— Не гуляй лісом сама. Я витріщилася на нього, як баран на нові ворота.

— Чому?

Він спохмурнів, очі напружено роздивлялися щось невидиме за вікном.

— Скажімо так — я не завжди найнебезпечніше створіння у цій місцині.

Раптовий холод у голосі змусив мене затремтіти, та я відчула полегшення. Принаймні з виконанням цього прохання проблем не виникне.

— Як скажеш.

— До зустрічі завтра, — зітхнув Едвард. Я збагнула, що час іти.

— До завтра! — неохоче відчинила я двері.

— Белло?

Я обернулася, помітивши, що він нахиляється до мене. Прегарне бліде обличчя опинилося за кілька сантиметрів від мого. У мене перехопило подих.

— Солодких снів, — побажав він. Його дихання долетіло до мого обличчя, забивши памороки. Неповторний аромат, який я відчула на куртці, цього разу концентрованіший. Я кліпнула, втративши здатність рухатися. Едвард відхилився.

Я розмерзлася тільки потому, як у голові трохи пояснилося. Незграбно виповзла з машини; для того, щоб випростатися, довелося вхопитися за дверцята. Здається, він хихотнув мені вслід, та звук був настільки тихий, що я не заприсяглася б.

Едвард почекав, доки я, перечіплюючись, добреду до вхідних дверей, потім я почула, як неголосно запрацював двигун, і озирнулася, щоб побачити, як зникає за рогом сріблясте авто… Як надворі холодно! — дійшло до мене.

Я автоматично дістала ключ, відімкнула двері й зайшла в дім.

— Белло? — покликав Чарлі з вітальні.

— Так, тату, — пішла я показатися йому. По телевізору йшов бейсбольний матч.

— Ти рано повернулася.

— Хіба? — здивувалась я.

— Ще й восьмої нема, — сказав він. — То як, повеселилися з дівчатами?

— Так, ми не сумували, — голова пішла обертом, коли я намагалася пригадати, як, власне, мав би минути той вечір. — Вони придбали класні сукні.

— А ти як?

— Трохи стомилася. Довелося багато побігати.

— Ну, тоді варто піти полежати, — голос у Чарлі був стривожений. Цікаво, який у мене зараз вигляд?

— Спершу я маю зателефонувати Джесиці.

— Хіба не вона привезла тебе додому? — здивовано запитав він.

— Вона, але я залишила куртку у неї в машині. Хочу нагадати їй, щоб не забула принести її завтра у школу.

— Принаймні дай їй шанс спочатку доїхати додому.

— Обов’язково, — погодилась я.

Попрямувала на кухню і впала у крісло, виснажена до нестями. Світ на повному серйозі обертався перед очима. Цікаво, невже таки не вдасться оминути шокову стадію? Не розкисати, наказала я собі.

Як грім із ясного неба задзвонив телефон. Я здригнулася і схопила слухавку.

— Слухаю, — сказала я, затамувавши подих.

— Белло?

— Привіт, Джес, я саме збиралася тобі подзвонити.

— Ти вже вдома? — у її голосі почулося полегшення і… здивування.

— Так. Я забула у тебе в машині куртку. То принесеш її завтра?

— Звичайно. Розкажи мені, що трапилося! — висунула вона контрвимогу.

— М-м-м, завтра, на тригонометрії — згода? Джес виявила кмітливість.

— Там твій тато?

— Ага, так.

— Добре, поговоримо завтра. Бувай! — її голос аж тремтів від нетерплячки.

— Бувай, Джес.

Я повільно пішла нагору сходами, досі перебуваючи у стані важкого ступору. Механічно робила те, що й кожного вечора перед сном, літаючи думками далеко, не звертаючи уваги на свої дії чи рухи. Лише опинившись у дyші — загаряча вода обпекла шкіру, — я збагнула, як замерзла. Кілька хвилин голосно цокотіла зубами, перш ніж киплячим бризкам вдалося повністю розслабити задерев’янілі м’язи. Потім я стояла під душем, занадто стомлена, щоб рухатися, поки не вибігла вся гаряча вода.

Я почвалала до себе, дбайливо загорнувшись у рушник у спробі втримати тепло від ванни. Бр-р-р, не хочеться, щоб поверталися болісні дрижаки. Я хутко перевдяглася на ніч і залізла під ковдру, скрутившись клубочком і обійнявши себе руками, щоб зігрітися. Кілька разів я починала тремтіти від холоду.

У голові трохи паморочилося від незрозумілих картинок; вряди-годи серед них пролітали ті, що я намагалася стерти з пам’яті. Все здавалося заплутаним, але поступово, що більше я наближалася до межі переходу у підсвідомість, чітко вималювалися кілька очевидностей.

Три речі не викликали жодного сумніву. По-перше, Едвард Каллен — вампір. По-друге, якась частина його — не знаю, наскільки сильна, — бажає моєї крові. По-третє, я беззастережно і безповоротно в нього закохана.

Вранці я відчайдушно сперечалася з тою половиною себе, котра свято вірила, наче вчорашній день — лише сон. На її боці — логіка і здоровий глузд. Як за рятівну соломинку, я хапалася за те, що аж ніяк не могла вигадати — запах, наприклад. Можу заприсягтися, створити такий аромат моя уява не здатна.

За вікном у напівтемряві стелився туман. Ідеальний день. Жодної причини не приходити до школи. Я вдяглася у теплий одяг, пам’ятаючи, що куртки у мене немає. Зайвий доказ реальності вчорашніх подій.

Коли я спустилася вниз, Чарлі вже поїхав на роботу — я проспала довше, ніж гадала. За три прийоми я проковтнула солодку вівсянку з горіхами та родзинками, запила молоком просто з пакета і помчала до вхідних дверей. Сподіваюся, дощ не вперіщить щосили, перш ніж я перетнуся із Джесикою.

Надворі стояв надзвичайно густий туман; здавалося, повітря перетворилося на молочно-білий океан. Імла крижаними пальцями хапала за голу шкіру обличчя та шиї. Швидше б опинитися у теплій кабіні пікапа! Через густу пелену туману, заледве зробивши десяток кроків по під’їзній доріжці, я помітила авто. Сріблясте «вольво». Серце ледве не вистрибнуло з грудей — зупинилося на мить, потім забилося з подвійною силою.

Я не зауважила, звідки Едвард виник, та ось він переді мною, відчиняє двері.

— Не проти, якщо я підкину тебе сьогодні? — запитав він, тішачись із мого виразу. Знову він захопив мене зненацька. Пропозиції бракувало категоричності. Я насправді мала право вибору — цілком могла відмовитися, він частково сподівався на це. Марна надія.

— Звичайно, не проти, спасибі, — відповіла я, намагаючись говорити спокійно. Тільки-но я сіла у теплу машину, помітила, що бежева куртка висить на підголівнику пасажирського сидіння. Дверцята зачинилися; не встигла я оком кліпнути, як Едвард уже сидів поруч, запускаючи двигун.

— Я захопив куртку спеціально для тебе. Не хочу, щоб ти захворіла абощо, — запопадливо сказав він. Я зауважила, що на ньому не було куртки, лише легенька в’язана сіра сорочка із трикутним викотом і довгими рукавами. Тканина щільно облягала досконалий мускулястий торс. Величезне спасибі його обличчю, що не дає мені витріщатися на тіло.

— Я не така ніжна, — сказала я, кладучи куртку на коліна і просовуючи руки у задовгі рукави. Мені не терпілося переконатися, чи справді куртка пахне так, як здалося вчора. Ні, навіть краще.

— Хіба? — тихо заперечив він. Я не зрозуміла, сказав він це мені чи собі.

Ми їхали спеленаними туманом вулицями, ми мчали й почувалися ніяково. Принаймні я. Вчора ввечері мури між нами зникли. Майже всі. Я не знала, чи можемо ми бути відвертими сьогодні, тому вважала за краще тримати язика за зубами. Чекала, поки заговорить він.

Едвард обернувся до мене, на вустах грала самовдоволена посмішка.

— Як — сьогодні ти не засипатимеш мене запитаннями?

— Тебе хвилюють мої запитання? — полегшено зітхнула я.

— Не так сильно, як твоя реакція на мої відповіді, — схоже, він жартував, утім — хто його знає.

Я насупилася.

— Я реагую неправильно?

— В тім і біда. Ти сприймаєш усе неприродно спокійно. Що змушує мене гадати, щo ти насправді думаєш.

— Я завжди кажу те, що думаю.

— Після попереднього редагування, — звинуватив він.

— Ну, зовсім трішки.

— Достатньо, щоб зводити мене з глузду.

— Ти не захочеш це слухати, — промимрила я майже пошепки. Щойно слова злетіли з вуст, я про них пошкодувала. Печаль у голосі була ледве чутна, залишалося сподіватися, що Едвард її не помітив.