— Правда? — загорілися у Чарлі очі. — Я її обожнюю.

Поки я готувала вечерю, Чарлі взявся до прибирання. Не вдовзі ми сиділи за кухонним столом і мовчки вечеряли. Чарлі насолоджувався їжею, я відчайдушно роздумувала, як виконати своє завдання, намагаючись вигадати спосіб підняти непросту тему.

— Чим займалася сьогодні? — запитав Чарлі, вириваючи мене з замріяного стану.

— Ну, тинялася по хаті по обіді… — (Власне, конкретно останні півгодини). Я намагалася говорити оптимістично, та по спині бігли дрижаки. — А вранці ходила в гості до Калленів.

Чарлі впустив виделку.

— Ти маєш на увазі — до лікаря Каллена? — ошелешено запитав він.

Я вдала, що не помітила його реакції.

— Так.

— І яким вітром тебе туди занесло? — виделка досі лежала на столі.

— Ну, в принципі, типу, у мене сьогодні ввечері побачення з Едвардом Калленом, то він відрекомендував мене своїм батькам… Тату?

Ой, здається у Чарлі аневризм.

— Тату, з тобою все гаразд?

— Ти зустрічаєшся з Едвардом Калленом? — прогримів він.

Ого. Я гадала, йому подобаються Каллени.

— Він занадто дорослий для тебе, — виголосив Чарлі.

— Ми обоє вчимось у старшій школі, — виправила я, хоча він набагато ближчий до правди, ніж уявляє.

— Чекай… Котрий із них Едвін?

— Едвард — наймолодший, рудуватий шатен. Той, що красень, той, що схожий на бога…

— О, — вичавив з себе Чарлі, — це краще, гадаю. Мені не подобається найстарший. Я впевнений, він хороший хлопець і все таке, але він… задорослий для тебе. Цей Едвін — твій хлопець?

— Едвард, тату.

— То він — твій хлопець?

— Щось таке.

— Минулого вечора ти казала, що тебе не цікавить жоден хлопець у місті.

Він підняв виделку, і я зрозуміла, що найгірше позаду.

— Бачиш, тату, Едвард мешкає за містом. Він пронизливо глянув на мене, пережовуючи страву.

— І взагалі, — вела далі я, — розумієш, ми перебуваємо на ранній стадії. Не треба розмовами про хлопців змушувати мене червоніти, гаразд?

— Коли він прийде?

— За кілька хвилин.

— Куди він тебе поведе? Я голосно зітхнула.

— Сподіваюся, ти не збираєшся вдавати іспанського інквізитора. Я піду пограти в бейсбол із його родиною.

Чарлі насупився, потім зрештою розсміявся.

— Ти граєш у бейсбол?

— Швидше за все, більшу частину гри я проведу в якості глядача.

— Напевно, хлопець не на жарт припав тобі до душі, — підозріливо зауважив Чарлі.

Я зітхнула і закотила очі на згоду.

Почувши, як перед будинком заревів двигун, я скочила з місця і заходилася мити тарілки.

— Покинь ти посуд, я помию його ввечері. Ти мене розпестиш.

Задзвенів вхідний дзвінок, Чарлі гордо попрямував, щоб відчинити двері. Я йшла на півкроку позаду.

До останньої миті я не зауважила, наскільки сильна злива надворі. Едвард зайшов на світло від лампи на ґанку, вдягнений, як хлопчик-модель із реклами плащів.

— Заходь усередину, Едварде. Я полегшено зітхнула, коли Чарлі не переплутав його імені.

— Дякую, пане Свон, — з повагою відповів Едвард.

— Давай не соромся й називай мене Чарлі. Ось так, я візьму твою куртку.

— Дякую, сер.

— Сідай тут, Едварде.

Я скривилася.

Едвард плавно опустився на єдиний стілець, тим самим змусивши мене сісти поруч із паном Своном на дивані. Я розлючено зиркнула на нього. Він підморгнув мені за спиною у Чарлі.

— До мене дійшли чутки, що ти ведеш мою дівчинку подивитися бейсбол.

Лише у штаті Вашингтон факт, що надворі ллє як із відра, не має жодного впливу на заняття спортом просто неба.

— Так, сер, план саме такий.

Едвард не видавався здивованим, що я розповіла татові правду. Втім, він міг слухати розмову.

— Гадаю, ідея належала тобі. Чарлі засміявся, Едвард підтримав його.

— Гаразд, — підвелась я. — Досить уже знущатися з мене. Ходімо.

Я пішла до вітальні, одягнула куртку. Вони попрямували за мною.

— Не повертайся дуже пізно, Білко.

— Не хвилюйтеся, Чарлі. Я привезу її додому рано, — пообіцяв Едвард.

— Ти потурбуєшся про мою маленьку, добре? Я застогнала, вони не звернули на мене уваги.

— Обіцяю вам, сер, зі мною вона буде в безпеці. Чарлі не міг сумніватися в Едвардових словах — щирість бриніла в кожному слові.

Я почимчикувала надвір. Обидва розсміялися, Едвард пішов слідом.

Я завмерла на ґанку як укопана. Біля пікапа стояв джип, справжній монстр, з колесами мені по пояс. Над передніми та задніми фарами металеві ґратки, чотири великі протитуманні фари прилаштовані до захисного брусу, дах блискучого червоного кольору.

Чарлі тихо присвиснув.

— Не забудьте про паски безпеки, — вичавив він.

Едвард підійшов до пасажирських дверей і відчинив їх. Вимірявши на око відстань до сидіння, я приготувалася стрибати. Він зітхнув, підняв мене однією рукою і посадив на місце. Сподіваюся, Чарлі не помітив.

Поки Едвард нормальним людським кроком ішов до водійських дверей, я намагалася застебнути пасок безпеки. Пряжок виявилося забагато.

— Що це таке? — запитала я, коли він відчинив двері.

— Додаткові ремені бездоріжника.

— О.

Я намагалася виявити, куди вставляти яку пряжку, виходило не дуже. Він зітхнув і потягнувся, щоб допомогти мені. На щастя, дощ періщив як із відра, Чарлі на ґанку здавався розмитою фігурою. Значить, він не бачив, як Едвардові пальці повільно блукали по моїй шиї, погладжували ключиці. Я залишила марні спроби допомогти йому і зосередилася на нормалізації власного дихання.

Едвард повернув ключ, джип із ревом прокинувся до життя. Ми помчали.

— У тебе дуже… м-м-м… великий джип.

— Це Емметів. Я подумав, ти не захочеш бігти всю дорогу.

— Де ви тримаєте цього монстра?

— Переробили одну з прибудов під гараж.

— Ти не хочеш пристебнутися? Едвард недовірливо зиркнув на мене. Тут до мене нарешті дійшло.

— Бігти всю дорогу? Тобто ми все одно бігтимемо якусь частину? — мій голос мимоволі підвищився.

Він вишкірився.

— Ти не бігтимеш.

— Мене знудить.

— Заплющиш очі — й усе буде добре.

Я прикусила язика, воюючи з панікою.

Едвард нахилився, щоб поцілувати мене у маківку, потім застогнав. Я збентежено поглянула на нього.

— Ти так чудово пахнеш під дощем, — пояснив він.

— Чудово в хорошому чи в поганому розумінні? — сторожко поцікавилась я.

Він зітхнув.

— І так, і так.

Не знаю, як він орієнтувався у пітьмі й суцільній стіні дощу, та якимось чином він знайшов відгалуження дороги, що більше нагадувало гірську стежку. Тривалий час розмовляти було неможливо, я без кінця стрибала вгору-вниз, як відбійний молоток. Едвард, схоже, насолоджувався поїздкою, широка усмішка не сходила з вуст.

Ми дісталися кінця дороги, дерева зеленими стінами оточили джип із трьох боків. Дощ перейшов у мжичку, що зменшувалася з кожною секундою, у просвіті між хмарами проглядало небо.

— Вибач, Белло, далі доведеться йти пішки.

— Знаєш що? Я краще почекаю тут.

— Де поділася твоя мужність? Сьогодні вранці ти була надзвичайною.

— Я ще не забула минулого разу. (Невже це було тільки вчора?)

За мить Едвард опинився біля моїх дверей і почав мене відстібати.

— Я сама впораюся, ти йди вперед, — запротестувала я.

— М-м-м… — замислився він, хутко звільнивши мене. — Здається, доведеться вплинути на твою пам’ять.

Перш ніж я встигла якось відреагувати, він витягнув мене з джипа і поставив на землю. Вряди-годи пролітала поодинока крапля дощу, Аліса мала рацію.

— Вплинути на мою пам’ять? — нервово перепитала я.

— Щось таке, — він уважно, напружено спостерігав за мною, та в глибині очей стрибали жартівливі бісики. Поклав руки на джип обабіч моєї голови і нахилився вперед, змушуючи мене втиснутися назад у двері. Нахилився ближче, його обличчя опинилося за кілька сантиметрів від мого. Тікати було нікуди.

— Ну, — аромат Едвардового дихання завдав невиправної шкоди моєму процесу думання, — що саме тебе непокоїть?