— Ви не граєте з ними? — сором’язливо поцікавилась я.

— Ні, я волію бути суддею — мені подобається змушувати їх грати за правилами, — пояснила вона.

— Полюбляють махлювати?

— О так, чула б ти, як вони сперечаються! Власне, я сподіваюся, ти не почуєш, інакше подумаєш, що вони виросли у вовчій зграї.

— Ви говорите, як моя мама, — здивовано засміялась я. Вона всміхнулася.

— Я переважно думаю про них як про дітей. Не змогла позбутися материнських інстинктів. Едвард не говорив тобі, що я втратила дитину?

— Ні, — приголомшено промимрила я, щосили намагаючись зрозуміти, котре життя вона має на увазі.

— Так, моє перше і єдине дитя. Померло за кілька днів по народженні, біднесеньке малятко, — зітхнула вона. — Знаєш, це розбило мені серце, тому я стрибнула зі скелі, — додала вона ніби між іншим.

— Е-едвард сказав, ви впали, — запнулась я.

— Справжній джентльмен, — всміхнулась вона. — Едвард — перший із моїх нових синів. Я завжди так його сприймала, хоча він старший за мене, принаймні у новому житті, — приязно усміхнулася вона мені. — Тому я щаслива, що він знайшов тебе, дорогенька, — вияв ніжності прозвучав природно з її вуст. — Занадто довго він був одинаком; мені боліло дивитися, що він не має пари.

— То ви не проти? — невпевнено поцікавилась я. — Не вважаєте, що я йому… не пасую?

— Ні, — поринула вона у задуму. — Ти йому потрібна. Якось воно буде, — сказала вона, хоча тривога прорізала бездоганне чоло парою зморщок. Ударив грім.

Есме зупинилася; очевидячки, ми дісталися краю поля. Здається, гравці вже встигли поділилися на команди. Едвард стояв далеко в лівій частині поля, Карлайл — між першою та другою базами, Аліса тримала м’яч, стоячи на місці, що, по ідеї, мало бути пітчерською гіркою.[18]

Еммет крутив у руках алюмінієву биту — її не було видно, чути лише свист у повітрі. Я чекала, що він підійде до дому — початкової бази в куті сектора, та коли він став у позицію, зрозуміла: він на місці, просто дім далі від пітчерської гірки, ніж я могла уявити. Джаспер стояв за метр позаду, він був у другій команді. Певна річ, ніхто не вдягнув рукавичок.

— Добре, — чітко вигукнула Есме, щоб її почув навіть Едвард, як би далеко він не був. — Бетер[19] давай!

Аліса стояла прямо, оманливо завмерши. Схоже, вона надає перевагу не показному, а хитрому віндапу.[20] Тримає м’яч обома руками на рівні пояса, потім кидком кобри права рука вилітає вперед — і м’яч б’ється об Джасперову руку.

— Страйк?[21] — прошепотіла я до Есме.

— Якщо бита не торкнулася м’яча, це — страйк, — підтвердила вона.

Джаспер метнув м’яч, Аліса бездоганно його зловила. На мить дозволила собі вишкіритися. Потім її рука знову завертілася.

Цього разу якимось дивом бита зуміла перехопити невидимий м’яч. Нищівний, схожий на звук грому тріск від удару луною розкотився горами — я відразу зрозуміла, навіщо потрібна гроза.

М’яч метеором пронісся над полем, полетівши далеко у ліс.

— Гоум ран,[22] — пробурмотіла я.

— Зачекай, — попередила Есме й підняла руку, уважно дослухаючись. Еммет нечіткою плямою мчав між базами, йому на п’яти насідав Карлайл. До мене дійшло, що я не бачу Едварда.

— Аут![23] — чітко вигукнула Есме. Не вірячи власним очам я витріщилася, як Едвард вилетів на узлісся, затискаючи у піднятій руці м’яч. Навіть я помітила широку посмішку.

— Еммет б’є найсильніше, — пояснила Есме, — а Едвард бігає найшвидше.

Перед моїми недовірливими очима продовжувався інінг. Просто нереально встигнути за блискавичністю польотів м’яча, за швидкістю, з якою гравці ганяли полем.

Наступну причину, чому Каллени чекали на грозу, щоб пограти у бейсбол, я зрозуміла, коли Джаспер, намагаючись переграти Едварда, що неухильно перехоплював м’яч, подав Карлайлові граунд бол.[24] Карлайл налетів на м’яч, Джаспер помчав до першої бази. Коли вони, зіштовхнувшись, гепнулися на землю, здалося, що одна величезна каменюка впала на другу, вщент її розтрощивши. Я підстрибнула від хвилювання, та навдивовижу обидва виявилися неушкодженими.

— Сейф,[25] — спокійно виголосила Есме.

В Емметової команди була перевага в одне очко — Розалія примудрилася облетіти бази, влучно спіймавши одну з потужних Емметових подач, коли Едвард утретє не дав м’ячу опинитися за межами поля. Він хутко примчав до мене, сяючи від задоволення.

— Ну, що ти думаєш? — запитав він.

— Одне знаю напевно: тепер я не зможу додивитися до кінця стару нудну Бейсбольну Лігу.

— Ніби ти раніше часто її дивилася, — зареготав він.

— Я трішки розчарована, — вирішила подражнитись я.

— Чому? — здивовано запитав Едвард.

— Було б непогано дізнатися бодай одну річ, яку б ти не робив краще за всіх на світі.

На обличчі промайнула фірмова крива посмішка, у мене перехопило подих.

— Я пішов, — сказав Едвард, повертаючись на поле.

Він грав мудро, подаючи м’яч низько, поза досяжністю вправних рук Розалії в аутфілді — найвіддаленішій від дому частині поля, і блискавкою домчав до двох баз, перш ніж Еммет зумів повернути м’яч у гру. Одного разу Карлайл подав м’яч так далеко за поле — «бумс» вдарило по вухах, — що вони з Едвардом отримали по очку. Мініатюрним кулачком Аліса легенько штурхнула їх по черзі.

Упродовж гри рахунок постійно змінювався, гравці підштрикували одне одного в залежності від того, хто лідирував, як звичайні вуличні бейсболісти. Час від часу Есме закликала до порядку. Грім роздирав небо, та ми залишилася сухими, як і передбачила Аліса.

Карлайл був бетером, Едвард ловцем, коли Аліса раптом хапнула ротом повітря. Я не спускала очей з Едварда, тому помітила, як його голова різко сіпнулася у її бік. Їхні погляди зустрілися, відбувся моментальний обмін інформацією. Едвард опинився біля мене, перш ніж решта встигли запитати Алісу, що трапилося.

— Алісо? — напружено сказала Есме.

— Я не бачила, не могла попередити, — прошепотіла вона. На цю мить усі зібралися навколо неї.

— Що трапилося, Алісо? — запитав Карлайл спокійним владним голосом.

— Вони подорожують набагато швидше, ніж я гадала. Я бачу, що раніше мала неправильну картину майбутнього, — пробурмотіла вона.

Джаспер схилився, ніби прагнучи її захистити.

— Що змінилося? — уточнив він.

— Вони почули, що ми граємо, і прямують сюди, — винувато відповіла вона, схоже, почуваючись відповідальною за те, що її налякало.

Сім пар швидких очей блимнули на мене й відразу відвели погляд.

— Коли? — мовив Карлайл, повертаючись до Едварда. Едвардове обличчя — втілення напруженої зосередженості.

— Менше ніж за п’ять хвилин. Вони біжать — хочуть пограти, — насупився він.

— Встигнеш? — запитав Карлайл, кинувши у мій бік блискавичний погляд.

— Ні, не з нею на спині… — обірвав він. — До того ж нам менш за все потрібно, щоб вони вловили запах і почали полювати.

— Скільки? — запитав Еммет у Аліси.

— Троє, — коротко відповіла та.

— Троє! — пхикнув він. — Нехай приходять, — сталеві ремені м’язів заграли на міцних руках.

На частку секунди, що видалася набагато довшою, ніж була насправді, Карлайл поринув у роздуми. Здається, тільки Еммет був незворушний; решта втупили у Карлайла стривожені погляди.

— Ми продовжимо гру, — нарешті вирішив Карлайл. Його голос був спокійний, холоднокровний. — Аліса сказала, їм просто цікаво.

Вся фраза прозвучала потоком слів, що вилився за пару секунд. Я слухала уважно й зрозуміла майже все, хоча не чула, що наразі запитує Есме в Едварда беззвучним порухом вуст. Я лише зауважила, як він ледь помітно похитав головою; на її обличчі прочиталося полегшення.