— Як самопочуття? — запитав він.

Хіба можна точно визначити, як почуваєшся, коли світ обертається так, наче у тебе замість голови дзиґа?

— Гадаю, у мене запаморочення.

— Поклади голову між колін.

Я дослухалася його поради, трохи допомогло. Я повільно вдихала і видихала, нерухомо зафіксувавши голову. Минав час, і зрештою я відчула, що зможу її підвести. У вухах лунало глухе дзижчання.

— Здається, це була не найкраща ідея, — припустив Едвард.

Я спробувала схвально оцінити свій новий досвід і заявила слабким голосом:

— Ні, що ти, дуже цікаво.

— Ага! Ти бліда як привид, ні, бліда як я!

— Думаю, мені слід було заплющити очі.

— Не забудь зробити це наступного разу!

— Наступного разу! — простогнала я. Він розреготався, досі перебуваючи у чудовому гуморі.

— Задавака! — пробурмотіла я.

— Белло, розплющ очі, — тихо сказав він.

Виявляється, він був зовсім поруч, обличчя опинилося поряд із моїм. Краса приголомшила мене — це занадто, його врода перевершує розумні межі, я ніколи до неї не звикну.

— Під час бігу я думав… — він затнувся.

— Як не влетіти у дерева, сподіваюся.

— Дурненька моя Белло, — хихотнув він. — Біг у мене в крові, про це не треба думати.

— Задавака! — знову пробурчала я. Він посміхнувся.

— Ні, — вів далі він. — Я тут подумав про одну річ, яку хочу спробувати.

Він узяв моє обличчя у свої руки.

Я забула, як дихати.

Він завагався — але не так, як звичайний хлопець, як людина.

Не так, як вагається чоловік, перш ніж поцілувати жінку, прагнучи вгадати її реакцію — як вона сприйме його вчинок. Він може вагатися, щоб подовжити мить, ідеальну мить очікування за секунду до поцілунку, що інколи буває кращою за сам поцілунок.

Едвард завагався, щоб випробувати себе, переконатися, що це безпечно, впевнитися, що він контролює свої бажання.

Потім холодні мармурові губи ніжно притулилися до моїх.

Моя реакція стала повною несподіванкою для нас обох.

Кров закипіла під шкірою, запалала в губах. Я ледве не задихнулася, пальці вчепилися у Едвардове волосся, притиснувши його обличчя до мене. Губи розтулилися, коли я вдихнула п’янкий аромат його дихання.

Тої ж миті я відчула, як під моїми вустами його плоть перетворюється на холодний камінь. Руки обережно, та непереборно дужо відштовхнули моє обличчя. Я розплющила очі й побачила насторожений вираз.

— Ой, — видихнула я.

— Це занадто м’яко сказано.

Очі були дикі, щелепи стиснуті від гострого бажання втриматися, але досконала артикуляція не зрадила Едвардові. Він тримав моє обличчя на відстані сантиметрів десятьох від свого, засліплюючи мені очі.

— Мені ліпше…? — я спробувала звільнитися, дати йому більше простору.

Його руки не дозволили відсунутися більш ніж на пару сантиметрів.

— Я витримаю. Зачекай хвилинку, будь ласка, — голос увічливий, стриманий.

Я пильно дивилася на Едварда, спостерігаючи, як в очах тане збудження, вираз м’якшає.

Раптом він пустотливо вишкірився.

— Так от, — сказав, явно задоволений собою.

— Терпимо? — запитала я. Він засміявся вголос.

— Я сильніший, ніж гадав. Приємне відкриття.

— Хотіла б сказати те ж саме. Вибач.

— Зрештою, ти тільки людина.

— Красно дякую, — в’їдливо відповіла я.

Він підвівся граційно і швидко, майже непомітним для людського ока рухом. Простягнув мені руку. Неочікуваний жест! Я звикла, що ми всіляко намагаємося уникати фізичного контакт у. Я взяла крижану руку; виявляється, мені насправді не завадить стороння підтримка. Почуття рівноваги досі не відновилося.

— Ти не відійшла від пробіжки? Чи справа у поцілунку?

Яким безтурботним, людяним здавався він зараз, коли на спокійному обличчі серафима розцвіла посмішка! Переді мною стояв інший, дотепер не знайомий мені Едвард. Таким я обожнюю його ще більше. Вимушена розлука змусила б відчути фізичний біль.

— Точно не скажу, голова обертом іде, — спромоглася відповісти я. — Втім, гадаю, цьому посприяло як перше, так і друге.

— Напевно, поведу я.

— Ти при здоровому глузді? — запротестувала я.

— Я кермую краще, ніж ти в житті навчишся, — піддражнив він. — У тебе набагато повільніша реакція.

— Не сумніваюся, але не думаю, що моя нервова система чи мій пікап переживуть такий експеримент.

— Белло, будь ласка, довірся мені.

Моя рука у кишені міцно затиснула ключ у кулаці. Я демонстративно підібрала губи, потім похитала головою з напруженою усмішкою.

— Ні. Нізащо.

Едвард недовірливо звів брови. Я почала його обходити, прямуючи до водійських дверей.

Хтозна, можливо, він дозволив би мені пройти, якби я ледь помітно не хитнулася. З іншого боку, можливо, й ні. Його рука утворила неминучий капкан навколо моєї талії.

— Белло, на даний момент я доклав чимало зусиль, щоб не дати тобі загинути. Я не збираюся дозволити тобі сідати за кермо автомобіля, коли ти не в змозі пройти кілька кроків. До того ж друзі не повинні спокійно дивитися, як їхні товариші нетверезими сідають за кермо, — процитував він зі сміхом. Я відчула нестерпно солодкий запах, що йшов від його грудей.

— Нетверезими? — заперечила я.

— Коли я поруч, тобі не потрібні спиртні напої, — грайливо й самовдоволено вишкірився він.

— Не можу не погодитися, — зітхнула я. Виходу немає, відмовити Едварду понад мої сили. Я високо підняла ключ і відпустила, спостерігаючи, як рука блискавично метнулася, щоб беззвучно його впіймати. — Ти давай спокійно, пікап — панок поважного віку.

— Дуже розумна порада, — схвалив Едвард.

— А на тебе це ніяк не впливає? — роздратовано поцікавилась я. — Моя присутність?

Рухливі риси знову трансформувалися, вираз став м’якішим, лагіднішим. Спершу Едвард не відповів, просто схилився до мене і неквапливо пройшовся губами від вуха до підборіддя, туди й назад. Я затремтіла.

— Не забувай, — нарешті прошепотів він, — у мене краща реакція.

Маю визнати, що Едвард — чудовий водій, особливо коли їде на помірній швидкості. Це заняття, як і безліч інших, здається, давалося йому без жодних зусиль. Він майже не дивився на дорогу, проте шини ніколи не віддалялися від центру дороги більш ніж на сантиметр. Одна рука лежала на кермі, друга — на сидінні, тримаючи мою. Він то пильно вдивлявся у пожежу призахідного сонця, то посилав погляд на мене — на обличчя, на волосся, що вилітало з опущеного вікна, підхоплене вітром, на наші переплетені руки.

Він увімкнув радіо на ретро-хвилю, почав підспівувати пісні, котру я чула вперше в житті. Він пам’ятав кожен рядок.

— Тобі подобається музика п’ятдесятих? — запитала я.

— У п’ятдесятих музика була супер. Набагато краща, ніж у шістдесятих чи сімдесятих, бр-р-р, — здригнувся він. — Вісімдесяті взагалі жах.

— Ти коли-небудь урешті-решт збираєшся зізнатися, скільки тобі років? — обережно поцікавилась я, не бажаючи псувати його життєрадісний гумор.

— Це важливо?

Я з полегшенням помітила, що усмішка залишилася безхмарною.

— Ні, просто цікаво, — скривилась я. — Щось на кшталт нерозгаданої таємниці, що не дає заснути вночі.

— Хотів би я знати, засмутить тебе правда чи ні, — подумав він уголос, дивлячись на захід сонця. Минали хвилини.

— Розкажи — дізнаєшся, — нарешті відповіла я.

Едвард зітхнув, поглянув мені просто у вічі, схоже, на певний час зовсім забувши про дорогу. Що б він не прочитав у моїх зіницях, це його підбадьорило. Він помандрував поглядом на сонце — світло кулі, що от-от мала сховатися за обрієм, рубіновими іскорками стрибало по його шкірі — і заговорив.

— Я народився у Чикаго 1901 року, — він замовк і крадькома зиркнув на мене. Я дбайливо стежила, щоб на моєму обличчі не майнуло й сліду здивування, лише спокій та уважне очікування на продовження. На вустах Едварда заграла тінь посмішки, він повів далі: — Карлайл знайшов мене у лікарні влітку 1918-го. Мені було сімнадцять, я помирав від іспанки.