Через два днi я знайшов на узлiссi собачу голову та ланцюг. Вкрали пса з буди разом з ланцюгом…

Глибинна потужна неприйнятнiсть найближчих братiв по кровi завжди дивувала мене. Вовки й собаки були бiльшими ворогами, нiж вовки й лисицi чи вовки та ведмедi. Вовки вiдверто зневажали приручених людиною колишнiх братiв, а тi, зачувши вовка, захлиналися гавкотом, попереджаючи людину: вороги йдуть! Хоча i однi, i другi належали до родини псових.

Всерединi цього сiмейства, протягом усiєї iсторiї родини — Canis familiaris, стосунки мiж вовком та собакою завжди були складними. Свого свiйського побратима, прирученого людиною, вовк не терпить. Та й пес платить тiєю ж монетою.

У перiод статевого дозрiвання у вовкiв формується стiйкий комплекс агресивних реакцiй на собак. Трохи по-науковому кажу, але точно. У справедливостi цього переконався наочно. Однак, i це менi теж було вiдомо не з пiдручникiв, мiж вовками та собаками траплялись несподiванi спалахи приязнi — i вони спарювалися, утворювали подружжя. Коли я працював у Комi, до лiсу за вовком втекла сучка м'ясоїда i невдовзi народила щенят… Менi не довелося зафiксувати випадкiв, аби пес покрив вовчицю. Хоча дослiдники вважають, що трапляється й таке. Вiд вовка та собаки народжуються напiввовки-напiвсобаки, справдi небезпечнi для людини звiрi. Вовк на людину не нападає. Тiльки хворий на сказ, той, що втратив страх i почуття реальностi. Натомiсть вовкособаки не вiдчувають страху перед двоногими.

Природа, як вiдомо, порожнеч не любить. Якщо людина знищить вовкiв, природну нiшу цього хижака заповнять вовкособаки… I це буде найгiрший сценарiй протиборства людини та вовка.

Менi знову передали вiдеокамеру. Час вiд часу я проводив зйомки протягом кiлькох годин, поки батареї вистачало — i залишав камеру на базi. Мирон того ж дня забирав її.

Цього разу усе вiдбулося немов на замовлення. Переважно мої полювали вночi, а тут зiрвалися задля переслiдування серед бiлого дня. I за ким? За лисицею. Я ледве встиг розчохлити вiдеокамеру.

Ми обходили нашу територiю. Раптом мої завмерли, нашорошивши вуха — i рвонули в кущi. Серед заростей лiщини промайнув рудий хвiст. Гарячий мисливський азарт охопив вовкiв. Вони зайшли з тилу, перерiзавши лисицi шлях до вiдступу — i вона зробила помилку, а може, не мала виходу чи розгубилася. Вискочила на вiдкриту мiсцевiсть, намагаючись вiдiрватися вiд переслiдувачiв. За нею серед горбочкiв, порослих травою, вже мчав Дункан.

На моїх очах сiроманцi розiграли свою партiю немов по нотах, блискавично розподiливши ролi. Руда впевнено взяла курс на дерева, їй залишалося два стрибки, аби зникнути в лiсi. Але назустрiч вже вискочив Гай, вiдрiзавши їй дорогу до яру. Вона взяла рiзко праворуч — i напоролася на Кума. Вiн зайшов збоку, у стрибку дiставши утiкачку — рiзонув гострими iклами по горлу. Недарма кажуть, що вовки рiжуть здобич. Саме це визначення найбiльше пiдходить до точного удару гострих як лезо вовчих зубiв. Лисиця перевернулася разом зi своїм переслiдувачем у повiтрi, б'ючись у конвульсiях. Ще двоє учасникiв погонi опинилися поруч. Полетiли шматки рудої шерстi…

Пiдiйшов ближче й побачив, що свою здобич вовки не їли, лише роздерли.

У Печоро-Iличському заповiднику Комi я багато часу витратив, спостерiгаючи за полюванням вовкiв, i переконався у тому, що вовк у природних умовах — один з найбiльш iнтелектуальних хижакiв. Доказом того був, зокрема, розподiл ролей пiд час колективного полювання. Так у природi полюють лише вовки. Вовча зграя на моїх очах — спостерiгав за цим у морський бiнокль з шiстнадцятикратним наближенням — гнала копитних гоном по усьому фронту, поки вiд стада не вiдставали слабкi тварини.

Арифметика вовчого полювання…

А була ще й алгебра. Складнiших дiй вимагав нагiн — коли частина вовкiв ховалася в засiдцi, а частина гнала потенцiйних жертв у певному керунку. Я фiксував кiлька варiантiв поведiнки пiд час атаки. Вовки могли вiдволiкти увагу вожака стада, пiдсиливши несподiванку миттєвим кидком. Або одночасно атакувати з флангiв, вдертись у середину стада i створити там панiку. Ще один варiант — сунути на потенцiйних жертв кiлькома паралельними групами: куди змiщалися жертви, на тому фланзi вовки й передавали естафету переслiдування.

А тодi паралiзовану страхом, деморалiзовану жертву брали у кiльце…

Взявши на себе вiдповiдальнiсть вихователя, я даремно переживав, чи вдасться менi навчити малюкiв полювати. Був впевнений: якби не вдалося навчити їх до року, надолужити втраченого не вдалося б нiколи. Так менi здавалося. Тому намагався бути терплячим вчителем. Вiдтодi, як малюкам виповнилося чотири мiсяцi, щодня випускав перед вовчими носами упiйманих пастками мишей, а безпораднi хижаки лише фиркали й дозволяли мишам втекти. Моя впертiсть не давала результатiв.

Тодi спробував змiнити тактику. Не пiшов по м'ясо, слушно вирiшивши, що голод — найкращий вчитель… Наприкiнцi експериментального тижня стався прорив. Кум перший погнався за мишею, упiймав її i почав так завзято нею метляти, що й не помiтив, як проковтнув свою iграшку. Наступного разу вже не роздумував — зiрвався за здобиччю без затримки. Брати кинулися за ним.

Вроджена програма полювання увiмкнулася без прикладу старших вовкiв, вовченятам лишалося самостiйно розвинути знання, отриманi з кров'ю. Багато вони знали пiдсвiдомо. Я не вчив їх заривати залишки здобичi у надiйному мiсцi, вони самi здогадалися. I згодом не раз бачив, як вони знаходять свої запаси…

У дорослому самостiйному життi моїх вовкiв траплятимуться i тиждень, i два без їжi. Вовк здатний обходитися без харчiв протягом тривалого часу. Таке його єство. Недаремно у людей iснує приказка «голодний як вовк». Коли пощастить на полюваннi, вiн може з'їсти до п'ятнадцяти кiлограмiв м'яса. Порожньому шлунку, який зменшується пiд час голоду, миттєва розтяжка не шкодить. Нахапавшись зайвого, вовки вiдригують частину поживи i з'їдають її пiзнiше.

Моїх пiд'яркiв, так називають вовкiв на другому роцi життя, вже

можна було не пiдгодовувати з бази. Ми крок за кроком зменшували «пайку», привчаючи їх до самостiйностi. Свою роль у цiй справi я, ймовiрно, переоцiнив. Мав таки рацiю росiйський дослiдник Володимир Бологов, який писав менi, що не варто намагатися вчити вовченят полюванню, не варто втручатись у цей процес… Я переконався, що в природному середовищi програма вiдновлення знань вмикалася сама, спрацьовувала на генетичному рiвнi. I мої тренування за допомогою мишей, витягнутих iз пасток, були зайвими.

…Коли я повернувся з берегiв Печори, менi розповiли про новий кафедральний жарт.

Дзвiнок на кафедру.

— Я попрошу до телефону Юрiя Костянтиновича Крюка.

— Його немає. Вiн у Комi.

— В комi?! Що сталося???

Того ж приблизно року, коли я вперше «був у Комi», на кафедрi розгорнулося цькування Пасюка. Вiн завалив захист кандидатської, йому вiддали роботу на доопрацювання. Пасюк впав у депресiю i збирався вiдкласти на невизначений термiн свою кiлькарiчну працю про змiну особливостей поведiнки ховрашкiв в умовах пiдвищення середньорiчної температури на один градус. Пасюк вважав, що його висновки допоможуть зрозумiти проблему глобального потеплiння та його вплив на живих iстот. Ретельно зiбраний науковий матерiал вiн подав у кандидатськiй в недосконалому оформленнi, не дотримався кiлькох правил — i проторував собi дорогу в один iз найскладнiших етапiв наукової кар'єри.

Ми спускалися сходами нашого корпусу i я розповiдав Пасюковi про свою роботу на берегах Печори. Дiлився враженнями, неусвiдомлено вибравши з усього матерiалу лише кiлька висновкiв. День у день спостерiгаючи за вовками з бiноклем у руках, я зосередився на кiлькох особливостях поведiнки хижака. Одна з них базувалася на тому, що вовк — тварина без комплексiв. Але одну слабинку таки має, i вона завжди бере над ним гору, а значить i є його комплексом.