Я не звертала уваги на власний вираз обличчя, та щось у ньому змусило Едварда посмутніти. Рука впала й завмерла вздовж тіла, він закам’янів, очі пильно втупилися у моє лице. Тиша затягнулася. Він був незворушний як статуя.
— Що з тобою? — шепнула я, торкаючись застиглого обличчя. Від мого доторку воно пом’якшало, Едвард зітхнув.
— Я чекаю, коли це нарешті станеться.
— Що станеться?
— Я знаю, що настане мить, коли я скажу тобі щось, чи ти щось побачиш, і це буде занадто. Ти втечеш від мене з переляканим криком, — на вустах промайнула напівусмішка, та очі залишилися серйозними. — Я не зупинятиму тебе. Я хочу, щоб це сталося, тому що прагну для тебе безпеки. Але водночас я хочу бути з тобою. Два бажання, що неможливо поєднати… — не договорив він, пильно вдивляючись у мене. Чекав.
— Я нікуди не втечу, — пообіцяла я.
— Поживемо — побачимо, — сказав він, посміхаючись. Я кинула на нього сердитий погляд.
— Отже продовжуй — Карлайл поплив до Франції…
Едвард помовчав, подумки повертаючись до оповіді. Інстинктивно зиркнув на іншу картину — найяскравішу, у найвигадливішій рамі, найбільшу; вона була вдвічі ширша за двері, поруч із якими висіла. На полотні яскраві фігурки у роздмуханих вітром шатах звивалися навколо високих колон та звішувалися з мармурових балконів. Не можу сказати, був це сюжет з грецької міфології — чи персонажі, які ширяли в хмарах у верхній частині картини, мали би бути біблійними.
— Карлайл переплив до Франції і помандрував далі Європою, до тамтешніх університетів. Вночі він вивчав музику, природничі науки, медицину і знайшов покликання, спокуту в порятункові людських життів, — на Едвардовому обличчі з’явився захват, майже благоговійна повага. — Я не можу адекватно передати його внутрішню боротьбу; два століття нестерпно болісних зусиль знадобилося Карлайлові, щоб удосконалити самовладання. Зараз він повністю нечутливий до запаху людської крові, улюблена робота не приносить страждань. Там, у лікарні, він знаходить справжній спокій…
На довгу хвилину Едвард втупився у нікуди. Потім, здається, раптом пригадав, до чого вів. Постукав пальцем по велетенській картині перед нами.
— Навчаючись в Італії, він зустрів інших. Вони виявилися набагато цивілізованішими та освіченішими, ніж привиди лондонських каналізацій.
Він торкнувся зображеної на найвищому балконі четвірки нерухомих фігур, що спокійно споглядали хаос унизу. Я уважно роздивилася групу і, здивовано усміхнувшись, зрозуміла, що впізнаю чоловіка з золотим волоссям.
— Солімена[16] вважав Карлайлових друзів своїми музами. Він часто малював їх як богів, — хихотнув Едвард. — Аро, Марк, Гай, — сказав він, вказуючи на решту чоловіків. Двоє мали чорне волосся, третій — білосніжне. — Нічні покровителі мистецтва.
— Що з ними сталося? — вголос поцікавилась я, палець завмер на сантиметр від фігур на полотні.
— Вони досі там живуть, — знизав Едвард плечима. — Як жили протягом не одного тисячоліття. Карлайл залишався з ними недовго, кілька десятиліть. Він надзвичайно захоплювався їхньою освіченістю, витонченістю, та вони наполегливо намагалися вилікувати його від антипатії до «природного джерела їжі», як вони це називали. Вони силкувалися переконати його, він намагався переконати їх — марно, звісно. Тоді Карлайл вирішив вирушити до Нового Світу. Він мріяв відшукати подібних до себе. Бачиш, йому було дуже самотньо.
Тривалий час він не знаходив нікого. Та оскільки чудовиська стали для людей казковими персонажами, він відкрив, що може жити поруч із людьми, наче сам є одним із них. Він почав медичну практику. Але товариство, якого він прагнув усім серцем, залишалося забороненим плодом; він не міг ризикнути завести близьке знайомство.
Коли спалахнула епідемія грипу, він працював у нічну зміну в лікарні в Чикаго. Декілька років у його голові крутилася думка, він майже вирішив діяти: оскільки він не може знайти товариша, то створить його. Карлайл до кінця не розумів, як відбулося його власне перетворення, тому вагався. Ідея відібрати у когось життя, як відібрали у нього, викликала у Карлайла огиду. В такому стані він натрапив на мене. Надії на одужання не було; мене залишили у палаті з помираючими. Карлайл доглядав за батьками і знав, що у мене нікого немає. І вирішив спробувати…
Едвардів голос, наразі майже шепіт, обірвався. Крізь західні вікна він утупився кудись невидющим поглядом. Хотіла б я знати, що за образи нуртують у його мозку: Карлайлові спогади — чи власні? Я тихо чекала.
Потім він обернувся до мене, риси осяяла ніжна янгольська усмішка.
— Так ми і підійшли до кінця історії, — підсумував він.
— Відтоді ти ніколи не розлучався з Карлайлом? — поцікавилась я.
— Майже ніколи.
Він легко поклав руку на мою талію і потягнув мене за собою, прямуючи до коридору. Я глипнула назад, на стіну з картинами; цікаво, коли-небудь вдасться послухати інші історії?
Ми пішли коридором далі, Едвард відмовчувався, тому я запитала:
— Майже? Він зітхнув — схоже, йому не дуже хочеться відповідати.
— У мене був типовий напад підліткового бунтарства — років через десять після народження… перетворення… називай, як хочеш. Карлайлова відмова від традиційного харчування видалася мені непереконливою, я образився за обмеження мого апетиту, тому на якийсь час покинув його і жив сам.
— Справді? — його слова більше заінтригували мене, ніж злякали, хоча мало би бути навпаки.
Він відчув це. Я смутно усвідомлювала, що ми йдемо до наступних сходів, та не звертала особливої уваги на інтер’єр.
— Це тебе не відштовхує?
— Ні!
— Чому ні?
— Гадаю, це… має сенс.
Едвард голосно загиготів — голосніше, ніж раніш. Ми піднялися сходами вгору й опинилися в іншому коридорі.
— З часу нового народження, — промимрив він, — я мав перевагу, умів читати думки всіх, хто перебував поруч, людей і не-людей. Тому знадобилося десять років, щоб поставити під сумнів авторитет Карлайла — я бачив його непідробну щирість, розумів, чому він веде таке існування.
Не минуло і пари років, як я повернувся до Карлайла та визнав правильність його поглядів. Я гадав, що уникну… депресії — породження совісті. Знаючи думки здобичі, я уникав полювати на невинних і переслідував лише поганців. Коли я йшов у темній алеї за вбивцею, що непомітно скрадався за юною дівчиною, коли я рятував її, це не могло бути жахливим учинком…
Я затремтіла: описане чіткою картиною постало перед очима — ніч, алея, перелякана дівчина, темна постать позаду. І Едвард, Едвард на полюванні, жахливий і прекрасний як юний бог, нездоланний, непереможний. Вона була вдячна, та дівчина, чи злякалася ще більше?
— Та з плином часу я почав бачити у своїх очах чудовисько. Не можна втекти від тягаря забраних людських життів, яким би не було виправдання. Я повернувся до Карлайла та Есме. Вони ласкаво прийняли мене, як блудного сина. Дали мені більше, ніж я заслуговував.
Ми зупинилися перед останніми дверима у коридорі.
— Моя кімната, — повідомив Едвард, відчиняючи двері та буксируючи мене всередину.
Великі, на всю стіну, як і в залі внизу, вікна його кімнати виходили на південь. Напевно, задня стіна будинку повністю скляна. З вікон відкривався краєвид на вигини Сол-Дак-Ривер, на праліси аж до Олімпійських гір.[17] Гори видавалися ближчими, ніж я уявляла.
Західну стіну обліпили полички з дисками. Кімната була начинена краще за музичну крамницю. В кутку стояла наворочена звукова система з тих, яких мені страшно торкатися: впевнена, щось зламаю. Ліжка не було, тільки широкий, комфортний на вигляд шкіряний диван. На підлозі лежав густий жовтий килим, стіни завішані були портьєрами з важкої тканини, на тон темнішими за килим.
— Хороша акустика? — припустила я.
Едвард захихотів, кивнув.
Узяв пульт і ввімкнув стереосистему. Незважаючи на маленьку гучність, здавалося, що живий бенд грає приємний джаз тут-таки, у кімнаті. Я пішла поглянути на дивовижну музичну колекцію.
