць після аварії виявився нелегким, напруженим і, перш за все, бентежним.
Звичайно, до кінця тижня я залишалася у центрі уваги всієї школи. Тайлер Кроулі поводився нестерпно, хвостиком ходив за мною із нав’язливою ідею, що він має відшкодувати провину. Я переконувала його, що більше за всі можливі подарунки і послуги хочу просто все забути — особливо враховуючи те, що зі мною нічого не трапилося, — але його впертості позаздрив би віслюк. Тайлер тягався за мною на перервах і сидів за ланчем за нашим — тепер багатолюдним — столом. Майк з Ериком ставилися до нього навіть менш приязно, ніж один до одного, і я хвилювалася через появу третього непроханого шанувальника.
Здавалося, нікому немає діла до Едварда, хоча я тисячу разів пояснювала, що це він має бути загальним героєм, адже він відштовхнув мене від пікапа, сам при цьому ризикуючи бути розчавленим. Я намагалася розповідати переконливо, а тим часом Майк, Джесика, Ерик та інші стверджували, що вперше помітили Едварда, тільки коли відтягнули фургон.
Я запитувала себе: чому ніхто не зауважив, що він стояв далеко від пікапа, перш ніж раптово, неймовірним чином урятувати мені життя? Яка прикрість! Я зрозуміла: нікого, крім мене, не обходить, де перебуває і що робить Едвард Каллен, ніхто не спостерігає за ним, як я. Я жалюгідна.
Едварда не оточував натовп цікавих учнів, спраглих почути інформацію з перших уст. Народ і далі його уникав. Каллени і Гейли, як завжди, сиділи за окремим столом, нічого не їли і розмовляли лише між собою. Жоден із них, особливо Едвард, більше не дивився у мій бік.
Коли ми опинялися за однією партою на біології, він якнайдалі відсувався і цілковито не помічав моєї присутності. Лише інколи, коли його кулаки раптом до болю стискалися — напнута шкіра здавалася ще білішою, — у мене закрадався сумнів, чи така вже у нього коротка пам’ять.
Єдине пояснення, що спадало мені на думку, — він шкодує про те, що не дав мені загинути під колесами Тайлерового фургона.
Я страшенно хотіла з ним поговорити, що і спробувала зробити наступного після пригоди дня. Під час останньої розмови біля палати інтенсивної терапії ми обоє були занадто роздратованими. Я гнівалася на нього за те, що він не хоче розповісти мені правду, хоча я бездоганно виконала свою частину неписаної угоди. Але, так чи інак, він урятував мене від смерті, байдуже як. Тому наступного ранку вогонь гніву охолонув до благоговійної вдячності.
Коли я зайшла до лабораторії, Едвард сидів за партою, дивлячись просто перед собою. Я сіла на місце, очікуючи, що він повернеться до мене. Натомість він ніяк не відреагував на мою появу.
— Привіт, Едварде! — сказала я привітно, щоб продемонструвати, що збираюсь поводитися добре.
Він повернув голову на кілька міліметрів, уникаючи зустрічатися зі мною поглядом, легенько кивнув і знову зосередився на протилежному кінці класу.
Це була наша остання «розмова», хоча він і далі щодня сидів поруч, за тридцять сантиметрів від мене. Інколи, не в змозі втриматись, я спостерігала за ним здалеку — у кафетерії, наприклад, чи на стоянці. Я помічала, як золотаві очі день-у-день помітно темнішають. Але у класі я звертала на нього рівно стільки уваги, як він на мене. Я почувалася нещасною. Щоночі він прилітав у мої сни.