Добряче попрацювавши ліктями, мені вдалося майже повністю опустити вікна у пікапі. Я прибула до школи однією з перших, адже, поспішаючи опинитися надворі, забула поглянути на годинник. Припаркувавшись, я попрямувала до рідко використовуваних столиків біля південної стіни кафетерію. Лавочки виявилися не зовсім сухими, тому я сіла на куртку, радіючи, що знайшла їй корисне застосування. Домашнє завдання виконане — прямий наслідок відсутності особистого життя, — та залишалися задачі з тригонометрії, у правильності розв’язання яких я не була впевнена. Я працьовито витягла підручник, але, не дійшовши у перевірці й до середини першої задачі, замріялася, спостерігаючи, як відливає на сонці червоним кора дерев. Я неуважно почала розмальовувати поля зошита із домашкою. За кілька хвилин до мене дійшло, що я зобразила п’ять пар чорних очей, які пильно видивляються зі сторінки. Я витерла їх гумкою.

— Белло! — почула я чийсь голос.

Гм, схоже на Майків. Я роззирнулася довкола. Поки я літала у хмарах, сидячи на лавці, шкільне подвір’я заполонили учні. Народ був у футболках, дехто навіть у шортах, хоча надворі градусів п’ятнадцять, не більше. До мене, махаючи рукою, прямував Майк у шортах кольору хакі та смугастій футболці.

— Привіт, Майку! — закричала я, також махаючи йому. В такий ранок неможливо когось не любити.

Він прилетів і влаштувався біля мене. Охайні шпичаки волосся відливали на сонці золотом, на обличчі сяяла радісна усмішка. Він здавався таким щасливим від того, що бачить мене, мені аж на душі потепліло.

— Ніколи не звертав уваги, що твоє волосся відливає червоним, — зауважив він, зловивши пальцями пір’їнку, що тріпотіла на ніжному вітерцеві.

— Лише на сонці.

Він почав гратися пасмом у мене за вухом. Я почувалася трохи ніяково.

— Класний день, правда?

— Те, що треба, — погодилась я.

— Чим займалася вчора? — у голос прокралися власницькі нотки.

— Здебільшого працювала над твором.

Я не сказала, що вже його закінчила. Навіщо виставлятися зубрилкою?

Майк ляснув себе долонею по лобі.

— Ой, треба написати на четвер, так?

— М-м-м, взагалі-то на середу.

— На середу? — насупився він. — Погано… А ти яку тему вибрала?

— Чи ставлення Шекспіра до жіночих персонажів є проявом мізогінії.[10]

Він витріщився на мене, наче я заговорила латиною.

— Схоже, сьогодні доведеться засісти за цю нудоту, — розчаровано сказав він. — А я збирався запитати, чи не хочеш ти вийти кудись увечері.

— Га?

Він захопив мене зненацька. Ну чому з Майком ніколи не вдається приємно побалакати — так, щоб не потрапляти в незручні ситуації?

— Ну, ми могли б піти десь посидіти… чи щось таке. Твір я напишу пізніше, — всміхнувся він, не втрачаючи надії.

— Майку… — терпіти не можу, коли мене заганяють у глухий кут. — Не думаю, що це хороша ідея.

— Чому? — обличчя спохмурніло, очі набули сторожкого виразу. Я подумала про Едварда: цікаво, чи не згадав його зараз Майк?

— Думаю… і якщо ти коли-небудь повториш уголос те, що я зараз скажу, я тебе власноруч приб’ю із великим задоволенням, — пригрозила я, — думаю, що ми зробимо боляче Джесиці.

Він був приголомшений — очевидячки, перед цим грішив на іншу людину.

— Джесиці?

— Майку, слухай, ти що — сліпий?

— О-о-ох, — видихнув він, онімівши. Я негайно скористалася з цього, щоб благополучно накивати п’ятами.

— Зараз почнеться урок, мені не можна знову запізнюватися, — зібрала я книжки і запхнула їх у сумку.

Коли ми мовчки йшли до третього корпусу, Майк мав розгублений вигляд. Я сподівалася, що які б думки не нуртували в його мозку, вони крутяться в правильному напрямку.

Коли на тригонометрії я побачила Джесику, вона жваво щебетала. Вони з Анжелою і Лорен збиралися по обіді поїхати в Порт-Анджелес, щоб купити сукні для балу. Хоча мені сукня не потрібна, та Джесика хотіла, щоб я склала їм компанію. Мене мучили сумніви. Було б непогано вирватися з міста з подружками, але їде Лорен. І хтозна, чим би я змогла зайнятися сьогодні ввечері… Стоп, щось мої роздуми звертають на небезпечну стежку. Без сумніву, я щаслива, тому що світить сонечко. Та причина ейфорії криється не тільки в цьому, навіть далеко не в цьому.

Тому я дала попередню згоду, сказавши, що спершу маю поговорити з Чарлі.

Дорогою на іспанську Джесика без кінця теревенила про бал. Коли після закінчення уроку, що затримався на п’ять хвилин, ми йшли до кафетерію, вона продовжила, наче ми й не переривали бесіди. Я була занадто охоплена нестямним шалом очікування, щоб дослухатися до її базікання. Я згорала від нетерпіння побачити не лише Едварда, а й усіх Калленів, щоб перевірити нові підозри, що визріли в моїй голові. Переступивши поріг кафетерію, я відчула, як уперше вниз по спині по-справжньому крадеться поколювання та від страху зводить живіт. Чи зможуть вони прочитати мої думки? Раптом усередині сколихнулося інше передчуття — а що коли Едвард знову сидить окремо, чекаючи на мене?

Як завжди, я відразу кинула оком на Калленівський столик. Коли я зрозуміла, що він порожній, в нутрі затрусилося. Із надією, що повільно згасала, я обмацала очима решту кафетерію, сподіваючись побачити, як Едвард самотньо чекає на мене. Зал був майже вщерть заповнений — ми-бо затрималися на іспанській, — але жодного натяку на Едварда чи його родичів. Я миттю відчула моральне спустошення.

Я понуро пленталася за Джесикою, більше не вдаючи, що уважно слухаю. Оскільки ми прийшли пізно, наша компанія була на місці. Проігнорувавши вільний стілець поруч із Майком, я сіла біля Анжели. Краєм ока зауважила, що Майк увічливо підсунув Джесиці стілець. Її обличчя засвітилося від вдячності.

Анжела неголосно поставила мені кілька запитань щодо твору по «Макбету», я відповіла як могла невимушено, внутрішньо звиваючись від страждання. Вона також запросила мене ввечері поїхати з ними. Я погодилася, відчайдушно хапаючись за можливість розвіятися.

Я зрозуміла, що хапаюся за тонюсіньку соломинку надії, коли, зайшовши до біологічного класу і побачивши нашу парту порожньою, відчула нову хвилю розчарування.

Решта дня минала повільно і важко. На фізкультурі нам прочитали лекцію про правила гри в бадмінтон — наступну тортуру, що очікувала на мене. Принаймні наразі я спокійно сиділа і слухала, а не гепалася раз у раз на підлогу. Найпозитивнішим виявилося те, що тренер не закінчив пояснення, отже, завтра лекція продовжиться. Можна й забути про те, що післязавтра мене озброять ракеткою і випустять на однокласників.

Я зраділа, виїжджаючи зі школи. Тепер я вільна дутися й хандрити, перш ніж поїду з Джесикою та компанією. Та не встигла я переступити поріг будинку Чарлі, як зателефонувала Джесика і скасувала плани. Я намагалася порадіти за неї: Майк запросив її на вечерю (я справді відчула полегшення: здається, до цього жирафа нарешті дійшло), та навіть мої власні вуха вловили нещирість мого ентузіазму. Джес перенесла поїздку по крамницях на завтра, що значно зменшило й без того скромний вибір моїх розрад. На вечерю маринувалася риба, залишився вчорашній салат і хліб, у кухні робити нічого. Протягом півгодини я прискіпливо виконувала домашнє завдання, та воно не безкінечне. Я перевірила електронну пошту, перечитавши купу нерозпечатаних листів від мами, щоправда, під кінець перестрибуючи з п’ятого на десяте. Зітхнула і набрала коротку відповідь.

Жалюгідні виправдання, нічого не скажеш, тому я не стала вигадувати далі.

Я вирішала вбити годинку-другу, почитавши щось поза шкільною програмою. До моїх послуг була невелика підбірка книжок, що примандрували зі мною до Форкса; найзачитаніша — збірка творів Джейн Остін. Я схопила її і попрямувала на задній двір, прихопивши дорогою стару подерту ковдру із комоду біля східців.