Ми спускалися вниз до узбережжя, Майк прямував до кільця із морених колод, що вже, очевидячки, не раз правили за місце для пікніків на кшталт нашого. В центрі виднілося коло від багаття, заповнене чорним попелом. Ерик із хлопцем, здається, Беном, збирали відірвані гілки із сухіших куп, що лежали біля лісу. Незабаром над залишками вогнища виріс вігвам із нових дров.

— Ти коли-небудь бачила, як горить морене дерево? — запитав Майк. Я вмостилася на імпровізованій лавці кольору кістки, решта дівчат, жваво базікаючи, влаштувалися з другого боку. Майк присів навколішки перед дровами, підпалюючи запальничкою тоншу галузку.

— Ні! — сказала я, коли він обережно прихилив тліючу хворостинку до вігваму.

— Значить, тобі сподобається — дивися на колір, — він запалив другу галузку і поклав її поряд із першою. Полум’я швидко подерлося вгору по сухому дереву.

— Вогонь блакитний! — здивувалась я.

— Це через сіль. Красиво, правда? — він запалив іще одну гілочку, розташував її там, де вогонь не хотів розгоратися, і сів поруч зі мною. Добре хоч, що з другого боку в нього опинилася Джес, котра відразу повернулася і зробила спробу заволодіти його увагою. Я не відривала очей від блакитних і зелених вогняних язиків, що, тріскочучи, високо здіймалися в небо.

За півгодини веселих розмов частина хлопців захотіла вирушити до розташованих поблизу припливних басейнів. Виникла дилема. З одного боку, я любила припливні басейни, вони захоплювали мене з дитинства, це — одні з небагатьох речей, на котрі я очікувала з нетерпінням, приїжджаючи до Форкса. З іншого боку, я часто в них падала. Невелика біда, коли тобі сім років і тебе тримає за руку тато. Мені пригадалося Едвардове прохання — не впасти в океан.

Остаточне рішення я ухвалила завдяки Лорен. Вона не хотіла йти до басейнів і, власне, не могла, враховуючи її взуття. Більшість дівчат, за винятком Джесики та Анжели, теж забажали залишитися на пляжі. Я дочекалася, коли Тайлер з Ериком заявили, що охоронятимуть дівчат, а потім без зайвого шуму приєдналася до групи, що збиралася йти. Помітивши, що я з ними, Майк широко мені всміхнувся.

Похід видався недовгим, хоча мені не сподобалося, що густі крони дерев затулили сонце. Зелене світло лісу дивно дисгармоніювало із реготом підлітків, занадто похмуре і зловісне, щоб пасувати до веселих жартів, котрі лунали навколо. Мені доводилося уважно дивитися навколо, щоб уникнути гілок над головою і коренів під ногами. Я швидко залишилася позаду групи. Лише дивом я вибралася зі смарагдового царства і знову опинилася на скелястому березі. Був відплив, відливна ріка пропливала повз нас, прагнучи повернутися до безодні океану. Вздовж її вкритих галькою берегів роїлися життям мілкі басейни, що ніколи не висихали до дна.

Я щосили намагалася занадто не нахилятися над маленькими океанічними озерцями. Інші безстрашно перестрибували з каменя на камінь, небезпечно балансуючи на межі. Я відшукала надійний на вигляд валун на краю одного з найбільших басейнів і обережно на ньому вмостилася, зачарована красою природного акваріума піді мною. Актинії, ці вишукані букети морських анемон, безперервно гойдалися в невидимій течії; звивисті спіральні мушлі швидко рухалися біля берегів, ховаючи в собі крабів; морські зірки нерухомо прикипіли до каміння та одна до одної, в той час як невеличкий чорний вугор із яскравими білими смугами похитувався серед соковито-зелених водоростей, чекаючи на повернення моря. Я повністю розчинилася у навколишній красі, за винятком маленької частини, котра гадала, чим зараз займається Едвард, і намагалася уявити, що він сказав би, опинившись тут, поруч зі мною.

Зрештою хлопці зголодніли, я неохоче підвелася, щоб повертатися з ними. Цього разу, йдучи через хащі, я намагалася не відставати; не дивно, що я кілька разів упала. Долоні прикрасила пара неглибоких подряпин, джинси на колінах набули трав’яно-зеленого кольору — в цілому, все могло бути гірше.

Діставшись Першого пляжу, ми побачили, що група, яку ми там залишили, збільшилася. Наблизившись, ми зауважили блискуче, пряме й чорне волосся і мідно-червону шкіру новоприбулих — підлітків з індіанської резервації, що прийшли поспілкуватися. Їстівні запаси наминалися повним ходом; хлопці поквапилися отримати свою частку, поки Ерик представляв кожного, хто заходив у коло із мореного дерева. Ми з Анжелою підійшли останні; коли Ерик назвав нас, я помітила, як трохи молодший хлопець, що сидів на камені біля вогню, із цікавістю поглянув на мене. Я сіла поруч із Анжелою, Майк приніс нам сандвічі й кілька видів содової на вибір. Тим часом найстарший на вигляд хлопець із гостей швидко і голосно пробубнів імена решти сімох. Я запам’ятала лише, що одну дівчину звали Джесика, а хлопця, який звернув на мене увагу, — Джейкоб.

Добре сидіти біля Анжели — вона належить до людей, які не діють на нерви і не вважають за потрібне вставляти свої п’ять копійок у кожну паузу в розмові. Тому завдяки їй, поки ми їли, я змогла спокійно заглибитись у роздуми. Я міркувала про те, як непослідовно тече час у Форксі, зливаючись інколи у розмиту пляму з поодинокими картинками, котрі чітко виділяються із загального масиву. А потім, в інші моменти, кожна секунда набуває важливості й закарбовується в пам’яті. Я не мала сумнівів, чому так виходить, — це мене і хвилювало.

Під час ланчу почали збиратися хмари, крадькома захоплюючи блакитне небо, темними стрілами щохвилинно ціляючи в сонце, кидаючи вздовж пляжу довгі тіні й надаючи хвилям сталевого відтінку. Поївши, народ почав розбрідатися хто куди по двоє чи по троє. Дехто підходив до води, стрибаючи з каменя на камінь над неспокійною хвилястою поверхнею. Інші збиралися у другу експедицію до припливних басейнів. Майк — за незмінної підтримки Джесики — планував відвідати єдину в селищі крамницю. Частина місцевих пішла з ними, інші приєдналися до походу. Коли всі розійшлися, я залишилася сидіти сама на мореній колоді. Лорен із Тайлером слухали плеєр, який у когось вистачило кебети привезти з собою, троє підлітків із резервації вмостилися навколо вогнища. Серед них був малий на ім’я Джейкоб і найстарший хлопець, що виступав у ролі речника.

За кілька хвилин потому, як Анжела знову помандрувала до басейнів, Джейкоб звівся на ноги. Кінцевою метою променаду виявилося місце біля мене. На вигляд Джейкобу було років чотирнадцять, хай п’ятнадцять, він мав довге блискуче волосся, затягнуте гумкою в хвостик, красиву шовковисту шкіру червонувато-коричневого кольору, темні, глибоко посаджені очі над високими вилицями. Його підборіддя зберігало натяк на дитячу повноту. Коротше кажучи, в цілому дуже симпатичне личко. Одначе позитивне враження від зовнішності зіпсували перші слова, що я почула від нього.

— Ти — Ізабелла Свон, так?

Я ніби знову повернулася у перший день у школі.

— Белла, — зітхнула я.

— Я — Джейкоб Блек, — простягнув він руку у дружньому жестові. — Ви купили татів пікап.

— О, — полегшено видихнула я, потискаючи гладеньку руку. — Ти — син Біллі. Ми, напевно, зустрічалися раніше.

— Ні, я наймолодший у сім’ї. Ти могла бачитися хіба що зі старшими сестрами.

— Рейчел і Ребекка, — раптом пригадала я. Коли я приїздила до Форкса, Чарлі з Біллі частенько зводили нас разом, щоб ми не відривали їх від риболовлі. Ми були занадто сором’язливими, щоб подружитися по-справжньому. Можете не сумніватись, я влаштувала достатньо скандалів, щоб поїздки на риболовлю припинилися перш, ніж мені виповнилося одинадцять.

— Їх тут немає? — я пильно поглянула на дівчат, що стовбичили біля води. Цікаво, я б їх упізнала?

— Ні, — похитав головою Джейкоб. — Рейчел отримала стипендію і поїхала навчатись, а Ребекка вийшла заміж за самоанського серфера — тепер вона живе на Гаваях.

— Вийшла заміж. Ого, — неабияк здивувалась я. Близнючки менш ніж на рік старші за мене.

— То як, подобається тобі пікап? — запитав Джейкоб.

— Я його обожнюю. Їздить чудово.

— Еге ж, але так повільно! — засміявся він. — Я сказав «хух», коли Чарлі його купив. Тато не дозволяв мені працювати над іншою машиною, поки у нас була одна в ідеальному робочому стані.