Він почув мій глибокий вдих, хоча мої власні вуха ледве зафіксували звук. Едвардів погляд ковзнув на мої очі.

— Ті часи майже не закарбувалися у пам’яті — це було давно, людські спогади тьмяніють, — перш ніж продовжити далі, він на коротку мить поринув у роздуми. — Я пам’ятаю, щo відчував, коли Карлайл урятував мене. Перетворнення — нелегкий процес, забути його складно.

— А твої батьки?

— Хвороба забрала їх раніше. У мене не залишилося рідних. Тому Карлайл і обрав мене. У безладі епідемії ніхто не звернув уваги на моє зникнення.

— Як він… урятував тебе?

Едвард відповів лише за кілька хвилин. Схоже, дбайливо добирав слова.

— Це дуже складно. Небагато хто з нас може похвалитися самовладанням, достатнім для проведення повного перетворення. Але Карлайл завжди був найлюдянішим, найспівчутливішим серед таких як ми… Не думаю, що за всю історію світу вдасться знайти рівного йому за цими якостями… — По паузі Едвард продовжив: — Щодо мене, то я пережив невимовний біль.

З того, як він стиснув губи, я зрозуміла, що подальші запитання не мають сенсу. Я стримала цікавість, яку, втім, не можна було назвати пустопорожньою. У зв’язку з нещодавніми подіями й відкриттями я мала поміркувати про чимало речей, значення яких тільки зараз почало відкриватися мені. Не сумніваюся, Едвардів меткий розум давно осягнув усе, що поки що від мене втікало.

М’який голос перервав мої міркування.

— Головна причина — самотність. Як правило, саме вона є рушійним мотивом вибору. Я став першим членом Карлайлової родини, хоча незабаром він знайшов Есме. Вона впала зі скелі. Її відразу повезли у лікарняний морг, хоча якимось дивом її серце продовжувало битися…

— Отже, людина повинна бути при смерті, щоб стати… — ми ніколи не вимовляли цього слова вголос, тому я не змогла закінчити речення.

— Ні, справа у Карлайлових переконаннях. Він ніколи не вчинив би такого з людиною, котра має вибір, — помітно було, що Едвард говорив про батька із глибокою повагою. — Втім, він каже, що перетворення відбувається легше, — додав він, — коли кров тече по тілу повільно.

Він поглянув на чорну дорогу; я збагнула, що тема закрита.

— А Еммет, Розалія?

— Наступною у родині з’явилася Розалія. Тільки набагато пізніше я збагнув, що Карлайл сподівався — вона стане для мене тим, чим була для нього Есме. Він турбувався про мене, — закотив Едвард очі. — Та я завжди бачив у ній лише сестру. За два роки вона відшукала Еммета. Ми тоді мешкали біля Аппалачів,[13] вона натрапила на Еммета на полюванні, коли його збирався прикінчити ведмідь. Вона віднесла його до Карлайла, подолала понад сотню миль, бо боялася, що сама не зможе це зробити. Лише тепер я починаю розуміти, наскільки важкою була для неї та подорож, — він багатозначно зиркнув на мене, підняв наші досі переплетені руки й погладив мою щоку зовнішнім боком долоні.

— Але вона впоралася, — підбадьорливо сказала я, відводячи погляд від нестерпної краси Едвардових очей.

— Так, — прошепотів він. — Вона побачила у його обличчі те, що додало їй сили. Відтоді вони разом. Інколи вони живуть окремо від нас, як подружня пара. Та що молодшими ми прикидаємося, то довше можемо залишатися на одному місці. Форкс ідеальний для нас, тому ми всі вступили до старшої школи, — він засміявся. — Гадаю, через пару років нам знову доведеться справляти їхнє весілля.

— Аліса, Джаспер?

— Аліса та Джаспер — справжні унікуми. Обоє розвинули «совість» — так ми це називаємо — без сторонньої допомоги.

Джаспер належав до іншої родини, зовсім не схожої на нашу. Ним оволодів відчай, він став мандрувати на самоті. Аліса знайшла його. Як і у мене, у неї є певні здібності понад звичайні вміння нашого біологічного виду.

— Справді? — захоплено перебила я. — А казав, ти — єдиний, хто вміє читати людські думки.

— Це правда. Її дар інший. Вона бачить речі — те, що може статися, те, що наближається. Та все дуже суб’єктивно. Майбутнє — не висічений у камені барельєф. Воно може змінитися.

Коли він сказав це, його щелепа напружилася, він кинув у мій бік блискавичний погляд. Втім, не заприсяглася б, що мені не здалося.

— Що вона бачить?

— Вона побачила Джаспера. Аліса знала, що він її шукає, ще до того, як він сам це усвідомив. Вона побачила Карлайла і нашу родину, вони з Джаспером разом вирушили на пошуки. Вона найтонше відчуває не-мертвих. Наприклад, завжди бачить, коли неподалік з’являється інша група представників нашого виду. Бачить загрозу, яку вони можуть принести.

— А… таких як ви — багато? — здивувалась я. Скільки їх непомітно живе між нами?

— Ні, не дуже. Та більшість не затримуються надовго на одному місці. Тільки ті з нас, хто, як моя родина, відмовився від полювання на вас, людей, — хитруватий погляд у мій бік, — можуть жити поруч із людьми бодай якийсь час. Ми зустріли тільки одну родину, схожу на нашу, в маленькому селищі на Алясці. Певний час ми жили разом, та коли нас забагато, ми стаємо занадто помітними. Ті з нас, хто живе… по-іншому, тяжіють до об’єднання.

— А решта?

— В переважній більшості кочують. Усі ми спробували цей шлях. Із часом набридає, як і все на світі. Та час від часу ми випадково натрапляємо на інших. Більшість наших полюбляють північ.

— Чому так?

Наразі ми припаркувалися перед домом, Едвард вимкнув двигун. Довкола — тихо і темно, на небі немає місяця. Світло на ґанку не горить, отже, тато ще не повернувся.

— Ти уважно дивилася на мене сьогодні по обіді? — піддражнив він. — Як гадаєш, я можу просто прогулятися вулицею, не створюючи загрози для безпеки дорожнього руху? Тому ми й обрали півострів Олімпік, де кількість сонячних днів на рік ледве чи не найменша у світі. Приємно, знаєш, мати змогу виходити на люди вдень. Ти не уявляєш, наскільки за вісімдесят років стомлюєшся від вічної ночі.

— То ось звідки виникають легенди?

— Напевно.

— А Аліса походить з іншої родини, як Джаспер?

— Ні, тут криється таємниця. Аліса абсолютно не пам’ятає людського життя. Не знає, хто її створив. Вона прокинулася на самоті. Хто б не створив її, він забрався геть. Ніхто з нас не розуміє, чому чи як він міг так учинити. Якби не її дар, якби вона не побачила Джаспера та Карлайла, не дізналася, що колись стане однією з нас, вона, швидше за все, перетворилася б на некеровану дикунку.

Так багато треба обмізкувати, так багато запитати! Та, на превеликий сором, раптом озвався мій шлунок. Мене настільки захопили сьогоднішні розмови й події, що я не помітила, як зголодніла. Я усвідомила, що вмираю з голоду.

— Вибач, я не даю тобі повечеряти.

— Нічого страшного, правда.

— Я раніше не проводив багато часу з тими, кому потрібна людська їжа. Я забув.

— Я не хочу розлучатися з тобою.

У темряві говорити було легше, хоча й голос обов’язково зрадить мені, викаже безнадійне захоплення.

— А я не можу зайти до тебе? — запитав Едвард.

— А ти хочеш? — було понад мої сили уявити, як це богоподібне створіння сидить на вичовганому татовому стільці на кухні.

— Звичайно, якщо ти не проти.

Я почула, як зачиняються дверцята; наступної миті він стояв поруч і відчиняв двері для мене.

— Дуже людський учинок, — зробила я комплімент.

— У мені відроджуються людські звички.

Він тихо йшов поруч у темряві, мені постійно доводилося крадькома косити очима, щоб переконатися, що він нікуди не зник. Вночі він мав набагато природніший вигляд. Блідий, нереально вродливий, та принаймні не фантастична сяюча істота, якою він був по обіді під сонячним промінням.

Він першим дістався до дверей і відчинив їх для мене. Я завмерла на півдорозі.

— Двері були незамкнені?

— Замкнені, я скористався ключем із-під карниза.

Я зайшла всередину, ввімкнула на ґанку світло й обернулася, щоб запитально поглянути на Едварда. Не скажу точно, чи користувалась я коли-небудь ключем у його присутності.

— Мене цікавить усе, пов’язане з тобою.