Я нетерпляче потягнулася до телефону і набрала знайомий номер. Пішло чотири гудки, потім я почула, як мамин бадьорий голос радить залишити повідомлення.

— Мамо, — сказала я після сигналу, — це я. Послухай, я хочу, щоб ти дещо зробила для мене. Це дуже важливо. Тільки-но отримаєш повідомлення, передзвони на цей номер… — (Аліса уже поруч, пише номер внизу на малюнку. Я уважно двічі продиктувала його). — Будь ласка, нікуди не ходи, поки не поговориш зі мною. Не хвилюйся, зі мною все гаразд, але мені треба негайно з тобою побалакати. Як би пізно ти не прослухала повідомлення, відразу передзвони мені, добре? Я люблю тебе, мамо. Бувай.

Я заплющила очі й молила Бога, щоб ніяка непередбачувана зміна планів не привела її до Фенікса до того, як вона отримає повідомлення.

Я вмостилася на дивані, підбираючи з тарілки залишки недоїдених фруктів в очікуванні довгого вечора. Подумала, що можна б зателефонувати Чарлі, та не була впевнена, доїхала б я на той час додому чи ні. Я зосередилася на новинах, відстежуючи репортажі про Флориду, про тамтешні весняні бейсбольні події, про страйки, урагани, терористичні атаки — про все, що могло змусити маму завчасно повернутися додому.

Безсмертя безперечно обдаровує вампірів безкінечним терпінням. Здається, ні Джаспер, ні Аліса взагалі не відчувають потреби щось робити. Якийсь час Аліса накидала нечіткі обриси темної кімнати з видіння, що їх я змогла роздивитися у світлі від екрана телевізора. Закінчивши, вона просто сиділа, дивлячись на голі стіни своїми вічними очима. Джаспер, схоже, теж не відчував ніякісінького бажання бродити по кімнаті, крадькома визирати за штори, чи з криком вилітати за двері, як хотілося мені.

Напевно, я заснула на дивані, чекаючи, коли знову задзвонить телефон. Поки Аліса несла мене в ліжко, доторк її холодних пальців ненадовго розбудив мене, але я провалилася в темряву до того, як голова опинилася на подушці.

Відчувши, що знову прокинулася зарано, я зрозуміла, що день і ніч поступово міняються місцями у моєму добовому біоритмі. Я лежала в ліжку й слухала тихі голоси Аліси та Джаспера у сусідній кімнаті. Дивно уже те, що вони розмовляють досить гучно для моїх вух. Я перекотилася на ліжку, доки ноги не торкнулися підлоги, й нетвердим кроком попленталася до зали.

Годинник у телевізорі повідомив, що зараз десь по другій ночі. Аліса та Джаспер сиділи разом на дивані, Аліса малювала, Джаспер зазирав їй через плече. Коли я зайшла, вони не підвели очей, занадто заглиблені у роботу Аліси.

Я підповзла до Джаспера, щоб крадькома й собі зиркнути на малюнок.

— Вона побачила ще щось? — тихо запитала я.

— Так. Щось привело його назад до кімнати з відеомагнітофоном, тепер там ясно.

Я спостерігала, як Аліса малює квадратну кімнату з темними балками, що перетинають низьку стелю. Стіни обшиті деревом, трохи затемним, таке уже вийшло з моди. На підлозі лежить темний килим із візерунком. На південній стіні є велике вікно, прохід у західній стіні з’єднує кімнату з вітальнею. З одного боку камінь — великий світло-коричневий камін, що виходить у обидва приміщення. У центрі, якщо дивитися на кімнату з такої перспективи, стоять телевізор та відеомагнітофон, що балансують на замаленькій для них підставці у південно-західному кутку. Старий складаний диван вигнувся дугою перед телевізором, квадратний журнальний столик примостився перед диваном.

— Телефон он там, — прошепотіла я, вказуючи рукою. Дві пари безсмертних очей втупилися в мене.

— Це будинок моєї мами.

Аліса скочила з дивана з телефоном у руках і почала набирати номер. Я роздивлялася точне відтворення вітальні у маминому домі. Джаспер прослизнув нетипово близько до мене. Ледь доторкнувся рукою до плеча — схоже, фізичний контакт підсилює його здатність впливати заспокійливо. Паніка притупилася, розсіялася.

Губи Аліси тремтіли зі швидкістю її слів, тихе гудіння не піддавалося розшифровці. Я не могла зосередитися.

— Белло, — сказала Аліса. Я задерев’яніло поглянула на неї.

— Белло, Едвард їде забрати тебе. Він, Еммет і Карлайл збираються відвезти тебе подалі, на якийсь час заховати.

— Едвард їде? — ці слова були для мене — наче рятівний жилет, що дозволяє тримати голову над водою під час повені.

— Так, він сяде на перший рейс із Сієтла. Ми зустрінемо його в аеропорту, ти поїдеш із ним.

— Але моя мама… мисливець прийшов туди по маму, Алісо! — незважаючи на Джасперів вплив, у моєму голосі вирувала істерика.

— Ми з Джаспером залишимося тут і подбаємо про неї.

— Мені не виграти цієї війни, Алісо. Ви не можете вічно охороняти всіх моїх знайомих. Невже ти не бачиш, що він робить? Він не переслідує мене. Він відшукає і скривдить тих, кого я люблю… Алісо, я не можу…

— Ми спіймаємо його, Белло, — запевнила Аліса.

— А коли щось трапиться з вами, Алісо? Ти думаєш, мені байдуже? Гадаєш, мені болить тільки моя людська родина?

Аліса багатозначно поглянула на Джаспера. Густий, важкий туман апатії накрив мене, очі мимоволі заплющилися. Мозок боровся з ним, розуміючи, щo відбувається. Я змусила очі розплющитися, підвелася, відступаючи від Джасперової руки.

— Я не хочу засинати, — відрізала я.

І пішла у свою кімнату й зачинила двері, грюкнувши ними щосили, аби на самоті скаженіти від горя. Цього разу Аліса не пішла за мною. Три з половиною години я витріщалася на стіну, скрутившись у тремтячий клубочок. Розум ходив колами, намагаючись знайти хоч якийсь вихід із кошмару. Немає порятунку, немає відстрочки у виконанні вироку. Я бачу один можливий кінець, що похмуро бовваніє попереду. Справа в тому, скільки людей постраждає, перш ніж я зустріну свою долю.

У мене залишилася єдина розрада, єдина надія — знати, що я скоро побачу Едварда. Хтозна, якби просто знову побачити його обличчя, може, я б змогла знайти рішення, що вислизало від мене зараз.

Коли задзвонив телефон, я повернулася до вітальні, почуваючись присоромленою через свою поведінку. Сподіваюсь, я нікого не образила, сподіваюсь, друзі знають, наскільки я вдячна за жертви, на які вони йдуть заради мене.

Аліса говорила, як завжди, швидко, мою увагу привернуло інше — вперше у кімнаті не було Джаспера. Я поглянула на годинник. Пів на шосту ранку.

— Вони щойно сіли на літак, — сказала Аліса. — Приземляться за п’ятнадцять до одинадцятої.

Змусити себе дихати ще кілька годин, потім Едвард буде тут.

— Де Джаспер?

— Виселяє нас із номера.

— Ви не залишитесь тут?

— Ні, ми переберемося ближче до будинку твоєї мами.

Від її слів у мене занило у животі. Телефон задзвонив знову і відвернув мою увагу. Аліса мала здивований вигляд, і я вийшла наперед, з надією простягаючи руку, щоб узяти мобільний.

— Алло, — сказала Аліса. — Ні, вона поруч, — віддала вона мобільний мені. — Твоя мама, — беззвучно поворухнула вона губами.

— Алло.

— Белло? Белло?

Мамин голос, знайомий тон, який я тисячу разів чула в дитинстві, підходячи занадто близько до краю тротуару чи завіявшись кудись із її очей у натовпі. Це був голос паніки.

Я зітхнула. Я очікувала на це, хоча намагалася зробити повідомлення якомога менш тривожним без втрат у нагальності.

— Мамо, не хвилюйся, — заспокійливо сказала я, повільно відходячи подалі від Аліси. Не впевнена, що зможу брехати переконливо, відчуваючи на собі її погляд. — Все добре, чуєш, добре! Просто дай мені хвилинку, я все поясню, обіцяю.

Я замовкла, здивована тим, що мама досі не перебила мене. Невже розірвався зв’язок?

— Мамо?

— Будь дуже обережною, не говори нічого без мого наказу. Голос, що розмовляв зі мною зараз, був таким же незнайомим, як і несподіваним. Тенор, дуже приємний, ідеальний чоловічий голос — таким розмовляють власники шикарних автівок у рекламі. Говорив він дуже швидко.

— Мені немає потреби робити боляче твоїй матері, будь ласка, точно виконуй мої вказівки — і з нею нічого не трапиться, — він зробив паузу, а я слухала, онімівши від жаху. — Дуже добре. Молодець, — привітав мене він. — Тепер повторюй за мною і, переконливо прошу, говори природно. Скажи: «Ні, мамо, залишайся у Флориді».