Він без жодного слова завів двигун, плавно розвернувся і помчав назад до міста. Не минуло й пари хвилин, як ми занурилися у царство вуличних ліхтарів, легко маневруючи між машинами, що повільно сунули по набережній. Ми припаркувалися паралельно до узбіччя, у проміжку, куди я нізащо не наважилася б утиснути «вольво». Едвард без зусиль прослизнув туди з першого разу. Визирнувши з вікна, я побачила вогні ресторану «La Bella Italia», із якого вийшли Джес та Анжела і зосереджено почимчикували повз нас.

— Як ти дізнався, де…? — почала була я, та потім лише похитала головою. Почувши, як відчиняються дверцята, я обернулася і побачила, що Едвард виходить із авта.

— Що ти робиш? — запитала я.

— Веду тебе на вечерю, — злегка посміхнувся він, але з очей не зникав напружений вираз. Він вийшов із «вольво», грюкнувши дверима. Я завовтузилася з ременем безпеки і вискочила з авта. Едвард чекав на тротуарі.

Він заговорив, перш ніж я встигла розтулити рота.

— Зупини Джесику та Анжелу, щоб мені не довелося їх вистежувати. Сильно сумніваюся, що зможу стриматися, коли ще раз піду по сліду сьогодні.

Погроза у його голосі змусила мене затремтіти.

— Джес! Анжело! — заверещала я, махаючи їм рукою, коли ті обернулися. Вони кинулися до мене. Очевидне полегшення на їхніх обличчях миттєво змінилося на подив, коли вони побачили, хто стоїть поруч зі мною. Дівчата нерішуче завмерли за кілька метрів від нас.

— Куди ти поділася? — підозріливо поцікавилася Джесика.

— Я заблукала, — дурнувато зізналась я. — І випадково зустріла Едварда, — вказала я на свого супутника.

— Сподіваюся, ви не заперечуватимете, якщо я приєднаюся до вас? — запитав він чарівним шовковим голосом. Судячи з приголомшеного виразу дівчат, раніше вони ніколи не мали нагоди спостерігати Едвардові таланти.

— Та…ак, звичайно, — видихнула Джесика.

— Власне, Белло, вибач, ми вже заморили черв’ячка, поки чекали на тебе, — зізналася Анжела.

— Нічого страшного, я не голодна, — знизала я плечима.

— Гадаю, тобі варто поїсти, — Едвард говорив тихо, але владно. Потім подивився на Джесику і сказав трохи голосніше: — Ти не проти, якщо я сам відвезу Беллу додому? Вам не доведеться чекати, поки вона повечеряє.

— Ні, які питання… — прикусила вона губу, намагаючись зрозуміти з мого виразу, чи хочу я, щоб вона погодилася. Я підморгнула їй. Більше за все на світі я прагнула зараз залишитися наодинці зі своїм постійним рятівником. У мене зібралося безліч запитань, та я зможу засипати його ними не раніше, ніж нас залишать небажані свідки.

— Гаразд, — Анжела зорієнтувалася хутчіше за Джесику. — Побачимося завтра, Белло… Едварде, — схопила вона Джесику за руку і потягнула до машини, припаркованої, як я бачила, оддалік, на Першій вулиці. Коли вони сіли всередину, Джес обернулася і помахала мені, явно згораючи від цікавості. Я також помахала їй і дочекалася, поки вони рушать, перш ніж заговорила до Едварда.

— Я не хочу їсти, чесно, — повторила я, пильно вивчаючи його обличчя. Згорнена книга, нічого не прочитаєш.

— Не сміши мене.

Він підійшов до дверей ресторану і відчинив їх із впертим виглядом. Звичайно, подальша дискусія не мала сенсу. Зітхнувши, я зайшла всередину.

Ресторан був напівпорожнім — зараз у Порт-Анджелесі не сезон. Власниця виявилася дамою; я зауважила, як вона оцінювально поглянула на Едварда, привітавши його тепліше, ніж звичайного відвідувача. Я здивовано відмітила про себе, що це мене зачепило. Вона сантиметрів на десять вища за мене, фарбована блондинка.

— Нам потрібен столик на двох, — Едвардів голос звучав спокусливо — байдуже, хотів він цього чи ні. Я побачила, як вона стрельнула на мене очима, одразу відвівши погляд, задоволена моєю пересічністю і тим, як дбайливо Едвард зберігає між нами дистанцію. Вона провела нас до розрахованого на чотирьох великого столика в центрі зали, де сиділо найбільше людей. Я збиралася сідати, але Едвард похитав головою.

— Можливо, ви запропонуєте нам щось затишніше? — тихо попросив він. Я не впевнена, схоже, він непомітно дав господиці на чай. Раніше я хіба що в старих фільмах бачила, як хтось відмовляється від столика.

— Певна річ, — вона, здається, здивувалася не менше, але повернулася і повела нас повз перегородку до маленького кільця із кабінок. Всі були вільні. — Як вам тут?

— Ідеально, — спалах білосніжної усмішки моментально спантеличив жінку.

— Е-е-е, — похитала вона головою, кліпаючи очима. — Офіціант зараз підійде, — і невпевненим кроком залишила нас.

— Ти не повинен так чинити з людьми, — розкритикувала я його. — Це нечесно.

— Чинити як?

— Засліплювати їх. Вона, напевно, зараз на кухні хапає ротом повітря, як риба на березі.

Здається, Едвард зніяковів.

— Слухай, ось не треба, — сказала я, відчувши сумнів. — Не може бути, щоб ти не знав, який вплив маєш на людей.

Він схилив голову набік, ув очах промайнула зацікавленість.

— Я засліплюю людей?

— А ти цього не помічаєш? Думаєш, усім так просто вдається отримати бажане?

Він проігнорував останнє запитання.

— І тебе я засліплюю?

— Постійно, — зізналась я. Тут з’явилася офіціантка з заінтригованим виразом обличчя.

Безперечно, власниця встигла попрацювати язиком, та дівчина явно не розчарувалася. Вона закинула пасмо короткого чорного волосся за вухо і напрочуд привітно всміхнулася.

— Доброго вечора. Мене звати Амбер, я сьогодні обслуговуватиму вас. Що волієте випити? — важко було не помітити, що вона звертається виключно до нього.

Едвард поглянув на мене.

— Я візьму колу? — це прозвучало як запитання.

— Дві коли, — сказав він.

— Я принесу ваше замовлення за мить, — запевнила дівчина з непотрібною усмішкою, якої Едвард усе одно не помітив. Він не зводив очей із мене.

— Що? — спитала я, коли вона пішла. Він пильно дивився на мене.

— Як почуваєшся?

— Нормально, — відповіла я, здивована його серйозністю.

— У тебе не паморочиться в голові, тебе не морозить, не нудить…?

— А повинно?

Мій спантеличений тон його розсмішив.

— Власне, я чекаю, коли в тебе настане стадія шоку, — на обличчі з’явилася знайома, неперевершена, небезпечна посмішка.

— Гадаю, чекати не варто, — сказала я, коли змогла дихати. — Останнім часом я добре навчилася справлятися із шоковими ситуаціями.

— Все одно, буде краще, коли ти заправишся їжею і цукром. Якраз до слова підійшла офіціантка з напоями та кошиком із грассині.[11] Ставлячи їх на стіл, вона розвернулася до мене спиною.

— Ви вже вирішили, що замовлятимете? — запитала вона у Едварда.

— Белло? — перепитав він. Вона неохоче повернулася до мене. Я назвала перше, що потрапило на очі в меню.

— М-м-м, я буду равіолі[12] з грибами.

— А ви? — розцвіла вона в усмішці, повертаючись до нього.

— Я нічого не замовлятиму. Хто б сумнівався!

— Покличете мене, якщо передумаєте… — ніжна посмішка не сходила з вуст, та оскільки він не звернув на неї уваги, дівчина розчаровано попленталася геть.

— Пий! — наказав мені Едвард.

Я покірно потроху потягла колу, потім випила більше, здивовано усвідомивши, наскільки хочеться пити. Я помітила, що склянка моя спорожніла, лише коли він посунув мені свою.

— Дякую, — промимрила я, досі не втамувавши спраги. Крижана вода захолодила стравохід, змусивши мене здригнутися.

— Ти замерзла?

— Кола крижана, — пояснила я, знову затремтівши.

— Ти не брала куртки? — несхвально зауважив Едвард.

— Брала, — глянула я на порожній стілець поруч. — Але залишила її у машині Джесики, — пригадала я.

Едвард кинувся знімати свою куртку. Я зненацька усвідомила, що ніколи не звертала уваги, у що він одягнений, — ні сьогодні, ні раніше. Напевно, річ у тому, що я не могла відірвати очей від його обличчя. Тож зараз я примусила себе уважно його оглянути. Наразі він знімав із себе світло-бежеву шкіряну куртку, під якою ховалася кремова водолазка, що зграбно охоплювала стан, підкреслюючи мускулястий торс.

вернуться

11

Хлібні палички.

вернуться

12

Італійські вироби з тіста з різноманітними начинками, різновид вареників.