— Тому Лорен і дивиться на тебе вовком, — захихотіла Джесика, коли ми рилися в сукнях.

Я заскреготіла зубами.

— Як гадаєш, якщо я переїду його пікапом, він перестане почуватися винним через той інцидент? Може, навіть більше не вноситиме поправки у мої плани і вважати це нормальним?

— Можливо, — сміючись, вичавила Джесика, — якщо причина в цьому, а не в іншому.

Вибір суконь виявився не дуже, але дівчата знайшли по кілька штук, які вирішили приміряти. В роздягальні я присіла на стілець біля дзеркала, намагаючись стримати лють.

Джес розривалася між двома сукнями: одна — класична довга, чорна, без бретельок, друга — кольору електрик, завдовжки до коліна, з тонесенькими бретельками. Я підбила Джес узяти другу: чому б не порадувати очі? Анжела вибрала ніжно-рожеву сукню, що зграбно охопила її високий стан і підкреслила золотаві іскорки у русявому волоссі. Я щедро засипала подруг компліментами і допомогла повернути решту суконь на місце. Ввесь процес забрав менше часу і виявився легшим, ніж коли ми вдома ходили по покупки з Рене. Гадаю, варто подякувати обмеженому вибору.

Ми вирушили до відділу взуття та аксесуарів. Дівчата щось міряли, я розглядала їх і критикувала, не маючи настрою видивитися щось для себе, хоча мені потрібна була нова пара взуття. Ейфорія дівочих «посиденьок» розтанула як дим через лють на Тайлера, а утворену пустку знову заполонила меланхолія.

— Анжело? — почала я, вагаючись. Та вдягала рожеві ремінні босоніжки на підборах. Вона ледве не стрибала від радості, що матиме високого супутника, отже, може дозволити собі підбори. Джесика терлася біля прилавка з біжутерією, тож ми були на самоті.

— Так, — вона витягнула ногу, крутячи стопою, щоб краще оцінити пару.

Я легкодушно дала задній хід.

— Ці мені подобаються.

— Гадаю, я візьму, хоча їх не одягнеш під щось інше, вони пасують лише до цієї сукні, — промуркотіла вона.

— Бери, не сумнівайся, вони на розпродажу, — заохотила я. Вона всміхнулася, закриваючи коробку з практичнішими на вигляд білими черевичками.

Я спробувала знову:

— М-м-м, Анжело… — (Вона запитально поглянула на мене). — Вони… тобто Каллени, — не відривала я очей від підлоги, — часто так багато пропускають школу? — жалюгідно запорола я спробу говорити байдуже.

— Так, за хорошої погоди вся родина вирушає в походи, навіть лікар. Вони — справжні природолюби, — неголосно відповіла вона, розглядаючи взуття. Анжела не поставила жодного запитання, жодного з десятків, які миттю посипалися б із Джесики. Вона починає по-справжньому мені подобатися.

— Цікаво.

Я вирішала закрити тему, оскільки до нас приєдналася Джесика, щоб похвалитися прикрасами зі стразів, які підібрала в тон до срібних черевичків.

Попередньо ми домовилися повечеряти у маленькому італійському ресторанчику на набережній, але купили все швидше, ніж очікували. Джес із Анжелою збиралися віднести обновки в авто, потім пішки прогулятися до набережної. Я сказала їм, що підійду до ресторанчика за годину — хотіла пошукати книгарню. Обидві виявили бажання скласти мені компанію, та я переконала їх іти розважатися. Вони не уявляли, наскільки байдужою до решти світу я стаю серед великої кількості книжок. Похід у книгарню — те, що я волію робити на самоті. Зрештою вони, весело щебечучи, попрямували до машини, я — у вказаному Джес напрямку.

Я легко знайшла крамницю, та вона виявилася трохи іншою, ніж я очікувала. У вітринах лежали кристали, сонники і книжки з духовного зцілення. Я навіть не стала заходити всередину, побачивши крізь скло п’ятдесятирічну жінку з довгим розпущеним сивим волоссям у пошитій не пізніше шістдесятих сукні; жінка гостинно всміхалася з-за прилавка. Я вирішила за краще уникнути бесіди з такою пані. У місті повинна бути нормальна книгарня.

Я блукала вуличками, що починали заповнюватися людьми, котрі поспішали кудись по закінченні робочого дня, і сподівалася, що прямую до центру. Воюючи із розпачем, я звертала менше ніж варто уваги на те, куди несуть мене ноги. Силкувалася не думати про Едварда, про те, що сказала Анжела… і більше за все намагалась не будувати планів на суботу, щоб не пережити болісніше за попередні розчарування. Тут я помітила припарковане на вулиці чуже сріблясте «вольво» — і всі зусилля пішли коту під хвіст. Клятий ненадійний упир, подумала я.

Я тупотіла собі у південному напрямку, до багатообіцяючих будівель із великими скляними вітринами. Та коли я дійшла до них, це виявилися всього-навсього ремонтна майстерня і порожній офіс. Ще зарано йти на зустріч із дівчатами, до того ж треба взяти себе в руки, перш ніж повертатися до них. Я кілька разів пробігла пальцями по волоссю і глибоко вдихнула, потім повернула за ріг.

Перейшовши на іншу вулицю, я почала розуміти, що, схоже, зайшла не туди. Нечисленні випадкові перехожі прямували на північ, більшість будівель навколо скидалися на склади. Я вирішила повернути на схід на наступному розі, пройти назад кілька кварталів і спробувати щастя на іншій вулиці, щоб знайти дорогу назад на набережну.

З-за рогу, до якого я простувала, вислизнула групка з чотирьох чоловіків, вдягнених занадто вільно, як на офісних працівників, що повертаються додому, і занадто похмуро, як на туристів. Наблизившись, я зрозуміла, що вони не набагато старші за мене. Вони голосно жартували, хрипко реготали й енергійно штурхали одне одного кулаками. Я відступила попід самі стіни будинків, щоб дати дорогу, і швидко йшла, дивлячись повз незнайомців на ріг вулиці.

— Гей, пс-с-с! — погукав один із них, коли ми розминалися. Він напевно звертався до мене, оскільки нікого більше поруч не спостерігалося. Я автоматично поглянула на них. Двоє зупинилися, ще двійко уповільнювали ходу. Кликав, як мені здалося, найближчий — приземкуватий міцний бугай років двадцятьох, одягнений у розхристану фланелеву сорочку поверх брудної майки, подерті джинси і сандалі. Він зробив крок назустріч.

— Привіт! — пробурмотіла я — гарячкова, необдумана реакція. Потім хутко відвернулася і майже побігла до рогу. Навздогін почувся гучний регіт.

— Гей, не тікай! — гаркнув один з них, але я пригнула голову й зітхнула з полегшенням, заховавшись за рогом, хоча досі чула, як вони гигочуть десь позаду.

Я опинилася на задвірках пофарбованих у темний колір складів із великими гаражними дверима для завантаження фур, замкненими на ніч на висячі замки. На протилежному боці вулиці тротуару не було, зелений штахетний паркан зі смужкою колючого дроту вгорі оберігав щось на кшталт майданчика для відкритого зберігання техніки. Далеко мене занесло від тої частини Порт-Анджелеса, яку я, по ідеї, збиралася відвідати. Навколо потемніло, я побачила, що небо от-от затягнуть хмари, які наразі скупчились на заході, заховавши сонце. На сході почав сіріти чистий обрій, пронизаний рожевими і помаранчевими прожилками. Я залишила куртку в машині, тому, раптово затрусившись від холоду, обхопила себе руками. Самотня вантажівка прогуркотіла повз, і дорога знову спорожніла.

Зненацька небо зовсім потемніло. Засмучено поглянувши через плече на хмару — кривдника сонечка, я приголомшено зрозуміла, що двоє чоловіків тихо простують за мною кроків за двадцять позаду.

Вони були з компанії, з якою я розминулася на розі вулиці, хоча я не помітила серед них того, хто намагався до мене заговорити. Я відразу розвернулася і пришвидшила крок. Знову затремтіла, цього разу не через холод. Сумочку, що зазвичай бовталася на плечі, я одягла навхрест для певності, що її не вихоплять у натовпі. Я точно знала, де лежить мій газовий балончик — у старій валізі під ліжком. Я так і не вийняла його звідти. Маючи з собою небагато грошей, двадцятку з гаком, я подумала про те, щоб «випадково» загубити сумочку й дременути геть. Та маленький переляканий черв’ячок глибоко всередині попереджав мене, що хлопаки можуть виявитися чимось гіршим за грабіжників.

Я сторожко дослухалася до тихих кроків, аж занадто тихих у порівнянні з галасом, з яким вони рухалися за кілька хвилин до того. Не схоже, щоб хлопці прискорювали ходу чи наближалися до мене. Дихай, казала я собі. Ти не знаєш напевно, чи переслідують вони тебе. Я продовжувала йти якнайшвидше, не переходячи власне на біг, зосередивши всю увагу на повороті праворуч за кілька метрів від мене. Я чула кроки — не ближче, ніж раніше. Блакитне авто повернуло на вулицю з півдня і пролетіло повз мене. Можна було б вискочити просто перед ним, але я забарилася, вагаючись і не маючи стопроцентної впевненості, що мене переслідують. Поки я вирішувала, було вже запізно.