У мене всерединi все обiрвалося.

З розвалюхи вийшов ошелешений чолов'яга i, схопившись за голову, вилаявся кiлькаповерховим матом.

Я вмить опинилась на мiсцi зiткнення (вираз обличчя — на втiху телевiзiйникам!) i завмерла, не в змозi второпати, що до чого. Мiж машинами — безпечна вiдстань, жодного пошкодження на моєму i на чужому авто. Навiть рукою провела по блискучiй поверхнi свого «братчика», не вiрячи очам.

Вигляд я мала цiлковито iдiотський.

А чолов'яга сперся на капот i байдужо розглядав хмарки на небi.

Через кiлька хвилин нас радiсно знайомитимуть: «Анно, це автовiртуоз, ювелiр автосправи, гонщик зi стажем…». Я ще гальмуватиму на попереднiх емоцiях, застрягнувши у щойно пережитому. А тодi, коли цей шумахер удавано вiдсторонено дивився вгору, подумала: божевiлля! чи не з'їхала я часом з глузду?

Поруч знову щось бахнуло, i менi на голову посипалося кольорове конфетi.

Якiсь люди немов з-пiд землi виросли — кинулися до мене смiючись, зi словами: «Це телепрограма «Розiграш»! Анно, усмiхнiться! Он туди, будь ласка. Вас знiмають!» Повертаюся, куди показують, усвiдомлюючи свiй iдiотський вигляд… Готова була їх усiх повбивати.

Де ж тi гумористи-вiртуози зараз?

Де камера? Куди дивитись?

З виразом обличчя та критичнiстю ситуацiї вони вже досягли бажаного ефекту, навiть перевищили сподiвання. Агов, телевiзiйники! На вихiд! Клiєнт дозрiв!

А у вiдповiдь — тиша. Люди, де ви?

Не можу ноги витягнути, не пускає трясовина. Чортова багнюка зiпсує менi новi чобiтки. Ще раз роблю спробу витягнути одну ногу, другу, i з жахом розумiю, що мене лиш мiцнiше засмоктує болото. Господи Боже, воно менi вже до колiн доходить… Це не калюжа з травою, це справжнє багнисте поле, бруднi драглi, трясовина, i воно мене помалу затягує…

Кричати не вмiю. Мене намагалися пограбувати в темному провулку — я лише сопiла, вiдбиваючись торбою. А тут поборсалася-поборсалася, крекчучи та пiдвиваючи, i раптом вирвалося вiдчайдушне:

— Ма-а-ма!!! Ма-рi-i-я! Ма-а!!!

Все, капець, рядком з веселої безтурботної пiснi кличу на допомогу. Зробилося по-справжньому тоскно, i я заревiла на повний голос, по-бабськи, розмазуючи по обличчю сльози, туш i шмарклi.

З кущiв вилетiли птахи, затрiпотiли крилами. Я розкинула руки, спробувала лягти, але було пiзно. Мене затягнуло вже до середини стегон, i чим бiльше я борсалась у водi, тим безвихiднiшою ставала ситуацiя.

На вiдстанi витягнутої руки не було жодного кущика, жодного деревця, лише жмутики болотяної трави, якi топилися пiд долонями.

Неймовiрно жахливий сон, гiршого не було за усе життя. Зараз прокинуся, тiльки б вдалося зусиллями волi розплющити очi, i лежатиму у лiжку, скута кригою жаху, впершись очима у стелю та намагаючись знову не провалитися в сон, аж поки кров не побiжить по холодних руках i ногах.

Чимдуж заплющила очi, спробувала їх розплющити. Треба сильно-сильно спробувати їх розплющити — ну, давай, давай! — зараз побачу свою кiмнату, втримаюсь на поверхнi сну бодай двi-три секунди. Встану, пiду на кухню пити воду й остаточно вiджену вiд себе нiчний жах. Не дам собi заснути, поки не буду впевнена — повернення у це болото вже не буде.

Холодна вода i болотяний сморiд занадто переконливо реальнi.

Це… не сон.

Вода вже дiставала грудей, важко дихалося. «Тримай», — сказав голос.

Борода. Бурштиновi очi. Мiцна гiлляка перед моїм носом. Вхопилася вiдразу, судомно, намертво. Вилiзти не вдавалося, але й занурюватись у болото перестала.

Бородань обережно вiдповз — пiд ним були якiсь гiлки — потягнув мене на себе. Тiло напружилось, ноги трималися пастки. Здається, вiн перекотився через спину, щось таке незрозумiле зробив — i висмикнув мене до себе. Трясовина чвакнула за моєю спиною, розчаровано вiдпускаючи полонянку.

Його руки були у рубцях, давнiх свiтлих та свiжих фiолетового кольору.

Опинилася так близько бiля нього, що вчула потужний запах, якого нiколи не знала — на мене дихнула смертельна небезпека, чорне провалля безоднi, паралiзуюча перевага хижака. Дивний страшний чоловiк теж втягнув носом повiтря. Мороз пiшов по шкiрi — вiн нюхав мене як звiр. Вiн i був диким звiром. Таких бурштинових очей я дотепер нiде не стрiчала.

Далi усе вiдбулося в лiченi секунди — вiн мовчки поставив мене на ноги. Земля пiдi мною, я вiдчувала це босими стопами, була тверда. Чобiтки забрала трясовина як данину за звiльнення. Гостре вiдчуття щастя давала можливiсть вiдчувати тверду землю пiд ногами. Щастя i — жах вiд чоловiка-примари. Той зробив було рух до мене, я вiдсахнулася. Вiн мовчки показав рукою напрямок — махнув у бiк лiсової стежки. Пiшла було й озирнулася. Вiн ще раз показав: тобi — туди. I я побiгла.

…Це був годованець, що перекинувся на чоловiка. Це був вовкулака — вiд нього пахло звiром. Про що я й сповiстила Марiї тремтячим голосом.

Це був науковець з мiста, вiдповiла Марiя. Вiн тут в урочищi свої дослiдження проводить, з вовками у лiсi живе. Дивися, здивувалася вона, нiхто того науковця не бачить, а ти побачила. Дивина… Понавигадувала — годованець, вовкулака… Наслухалася казок, чистiсiнько як дитина…

II. ЧОЛОВIЧА ПОЛОВИНА

Початок жовтня. Вовки

З Кумом дедалi помiтнiше назрiвав конфлiкт. Кiлька днiв тому вiн показав менi зуби — вишкiрився, нiби до чужинця.

Не у веселiй метушнi, не у грi, як бувало вже не раз, а з правдивим злим блиском у жовтих очах. Я проiгнорував його випад, вдавши, що нiчого не помiтив. Незабаром, однак, довелося отримати доказ, що то не була випадковiсть. Переконався, притягнувши до лiгва тушу кози.

Моя трiйця, вже майже дорослi вовки, зустрiла мене цуценячим скавучанням. Нетерпляче тупцюючи, оточили здобич. I тут Кум зухвало прилаштувався до печiнки та iнших нутрощiв — вiн показово намагався зламати традицiю спiльної трапези, де усi ролi розписано наперед. Ця частка здобичi за встановленим у нас порядком речей могла належати лише ватажковi. Тобто менi. У надiйнiй криївцi, за лискучим острiвцем печiнки, для мене було сховане злегка вiдварене м'ясо у захиснiй полiетиленовiй плiвцi. То була моя частина поживи, i саме вона цiкавила Кума.

Нинi вiн вперше у життi взявся впевнено й демонстративно господарювати на чужiй територiї. Не мав далi намiру чекати залишкiв вiд старшого — тицьнувся носом у лiвер, не залишивши менi сумнiвiв у тому, що робить вiдверту публiчну заявку на лiдерство. Пiвторарiчний самець, вiн перший серед своїх братiв-ровесникiв вступав у вiк дорослiшання i вже не годен був стримувати мiцнiючий характер майбутнього вожака.

Зараз важливо було не розгубитися. Я коротко й зло рикнув, поставив нахабу на мiсце. Кум без поспiху пiдвiв голову, завмер, прислухаючись. Лише кiлька секунд невизначеностi — i перемога залишилась за мною. Емоцiї на мордi Кума читалися зараз як слова у вiдкритiй книжцi. Вони могли мiстити двозначностi, мати подвiйний сенс, але означати протилежне — нi. Вiн не мав намiру наполягати на своєму. Цього разу — нi. Лише чекав, без агресiї та роздратування, чи не буде з мого боку продовження дiалогу.

Дункан теж перестав їсти. Вiдiрвався вiд стегна, яке почав було мотлошити, повернув до нас голову: що, мовляв, сталося? Чого не подiлили? В азартi вiн пропустив момент збою ритуальної програми.

Проте Гай одразу помiтив змiну настроїв — за спинами братiв вiн вичiкував на момент, коли можна буде й собi прилаштуватися поруч. Нiкому, як завжди, не заважаючи, але й не дотягуючи до того, поки залишаться самi недоїдки. На наш iз Кумом обмiн люб'язностями вiдреагував по-своєму: пiдхопився, виструнчився на напружених лапах. Ладен був кинутись мiж нами, щоб перевести стрiлки незадоволення на себе. Але його готовнiсть розрядити обстановку цього разу не знадобилася.

Кум ще трохи постояв нерухомо й слухняно узявся за козячу шию. Вiдступив, визнавши мою першiсть. Такий у нас заведено порядок речей, i нiхто з ним не сперечався. Принаймнi дотепер.