Iснує вiдоме мисливське правило (не без виняткiв, щоправда): вовк, потрапивши у пастку, вiдгризає собi лапу, аби видертись на свободу. Iнстинкт виживання вмикає невiдомi механiзми, дiє як анестезiя, спрямовуючи всi можливостi на досягнення мети.

Тi, хто працював з вовками, закритими у загонах та клiтках, можуть викинути результати своїх дослiджень на смiтник: canis lupus на свободi та у неволi немов належать не лише до iншого сiмейства, а й до iншого роду живих створiнь. Тепер я розумiв, чому дослiдники могли робити прямо протилежнi висновки щодо поведiнки цих хижакiв. Окремi особливостi поведiнки не можуть поширюватися на увесь рiд. Вовки — як люди, серед них також є iстоти благороднi, а є пiдлi, є смiливi та хитрi, а є боягузливi та пiдступнi. Робити узагальнення щодо вовкiв — однаково що робити узагальнення стосовно людей. Обов'язково знайдеться той, хто скаже: цi висновки — цiлковита нiсенiтниця. I обов'язково хтось заперечить: саме ця нiсенiтниця i є правдою.

Променi сонця торкнулися мурiв замку, пiдсвiтили золотом крони дерев та вовчу шерсть. Мої з самого ранку завзято мишкували, зосереджено розкопуючи нори гризунiв. З-пiд кiгтiв летiли фонтани землi. Пiд'ярки раптово зупиняли енергiйнi дружнi рухи, прислухалися, встромивши носи у нори… I войовничо фиркнувши, бралися за справу ще активнiше, вiдкидаючи заднiми лапами, немов граблями, грудки наритої землi.

Раптом неподалiк, з протилежного боку однiєї з нiр, вискочив чи то ховрашок, чи полiвка, й кинувся до рятiвних каменiв, намагаючись заскочити в одну зi шпаринок пiд муром. Пiд сонячними променями щось зблиснуло. Я нахилився й пiдняв.

Це був перстень — срiбний, iз наскрiзними отворами у виглядi вiконечок, рельєфом брукiвки, опуклою вежею. Несподiване вiтання зi свiту людей.

Перстень налiз менi на мiзинець. Покрутив його в руках, хотiв спершу покласти на мiсце, в отвiр мiж каменями, але пiддався раптовому пориву; сховав у нагруднiй кишенi теплої смугастої сорочки, ще й защепнувши на ґудзик. I сам здивувався, навiщо так зробив.

Для чого вiн менi здався? Тут я майже нiчого з матерiального свiту не потребував. Пiвтора роки я не тримав в руках грошей, обходився мiнiмумом їжi. Вода була у джерелi, до одягу — вимоги простi й зрозумiлi. Я не тримав коло себе не лише зайвого, а й чимало з того, що могло бути необхiдним.

Старий замок, його напiвзруйнованi мури переконували у марнотi багатьох зусиль. Колись нашi пращури виносили нагору каменi, муруючи величну споруду. А їхнi нащадки розтягували їх по обiйстях, допомагаючи часовi руйнувати те, що зводили на вiки. Але замок пручався. Те, що довго й вперто складали колись докупи, не так тепер легко розтягнути на часточки. Його основа, його пiдмурiвки залишалися непiдвладними анi часу, анi зусиллям руйнiвникiв.

Насувалася глибока нiч. Мiсяць сяяв на чистому небi надкушеним яблуком.

Мури замку, контури пагорбiв та гiр при нiчному свiтлi майже не змiнились — вони робилися чужими лише у темрявi, в беззоряну, безмiсячну нiч, коли починало здаватися, що ти потрапив у незнайоме мiсце. Але при майже повному мiсяцi змiнювався лише колiр картини. Було спокiйно й тихо, замок мовчав, не видаючи жодного звуку.

Ми з Кумом сидiли на пагорбi пiд замком, дивилися як на рiвному майданчику дурiють Дункан iз Гаєм. Вони гасали один за одним, рiзко мiняючи напрямок бiгу та ролi — то один наздоганяв, то iнший. Зближаючись, бурхливо кусалися, гарчали та гризли хвости. З-пiд лап летiло сухе листя з пiском. Я усмiхався, спостерiгаючи за цим нестримним вибухом енергiї.

Кум теж не зводив з братiв погляду, шкiрився, мружачи очi. Гай втомився першим — зупинився, захекавшись та вiдвертаючи морду, щось буркнув Дункановi. Той ще трохи пострибав навколо, але за хвилину й вiн заспокоївся. Вони обтрусилися вiд пiску та листя, i помахуючи хвостами, вiдiйшли вбiк. Вляглися на пiдвищеннi, висолопавши язики та поглядаючи в наш бiк. Вовки пiтнiють язиками, виставляючи їх вилинялими прапорцями й захекано вiдсапуючись.

Кум ворухнувся, потягся, повiльно випростався i лiниво вийшов на плаский майданчик, де щойно дурiли брати. Постояв кiлька секунд — виточена завмерла постать, залита мiсячним сяйвом — i раптом пiдскочив з усiєї сили, немов його ґедзь укусив. Злетiв вгору, перевернувся в повiтрi на сто вiсiмдесят градусiв, опустився на пружнi лапи — де щойно була голова, стирчав у небо прямий грубий хвiст.

Я аж кахикнув вiд захоплення.

Кум вiдступив дрiбним кроком вбiк, на самих пальцях, не торкаючись п'ятами землi, кiлькома стрибками розiгнався i щосили шугонув вперед. Навiть завис у повiтрi, перелiтаючи майданчик. Ризикував, бовдур, скотитись у крутий рiв. Але вправно приземлився на самому краєчку урвища i втнув щось несподiване та дивне, грацiозно крутнувшись на зiбраних вкупi лапах.

Гай з Дунканом теж не зводили з брата заворожених поглядiв, i — чесне слово! — на їхнiх мордах сяяв захват вiд побаченого фантастичного танцю. Напад демонстрацiї власних можливостей закiнчився у Кума так само несподiвано, як i почався. Як вкопаний, вгамовуючи дихання, а тодi спокiйно та байдуже, нiби не вiн щойно тут крутився як вжалений, пiшов перевальцем до братiв, а не до мене. Сiв коло них у рядок — морди в один бiк, хвости на землi, паралельно один до другого. Кумедна картина — вони нагадували сiльських дiдкiв на лавцi бiля ворiт.

Дивилися на мене.

Я встав, розiм'яв ноги, якi вiдчутно затерпли, повторив вовчий рух — вiдставив одну ногу назад, потягнувся, другу — потягнувся. Розвiв руки, повiльно накреслюючи в повiтрi велике повне коло i одночасно присiдаючи. Широко розставив ноги, присiв на одне колiно, хитнувся влiво-вправо усiм тiлом, плавно перенiс вагу на другу ногу, погойдався вверх-вниз. Веселе пiднесення заповнювало тiло.

Вовки не ворушилися, уважно спостерiгаючи за початком вистави. Перш нiж показати своє давнє вмiння, слiд добре розiгрiти м'язи. Я ще трохи повправлявся, розминаючись й одночасно обстежуючи поверхню землi, прораховуючи напрямок та кiлькiсть потрiбних крокiв, i поступово опинився на краю урвища. На тлi свiтлого нiчного неба три фiгури з настовбурченими вухами перетворилися на кам'яних iдолiв.

Вiдiйшов на край чагарника, розбiгся — i зробив потрiйне сальто, зупинившись на самому краєчку рову. У мене вийшло не гiрше як у Кума. Привiтав себе подумки iз вдалим кульбiтом та досконалим приземленням, краєм ока упiймав змiну у картинцi — глядачi зiскочили з мiсць та витягнули шиї.

Я згрупувався i тiєї ж митi крутонув через голову назад. Та краще б я цього не робив. Ще у повiтрi вiдчув, що не дотягну. Голова пiшла вперед, нога поїхала по травi, пiдбивши другу. Гепнувся, як мiшок з бульбою, мордякою у траву.

Вмiнням зупинитися вчасно я нiколи не мiг похвалитися.

Хотiв встати — але мене вже оточили. Заскавчали, кинулися лизати обличчя. «Дайте спокiй!.. Та вiдчепiться, кажу!» Менi було нiяково: ото кумедiю розiграв… Уявляю, як це комiчно все виглядало. Торкнувся забитого боку — нiчого, усе гаразд. Вiдлежуся, коли пiдуть на нiчне полювання.

У моїх був один ритуал, який виконували перед нiчними походами: ставали колом голова до голови — i починали кiлькахвилинний концерт. Коли вони вперше завили на рiзнi голоси, стало моторошно. Нiхто не вчив їх цього, i я не второпав, у кого першого заговорив голос кровi, хто перший перейшов на високi ноти. Здавалося, вони одночасно зрозумiли, що, утворивши магiчне коло з братами, дивлячись у небо, вони сповiстять округу про свої намiри.

Хто не чув вовчого виття, тому важко пояснити, що це таке. Хор моїх переяркiв ще не був злагодженим та досконалим. Вони вили високими голосами, але час вiд часу проривалося якесь плямкання, немов щось жували. I нагадували вiчно ремигаючих жуйки пiдлiткiв. Часом їх уривчастий гавкiт з елементами вищання скидався на пiдвивання молодих псiв.

…Це сталося в серединi серпня, два мiсяцi тому. Я пiшов на базу, де мене чекала чергова передача. Туша була на мiсцi, чистий одяг, хлiб, помiдори… Менi вже кiлька днiв нестерпно хотiлося помiдорiв — я написав про це Мироновi минулого разу. Помiдори не залишали пiсля себе чужих рiзких запахiв, тому можна було дозволити собi таку розкiш. Жадiбно вгризся у стиглий соковитий м'якуш, заразом вiдкушуючи вiд буханця хлiба великi куснi. Серед речей та продуктiв цього разу дiстав два листи — службовий та вiд Богдана, одного з моїх друзiв-альпiнiстiв, з яким ходили на Ельбрус. Вiн писав менi приблизно раз на мiсяць.