Звісно, ці хитрощі не дали жодного результату. Із підсвідомості виринали образи, які я відчайдушно намагалася поховати якнайдалі. Тепер доводилося дивитися їм в обличчя.

Я сіла. На мить, коли кров відхлинула з голови, світ закрутився. Почнімо день із першорядних справ, подумала я, зрадівши нагоді відкласти найскладніше на потім, і схопила косметичку з усім необхідним для походу у ванну.

Втім, душ не тривав і наполовину так довго, як хотілося б. Навіть якщо врахувати час, витрачений на сушіння волосся, список справ, якими можна зайнятися у ванній кімнаті, швидко вичерпався. Загорнувшись у рушник, я почвалала назад до себе. Не знаю, Чарлі спить чи поїхав із дому. Я визирнула з вікна. Машини немає — знову риболовля.

Я повільно перевдяглася у зручний спортивний костюм і застелила ліжко, чого, як правило, не роблю ніколи. Але далі відтягувати було вже нікуди. Сіла за стіл і ввімкнула старий комп.

Терпіти не можу місцевий інтернет. Застарілий модем не годиться для нормального швидкісного інтернету; набір номера займав стільки часу, що я вирішила зганяти на кухню з’їсти тарілочку каші, поки чекаю на з’єднання.

Я поїла не поспішаючи, ретельно пережовуючи кожен пластівець. Закінчивши, помила тарілку і ложку, витерла їх і поклала в буфет. Коли я лізла східцями нагору, ноги відмовлялися рухатися. Спершу я підійшла до плеєра, підняла його з підлоги і поклала посеред столу. Від’єднала навушники, заховала їх у шухляду. Ввімкнула плеєр, вибравши таку гучність, щоб просто створити ненабридливий фон.

Зітхнувши, я поглянула на комп’ютер. Як завжди, майже ввесь екран окупувала реклама, що вистрибувала з усіх боків. Я сіла на твердий відкидний стілець і взялася згортати непотрібні вікна. Нарешті дісталася улюбленого пошукового сайту. Згорнувши парочку реклам, що вистрибнули, як чорт із музичної скриньки, я набрала у пошуковому рядку слово.

Звісно, результати пошуку вантажилися до божевілля довго. Коли вони кінець кінцем з’явилися на екрані, довелося забракувати масу посилань — від фільмів і телевізійних шоу до рольових ігор, металістських сайтів і спеціалізованих косметичних крамниць для готів.

Аж тут я натрапила на багатообіцяючий сайт — «Вампіри від А до Я». Нетерпляче я очікувала на його завантаження, нервово клікаючи на хрестики рекламних віконець, що спливали на екрані. Зрештою він відкрився — чорний текст на білому тлі, жодних прибамбасів, по-науковому солідний на вигляд. На головній сторінці на мене чекали дві цитати:

Сайт, по суті, виявився зібранням в алфавітному порядку різних міфів про вампірів з усього світу. Першим на очі потрапив філіппінський вурдалак Данаг, котрий, подейкують, першим на островах почав вирощувати таро.[9] Якщо вірити міфу, Данаг працював пліч-о-пліч із людьми багато років. Співробітництво різко обірвалося того дня, коли одна жінка порізала пальця. Данаг скуштував крові з рани, смак сподобався йому настільки, що він висмоктав нещасну до останньої краплі.

Я уважно читала описи, шукаючи щось знайоме, більш-менш правдоподібне. Скидається на те, що більшість легенд про вампірів обертається навколо вродливих жінок, котрі переважно виступали у якості демониць, і дітей — невинних жертв. Складалося враження, що ці перекази вигадали навмисно, щоб обґрунтувати необхідність дотримання суворих моральних норм для малечі та виправдати чоловічі подружні зради. Чимало переказів розповідали про безтілесні душі і попереджали про неприпустимість порушення традиційного поховального обряду. Лише кілька легенд містили інформацію, знайому із фільмів жахів; поодинокі створіння, як єврейська естрі та польський упир, були кровопивцями у прямому значенні слова.

По-справжньому мене зацікавили тільки три назви — румунський вараколакі, могутня не-мертва істота, що могла з’являтися в образі красивої людини з дуже блідою шкірою, словацький нелапсі, тварюка настільки сильна і швидка, що за годину після півночі вирізала ціле селище, і стрегоні бенефіці. Останніх стосувалося одне коротке речення.

Цей маленький абзац приніс мені полегшення. Один міф серед сотень, що підтверджував існування хороших вурдалаків.

Втім, за великим рахунком я знайшла замало інформації, яка б співпала з розповідями Джейкоба чи підтвердила мої власні спостереження. Я склала в голові невеличкий перелік; читаючи легенди, порівнювала наявне із написаним. Сила, швидкість, краса, бліда шкіра, здатність змінювати колір очей; потім критерії Джейкоба — кровопивці, вороги вовкулаків, холоднокровні й безсмертні. Небагато міфів підтверджувало бодай один пункт.

Наступна заковика — те, що запам’яталось із пари переглянутих фільмів жахів і що підтвердило сьогоднішнє дослідження: вампіри не з’являються вдень, сонячне світло перетворює їх на попіл. Вдень вони сплять у домовинах, а вночі полюють.

Розізлившись, я висмикнула з розетки шнур живлення комп’ютера, не згортаючи вікон на екрані й не чекаючи, заки він вимикатиметься належним чином. Я відчувала, як на місці роздратування проростає непевність. Яка дурня! Ось я сиджу в кімнаті й шукаю інформацію про вампірів. Господи, що зі мною коїться? Я вирішила, що все почалося тої миті, коли я вперше цього року ступила на землю Форкса, ні, навіть на вічно вологий півострів Олімпік, якщо бути точною.

Мені конче треба втекти з дому, та місця, де я хотіла б опинитися, розташовані на віддалі триденної поїздки. Втім, усе одно до пуття не знаючи, куди збираюся, я вдягнула черевики, спустилася вниз, натягнула дощовик, не замислюючись над тим, чи потрібно, і почапала надвір.

Збиралося на дощ, але наразі було сухо. Я пройшла повз пікап, навіть не глянувши на нього, і пішки попрямувала на схід, перетнувши подвір’я Чарлі й завертаючи до лісу, що неухильно наступав на обійстя. Не знадобилося багато часу, щоб дім і дорога зникли з очей. Навколо панувала тиша, яку порушувало тільки чвакання вологої землі під ногами та різкі крики сойок.

Між деревами бігла тоненька стрічка стежки, інакше я нізащо в світі не наважилася б на самоті вештатися лісом. Компас у моїй голові не працював від народження — я б легко заблукала і в сприятливіших для орієнтації на місцевості умовах. Стежка тим часом в’юнилася глибше у ліс — на схід, наскільки я могла визначити. Вона зміїлася повз ялини та тсуги, тиси та клени. Я лише приблизно здогадувалася, як називаються дерева навколо, й то тільки ті, що колись показав Чарлі з вікна машини. Безліч інших залишалися невідомими, щодо деяких я не могла визначитися, тому що їх від коріння до верхівки обплели рослини-паразити.

Тож доки моторчик гніву штовхав мене вперед, я дибала й дибала стежкою. Коли він почав зменшувати оберти, я сповільнила ходу. Поодинокі краплі просочувалися з зеленого балдахіна наді мною; не можна сказати напевно, починається дощ — чи то озерця води, зі вчорашнього дня затримані листям високо над землею, маленькими краплями знаходять шлях донизу. Нещодавно повалене дерево — я зрозуміла це, бо воно було не повністю оповите мохом — притулилося до стовбура щасливішої сестри, утворивши невеличку захищену від крапель лавку за два кроки від стежки. Я переступила папороть і обережно сіла, переконавшись, що куртка і штани не торкаються мокрого, й відкинула голову в каптурі на спинку із живого дерева.