На жаль, лекція була з будови клітин — матеріалу, який я проходила в старій школі. Все одно я уважно конспектувала, не відводячи очей від зошита.

Я не могла втриматися від спокуси час від часу скосити оком крізь завісу волосся на дивного сусіду по парті. Протягом уроку він не змінив пози, застигнувши на краю стільця якнайдалі від мене. Я бачила, що рука, котра лежала на лівій нозі, була стиснута в кулак, сухожилля рельєфно випиналися з-під блідої шкіри. Едвард так і не розтиснув кулака. Закасані до ліктів довгі рукави білої сорочки демонстрували під ніжною шкірою на подив міцне і мускулясте передпліччя. А він зовсім не скелетик, як видається на тлі кремезного брата!

Урок тягнувся цілу вічність. Цікаво, мені здавалося так, тому що навчальний день нарешті добігав кінця, чи тому що я чекала, коли розтиснеться кулак? Надії виявилися марними; Едвард продовжував сидіти незворушно як статуя, наче й не дихаючи. Що з ним відбувається? Він завжди так поводиться? Мабуть, я зробила неправильні висновки зі слів Джесики в кафетерії. Можливо, вона не настільки упереджена, як я подумала.

Бо ми ж із ним навіть не знайомі. Я для нього — одна з багатьох Євиних дочок.

Тим часом я знову крадькома зиркнула на нього, про що відразу пошкодувала. У чорних очах, що пильно дивилися на мене, палали відраза й огида. Я стрепенулась і втиснулася в стілець. Десь у підсвідомості промайнув вислів: «Якби погляд міг убивати…»

В цю мить голосно задзеленчав дзвоник, змусивши мене підстрибнути, а Едварда Каллена встати. Граційно звівшись на ноги — він виявився вищий, ніж я гадала, — і не повертаючись до мене обличчям, він зник із класу, перш ніж решта учнів вийшли з-за столів.

Я й далі сиділа за партою, безпомічно дивлячись йому вслід. Підле створіння. Так не чесно! Я почала потихеньку збиратися з думками, намагаючись угамувати гнів, що переповнював мене, поки той не пролився сльозами. Не знаю чому, але мій гнів найчастіше виплюскується через сльозові протоки. Коли я розізлюся, починаю плакати. Принизлива тенденція.

— Ти — Ізабелла Свон? — почувся хлоп’ячий голос.

Мій погляд наштовхнувся на симпатичного хлопця з ляльковим личком і добряче загеленим світлим волоссям, що стирчало гостренькими шпичаками. Хлопець приязно усміхався і явно не думав, що від мене тхне.

— Белла, — всміхнулась я у відповідь.

— А я — Майк.

— Привіт, Майку!

— Допомога у навігації до наступного класу потрібна?

— Я зараз збираюся до спортзалу. Гадаю, знайти його не складно.

— І в мене там наступний урок, — Майк здавався приємно здивованим, хоча це було невелике диво у маленькій школі.

Ми разом попрямували до спортзалу. Майк виявився балакучим хлопцем, його рот майже не стулявся, що полегшувало розмову. До десятьох років він жив у Каліфорнії, тому уявляв, щo для мене значить відсутність сонця. З’ясувалося, що він відвідує мій англійський клас. Найприємніша людина за сьогоднішній день.

Коли ми заходили до спортзалу, Майк поцікавився:

— Слухай, ти що, вколола Едварда Каллена олівцем, чи як? Ніколи не помічав за ним такої поведінки.

Я зіщулилась. Отже, це помітили й інші. Вочевидь, Едвард Каллен не завжди так поводився. Я вирішила прикинутися дурепою.

— Це той хлопець, мій сусід на біології? — наївно запитала я.

— Так, — відповів Майк. — Збоку видавалося, наче у нього щось дуже болить, не інакше.

— Я не в курсі, — здвигнула я плечима. — Ми не розмовляли.

— Дивний він, — замість іти до роздягальні, Майк плентався за мною. — Якби мені пощастило сидіти поруч із тобою, я б не сидів мовчки.

Я посміхнулась йому, перш ніж розпрощатися на порозі дівчачої роздягальні. Дружньо налаштований і явно підбиває клинці. Та не здатний заспокоїти моє роздратування.

Викладач фізкультури, тренер Клеп, підшукав для мене форму, але не змусив вдягати її на сьогоднішнє заняття. Вдома фізичне виховання було лише два роки у середніх класах. Тут — обов’язковий предмет. Я знаю: Форкс — це моє персональне пекло на землі.

Я спостерігала за чотирма одночасними волейбольними матчами. Згадавши, скільки травм було отримано — і завдано — у часи, коли мені доводилося грати у волейбол, я відчула легку нудоту.

Нарешті пролунав останній на сьогодні дзвінок. Я повільно почимчикувала занести бланк до дирекції. Дощ закінчився, чого не можна було сказати про холодний і сильний вітер. Я охопила себе руками.

Але, зайшовши до теплого приміщення, я ледве не повернулася на сто вісімдесят градусів і не вискочила назад на холод.

Біля столу, просто переді мною, стояв Едвард Каллен. Я впізнала скуйовджене бронзове волосся. Він не почув, як я увійшла, тому я притиснулася до протилежної стіни, чекаючи, поки звільниться секретарка.

Низький приємний голос сперечався з секретаркою. Едвард намагався перенести урок біології на інший час, будь-який інший час.

Важко повірити, що все через мене. Мало бути щось інше, щось, що трапилося до того, як я зайшла до лабораторії. Вираз Едвардового обличчя повинен бути наслідком зовсім іншої причини. Хіба можливо, щоб незнайомець ні сіло ні впало так сильно зненавидів мене?

Двері знову відчинилися, холодний вітер промчав кімнатою, зашарудівши паперами на столах і закрутивши волосся навколо обличчя. Новоприбула дівчина підійшла прямо до столу, поклала папірець до дротяного кошика і відразу вийшла з дирекції. Едвард Каллен помітно напружився і повільно обернувся, щоб побачити мене. Яке у нього нереально прекрасне обличчя і які пронизливі, наповнені ненавистю очі! На мить я відчула справжній жах, той, від якого волосся стає дибки. Погляд тривалістю у секунду заморозив сильніше за колючий вітер. Едвард повернувся до секретарки.

— Ні, то й ні, — квапливо сказав він оксамитовим голосом. — Бачу, моє прохання неможливо виконати. Дуже дякую за допомогу, — не дивлячись на мене, він різко розвернувся і зник за дверима.

Я сумирно попленталася до столу і віддала бланк із підписами. Моє обличчя було не живішим за обличчя Калленів.

— Як минув твій перший день, дорогенька? — у голосі секретарки почулися материнські нотки.

— Чудово, — тихо пробурмотіла я. Навряд чи мені повірили.

Коли я сіла у пікап, на стоянці було майже порожньо. Автівка здалася мені раєм небесним, домівкою у клятій зеленій глушині. Якийсь час я посиділа всередині, бездумно споглядаючи картину за лобовим склом. Незабаром я замерзла; час увімкнути обігрівач.

Заревів мотор, я поїхала до будинку Чарлі, намагаючись дорогою не розплакатися.

Наступний день був і кращим, і гіршим.

Кращим тому, що припинився дощ, хоча небо звично затягнули густі темні хмари. Легшим тому, що я знала, чого очікувати. Майк сидів поруч на англійській і провів мене до наступного класу. Запопадливий Ерик час від часу кидав на нього неприязні погляди; приємно як-не-як. Народ не витріщався, як учора. Обідали ми чималою компанією — я, Майк, Ерик, Джесика та кілька інших учнів, чиї імена я нарешті запам’ятала. Тепер мені здавалося, що я починаю плисти по воді, а не тонути в ній.

Гіршим через утому — я досі не могла заснути під завивання вітру в кожній щілині. Гіршим через те, що містер Ворнер викликав мене на тригонометрії, хоча я не піднімала руки, і я відповіла неправильно. А ще мені довелося грати у волейбол. Один раз, не зумівши втекти від м’яча, я зацідила ним у голову дівчині з команди… Гіршим тому, що Едвард Каллен не прийшов до школи.

Першу половину дня я з жахом думала про ланч, передчуваючи Едвардові незрозумілі погляди. Щось у мені воліло не тягнути кота за хвіст і прямо спитати у Каллена, в чому річ. Вночі, лежачи в ліжку, я навіть уявляла, що скажу йому. Втім, я занадто добре знала себе, щоб визнати: у мене забракне духу. Я намагалася зробити Термінатора з Лякливого Лева.[2]

Коли я зайшла до кафетерію із Джесикою, відчайдушно й марно намагаючись не шукати очима Едварда, то побачила, що чотири зведені брати і сестри сидять разом за окремим столиком без Едварда.