Наразі запитання стали іншими, втім, не легшими. Він хотів знати, якщо я сумую за домом, то за чим конкретно, наполягаючи на описах невідомих речей. Ми просиділи перед будинком Чарлі не одну годину. Небо потемніло, раптовим потопом уперіщила злива.

Я намагалася змалювати словами речі, що не піддаються опису — наприклад, запах креозоту — гіркий, із гумовим присмаком, та все одно приємний; високий, різкий звук цвіркотіння цикад у липні; безплідну красу дерев із випаленим сонцем листям; обшир неба, що тягнеться, побіліле від спеки, від видно краю до виднокраю, вряди-годи перештрикнуте невисокими горами, вкритими камінням багряного кольору. Найважчим виявилося пояснити, чому все це таке прегарне для мене, довести право на існування краси, що не залежить від ріденької колючої рослинності, котра часто видається напівмертвою, — краси, таємниця якої криється у беззахисності простору, у мілких чашах долин між крутими пагорбами, у тому, як вони тримаються за сонце. Врешті-решт я помітила, що беззастережно використовую руки, намагаючись донести зміст своїх слів.

Неголосні навідні запитання допомагали розповіді линути вільно, а мені у тьмяному світлі бурі не ніяковіти через те, що говорю лише я. Зрештою, коли я закінчила описувати вічний гармидер рідної кімнати, Едвард замовк замість того, щоб підкинути наступне запитання.

— Ти закінчив? — полегшено поцікавилась я.

— Навіть не наблизився до кінця — але скоро повернеться додому твій батько.

— Чарлі! — раптом згадала я про його існування і зітхнула. Кинула оком на темне від дощу небо, та воно міцно зберігало свої секрети. — Уже пізно? — запитала я вголос, глянувши на годинник. Мене здивував час — Чарлі зараз саме їде додому.

— Сутінки, — пробурмотів Едвард, дивлячись на західну частину небокраю, вкриту зловісними темними хмарами. Він говорив замислено, наче його розум блукав далеко звідси. Я витріщилася на Едварда. Він утупив погляд у лобове скло, насправді нічого попереду не бачачи.

Я досі заглядалася на Едварда, коли він зненацька перевів погляд на мене.

— Для нас сутінки — найбезпечніша пора доби, — пояснив він, відповідаючи на невисловлене питання у моїх очах. — Найлегша. Та, по-своєму, і найсумніша… кінець іще одного дня, повернення ночі. Темрява передбачувана, ти не вважаєш? — сумно посміхнувся він.

— Я люблю ніч. Без темряви ми ніколи не побачили б зірок, — насупилась я. — Правда, тут їх нечасто побачиш.

Він розсміявся. Настрій різко підскочив угору.

— Чарлі приїде за кілька хвилин. Тому, якщо не хочеш розповідати йому, з ким проведеш суботу… — звів Едвард брову.

— Спасибі, але поки що ні, — я саме збирала книжки, відчуваючи, що тіло погано слухається, задерев’янівши від довгого сидіння. — Отже, завтра моя черга?

— Звісно, ні! — обурення робило його обличчя спокусливим. — Я казав тобі, що не закінчив, хіба ні?

— Що ще можна запитати?

— Завтра дізнаєшся, — він потягнувся через сидіння, щоб відчинити двері. Те, що він несподівано опинився так близько, змусило моє серце битися в шаленому темпі.

Едвардова рука завмерла на ручці.

— Погано, — прошепотів він.

— Що трапилось? — я здивовано побачила, як стиснулися його щелепи, в очах забриніла тривога.

Коротку мить він дивився на мене.

— Нове ускладнення, — похмуро сказав він. Відчинивши двері блискавичним порухом, він похапцем відсунувся від мене.

Крізь дощ мою увагу привернув спалах фар. Темне авто загальмувало біля узбіччя за пару метрів від нас.

— Чарлі уже на під’їзді, — попередив Едвард, пильно вдивляючись крізь стіну зливи в іншу машину.

Я, незважаючи на збентеження і цікавість, відразу вискочила надвір. Краплі голосно падали, стікаючи з куртки на землю.

Я намагалася роздивитися тінь на передньому сидінні автівки, проте мені заважала темрява. Я чітко бачила Едварда, осяяного світлом її фар; він дивився прямо вперед, сфокусувавши погляд на комусь чи чомусь, чого я не бачила. На його обличчі дивним чином поєдналися розчарування і виклик.

Потім він запустив двигун, шини завищали по мокрому тротуарові. Кілька секунд — і «вольво» зникло з очей.

— Белло, привіт! — покликав із водійського сидіння маленької чорної машини знайомий хрипкуватий голос.

— Джейкобе? — перепитала я, примружуючись від дощу. З-за повороту вилетіла патрульна автівка. Фари яскраво освітили всіх, хто сидів у машині переді мною.

Джейкоб уже вилазив, широко і радісно шкірячись. Помітно було навіть у темряві. На пасажирському сидінні влаштувався старший чоловік — кремезний, із обличчям, яке важко не запам’ятати. Воно опливало вниз, щоки досягали плечей, зморшки помережили червонувато-коричневу шкіру, як стару шкіряну куртку. Дивовижно знайомі очі, чорні, що здавалися одночасно молодими та древніми на широкому обличчі. Джейкобів батько, Біллі Блек. Я відразу впізнала його, хоча за понад п’ять років, що минули з часу останньої зустрічі, успішно забула його ім’я — не могла пригадати, хто це, коли Чарлі вперше згадав про нього, тільки-но я приїхала до Форкса. Біллі пильно дивився на мене, вивчаючи. Я невпевнено посміхнулася. Очі у нього були розширені, наче від шоку чи страху, ніздрі роздувалися. Посмішка сповзла з мого обличчя.

Нове ускладнення, як сказав Едвард.

Біллі продовжував напружено і сторожко витріщатися на мене. Я застогнала про себе. Невже Біллі так легко упізнав Едварда? Невже він вірить у химерні легенди, над якими насміхався його син?

Очі Біллі не залишали сумніву. Так, вірить.

— Біллі! — заволав Чарлі, вискочивши із машини.

Я розвернулася і пішла до будинку. Пірнувши під прихисток ґанку, знаком покликала Джейкоба. Я чула, як позаду мене Чарлі голосно вітався із гостями.

— Я вдам, що не помітив тебе за кермом, Джейку, — невдоволено казав він.

— Нам у резервації рано видають дозвіл на водіння, — відповів Джейкоб, у той час як я відімкнула двері й увімкнула на ґанку світло.

— Не сумніваюся! — засміявся Чарлі.

— Мені треба якось їздити…

Я легко впізнала звучний голос Біллі, хоча востаннє чула його багато років тому. Він раптом змусив мене відчути себе молодшою, дитиною.

Я зайшла всередину, не зачиняючи дверей, і навіть не знімаючи куртки, кинулася вмикати світло. Потім стояла у дверях і насторожено спостерігала, як Чарлі з Джейкобом виймають Біллі з машини і садять у візок.

Я втекла з дороги, коли вони втрьох поквапилися всередину, струшуючи дощові краплі.

— Ти мене здивував, — казав Чарлі.

— Ми довго не бачилися, — відповів Біллі. — Сподіваюсь, я не невчасно, — погляд темних очей обпалив мене. Що причаїлося у їхній глибині — таємниця.

— Ти що, навпаки! Сподіваюсь, ти залишишся на матч. Джейкоб радісно вишкірився.

— Думаю, у тому й справа. Наш телек зламався минулого тижня.

Біллі перекривив сина.

— Крім того, певна річ, Джейкобу не терпілося зустрітися з Беллою, — додав він. Джейкоб кинув на батька сердитий погляд і похнюпив голову. Я боролася із нападом докорів сумління. Напевно, я занадто переконливо грала на пляжі.

— Їсти хочете? — запитала я, розвертаючись у напрямку кухні. Мені страшенно хотілося втекти геть від пильного погляду Біллі.

— Нє-а… ми поїли, перш ніж їхати, — відповів Джейкоб.

— А ти як, Чарлі? — гукнула я, не повертаючись, і вислизнула з кімнати.

— Звісно, голодний, — відповів він, судячи зі звуку, прямуючи до вітальні, отже, до телевізора. Я чула, як візок їде за Чарлі.

Сандвічі з сиром лежали у сковорідці, я саме кришила помідори, коли відчула, що хтось стоїть за спиною.

— Ну, як життя? — запитав Джейкоб.

— Досить непогано, — всміхнулась я. Важко було опиратися його захопленості. — А ти як? Машину закінчив?

— Ні, — насупився він. — Потрібні запчастини. Цю машину ми позичили, — тицьнув він великим пальцем у бік вулиці.

— Вибач. Мені нічого не трапилося на очі… а що ти шукав?