— Едварде, тобі не здається, що Ізабелла також повинна попрацювати із мікроскопом? — запитав він.

— Белла, — автоматично виправив Едвард. — Власне кажучи, вона визначила три слайди з п’ятьох.

Тепер містер Банер дивився на мене. Вигляд він мав доволі скептичний.

— Ти вже виконувала цю лабораторну? — запитав він. Я несміливо посміхнулася.

— Не з коренем цибулі.

— Сигова бластула?

— Так.

Містер Банер кивнув.

— У Феніксі ти була у групі поглибленого вивчення?

— Так.

— Що ж, — додав він за хвилину, — гадаю, це непогано, що ви двоє працюватимете на лабораторних разом.

Він пробурмотів іще щось, прямуючи в протилежний кінець класу. Тільки-но він пішов, я знов заходилася обмальовувати зошит.

— Шкода, що сніг перейшов у дощ, як гадаєш? — запитав Едвард. Мене не полишало відчуття, що він над силу змушує себе розмовляти зі мною. Так, параноя знову наступає. Мені здалося, що він почув нашу з Джесикою розмову за ланчем і зараз намагався спростувати мою здогадку. — Ти не любиш холоду.

Це було не запитання.

— І дощу.

— Тобі, вочевидь, нелегко ведеться у Форксі, — сказав він замислено.

— Ти навіть не уявляєш наскільки, — похмуро промимрила я.

Незрозуміло чому, але мої слова ніби сподобалися йому. Оскільки обличчя Едварда нереально було споглядати безпристрасно, я намагалася не дивитися більше, ніж вимагала елементарна вихованість.

— Чому ж ти тоді сюди приїхала?

Таких запитань мені ніхто не ставив — не так у лоба, вимогливим тоном.

— Це… складно пояснити.

— Я від природи здогадливий, — наполягав Едвард.

Я надовго замовкла, а потім припустилася помилки — зустрілася з ним поглядом. Його темні золотаві очі загіпнотизували мене, і я відповіла не вагаючись.

— Моя мама вийшла заміж, — сказала я.

— Поки що не бачу нічого надзвичайного, — не погодився він, та в його голосі забриніло співчуття. — Коли це сталося?

— Минулого вересня, — навіть я почула сум у власному голосі.

— Він тобі не подобається, — припустив Едвард ласкавим голосом.

— Ні, Філ нормальний. Можливо, трохи замолодий, але хороший.

— Чому ти не залишилася з ними?

Я не могла зрозуміти причину його зацікавленості, та він і далі проникливо дивився на мене, наче пересічна історія мого життя якимось чином мала для нього життєво важливе значення.

— Філ багато подорожує. Він — професійний лицар м’яча, — усміхнулась я.

— Я чув про нього? — всміхнувся він у відповідь.

— Навряд чи. Він не дуже гарний гравець. Не вище першої ліги. Часто переїздить.

— І мати відправила тебе сюди, щоб мати змогу подорожувати з ним, — знову не запитання, а висновок.

Моє підборіддя задерлося на вершок.

— Ні, вона не відсилала мене. Я сама себе заслала. Едвард нахмурив брови.

— Не розумію, — визнав він, аж занадто засмучений цим фактом.

Я зітхнула. Чому я все йому пояснюю? Едвард і далі дивився на мене з неприхованою цікавістю.

— Спочатку вона залишалася зі мною, але сумувала за ним. Вона була нещасною… тож я вирішила, що мені варто поїхати пожити якийсь час із Чарлі, — закінчила я похмуро.

— Тепер нещасна ти, — підсумував він.

— І? — запитала я з викликом.

— Не зовсім справедливо виходить, — знизав він плечима, не відводячи уважного погляду.

Я сумно посміхнулася.

— Хіба тобі ніхто не казав, що життя — штука несправедлива?

— Гадаю, я вже чув ці слова, — сухо відповів він.

— Тоді що тут іще скажеш, — мовила я з притиском, дивуючись, чому він досі по-особливому дивиться на мене.

В його очах промайнуло схвалення.

— Ти гарно зіграла роль, — повільно сказав він, — але я ладен побитися об заклад, що ти страждаєш набагато більше, ніж дозволяєш бачити оточуючим.

Я скривилася, тамуючи бажання як п’ятирічна малявка показати йому язика, і відвела погляд.

— Я помилився? Я вирішила проігнорувати Едварда.

— Схоже, не помилився, — стиха самовдоволено додав він.

— Яке тобі до цього діло? — роздратовано запитала я, спостерігаючи за пересуваннями учителя по класу і не дивлячись на Едварда.

— Гарне запитання, — сказав він собі під ніс так тихо, що я подумала, чи не до себе він бува балакає. Проте за пару секунд мовчання я усвідомила, що на іншу відповідь очікувати марно.

Я зітхнула, сердито втупившись у дошку.

— Я тебе дратую? — судячи з голосу, йому було весело.

Я не подумавши поглянула на нього… і знову сказала начистоту.

— Не зовсім. Я злюся на себе. Мама завжди каже, що я — як розгорнута книга. Всі мої емоції і почуття можна легко прочитати на обличчі, — насупились я.

— Якраз навпаки, я б сказав, що тебе дуже важко читати. Незважаючи на все, що я розповіла і про що Едвард здогадався, схоже, він справді так вважав.

— У такому разі ти, напевно, великий майстер у читанні людських душ.

— Зазвичай так, — він посміхнувся, продемонструвавши ідеальні сліпучо-білі зуби.

Потім містер Банер закликав клас зосередитися, і я з полегшенням розвернулася, щоб слухати учителя. Мені заледве вірилося, що я тільки-но розповіла про безрадісність власного життя дивному і прегарному хлопцю, який, можливо, мене зневажає… а може, й ні. Хоча він здавався зацікавленим і небайдужим під час розмови, але зараз я краєчком ока бачила, що він знову відхиляється подалі від мене, а його руки, безсумнівно, напружено впиваються у стіл.

Я намагалася уважно спостерігати, як містер Банер за допомогою проектора ілюструє на прикладах те, що я перед цим без проблем роздивилася у мікроскоп. Але думки крутилися зовсім не навколо клітинної біології.

Коли продзвенів дзвоник, Едвард зник із класу точнісінько так само швидко і граційно, як і минулого понеділка. Я, як і тиждень тому, зачаровано дивилася йому вслід.

Майк хутко підскочив до мене і схопив підручники. Йому б хвостика! Уявляю, як би він ним крутив.

— Це був жах, — застогнав Майк. — Вони однакові на вигляд. Тобі пощастило, що ти сидиш із Калленом.

— Я й сама чудово впоралася зі слайдами, — зачепило мене Майкове припущення. Втім, я відразу ж пошкодувала про зверхність. — Хоча насправді я цю лабораторку вже робила, — додала я, перш ніж він устиг образитися.

— Щось Каллен сьогодні був у дружньому гуморі, — зауважив Майк, коли ми натягували на себе плащі. Його такий стан справ явно не радував.

Я намагалася підлити у голос байдужості.

— Цікаво, що на нього найшло минулого понеділка… Дорогою до спортзалу я не змогла в’їхати у Майкові теревені.

На фізкультурі не трапилося нічого цікавого. Того дня Майк був у нашій команді. Він по-джентльменському прикривав не лише свою, а й мою позицію. Мої польоти в хмарах переривалися тільки тоді, коли треба було подавати м’яч; у таких випадках моя команда обережно ретирувалась на безпечну відстань.

Коли я йшла до стоянки, дощ перейшов у туман, але все одно залізти у суху кабіну було неймовірно приємно. Я ввімкнула пічку, більше не переймаючись убивчим ревінням двигуна, розстібнула куртку, зняла каптур і струснула волоссям, щоб дорогою додому воно ви сохло.

Я роззирнулася довкола, щоб переконатися: виїзд вільний, і помітила білу нерухому фігуру. За три машини від мене, обпершись об передні дверцята «вольво», стояв Едвард Каллен і пильно дивився в мій бік. Я швидко відвернулася і дала задній хід, від поспіху ледве не поцілувавшись із поржавілою «тойотою-короллою». На щастя для «тойоти», я вчасно вдарила по гальмах. Таку машину пікап легко перетворив би на купу металобрухту. Я глибоко вдихнула, продовжуючи дивитися в інший бік, і обережно поїхала до виходу, цього разу з більшим успіхом. Я зосередилася виключно на дорозі, коли минала «вольво», але якщо покладатися на крадькома кинутий бічний погляд, можу заприсягтися, що Едвард сміявся.

Тільки-но розплющивши вранці очі, я помітила — щось не так. Річ у світлі. Воно досі мало зеленкувато-сірий відтінок хмарного дня у лісі, але сьогодні здавалось якимось… не знаю… яскравішим. Я збагнула, що за вікном немає туману.