Неймовiрний здогад змусив тепер похолонути. На тiй людинi на безлюднiй дорозi була куртка з двома свiтлими смужками на каптурi та двома такими ж смужками на лiвому рукавi — вони свiтилися вiд автомобiльних фар.

Куртка — як моя зараз, з такими ж смужками на тих самих мiсцях.

У тої людини при кожному кроцi ще миготiли двi плямки на кросiвках ззаду. Тепер, стоячи на дорозi i дивлячись услiд автомашинi, що вiддалялася в темряву, перевела погляд на свої кросiвки. Стала так, аби було видно. I у свiтлi автомобiльних фар, якi вже майже зникли на дорозi, побачила те, на що дотепер нiколи не звертала уваги: фiрмовi знаки на п'ятах взуття мали флюоресцiювальне покриття. Свiтилися двома плямками.

Як у тої людини, яку я не пiдiбрала на нiчнiй дорозi, обiгнавши в безлюдному мiсцi.

Вчорашня витiвка втратила сенс, тому що одного персня на мiсцi не виявилося. Ми й другий ледве знайшли у кам'янiй шпаринцi замкового муру. Ретельно спланований жарт видався менi сьогоднi безглуздим вибриком.

Нас пiдвiз до залишеної «Жабки» сусiд Марiйки Василь, вiк якого неможливо визначити на око. Йому могло бути i тридцять, i п'ятдесят рокiв. Цiлу дорогу вiн жартував, оглядаючись на мене, та пiдморгував у дзеркало на лобовому склi. Запропонував почекати, але, перевiривши чи все гаразд iз «Жабкою», ми подякували йому. Виявляється, я намагалася дiстатися пiднiжжя Замкової гори не з того боку…

…Бiля вхiдної брами замку Марiя показала вгору:

— Бачиш мiсце над входом, там був колись родинний герб Гербуртiв — яблуко, проштрикнуте трьома кинджалами.

Я обшукала шпаринки та траву пiд муром — мого персня нiде не було. Ефект вiд сюрпризу вийшов змазаним.

— Дiвчисько ти, — сказала Марiйка, одягнувши перстень. — Невже сьогоднi не можна було це зробити без пригод?… Який вiн, однак, незвичний…

Не стала їй казати, що задум був iншим. Й без того вийшла дурня.

Пройшли пiд склепiнням брами на внутрiшнє подвiр'я, повернули лiворуч й пiднялися вгору, на мури. Через високi бiйницi прозирав навколишнiй лiс. Замок стояв щiльно оточений високими деревами, надiйно схований вiд очей на макiвцi гори. Вiтер шумiв у високих кронах. При ранковому свiтлi тут нiчого не лякало.

— Колись довкола замку дерев не було, — Марiя стояла у вiконному отворi, тримаючись за стiни. — Кажуть, мiсцевiсть проглядалася на усi боки. З найвищих мурiв у пiдзорну трубу можна було навiть Перемишль побачити. Он там, глянь-но, вже польськi Бескиди…

Сонце заливало ближнi й далекi гори м'яким золотистим свiтлом. Час зупинився.

Два боковi мури розходились вiд вхiдної вежi клином, нависали над крутими схилами, з яких пнулися догори стовбури дерев та непролазнi хащi. Задню стiну замку було зруйновано вщент. Мабуть, з висоти пташиного польоту замок нагадує гiгантського птаха з розкинутими крилами.

Недаремно менi таке спало на думку — у вiдповiдь на мої фантазiї Марiя розповiла легенду. Не одне столiття правив у цих землях славний рiд Гербуртiв, вони прийшли сюди з австрiйської Сiлезiї ще у ХIV столiттi. Удача вiдвернулася вiд них, коли один iз нащадкiв на полюваннi порушив табу, поцiливши в рiдну кров. Адже усi чоловiки з роду Гербуртiв пiсля смертi перетворювалися на орлiв i оселялися неподалiк… Сьогоднi небо над замком було вiльним вiд птахiв та хмар. Мала б тут етюдник з фарбами, палiтру, розчинники, бiлило, олiю, пензлi, мастихiни, — спробувала б вiдтворити цю чистоту кольорiв на полотнi.

Швидко, однак, згадала про роботу… А про натягнуту струну в грудях, навпаки, забула…

На зворотному шляху стояли в очах краєвиди, що розкинулись з вiкон замку, та склепiння брами пiд вхiдною вежею, вимуруване — як i пивниця на Марiйчиному подвiр'ї, як i брукiвка навколо добромильської ратушi, — з рiчкового камiння. Дотепер нiде такої не бачила, нi у Парижi, нi в Амстердамi, нi у Празi: своєрiдний малюнок утворювали поставленi боком пласкi каменi.

Зупинилися в центрi Добромиля. Купили свiжоспеченого сiльського хлiба, сiрникiв, рису, томатної пасти, я набрала мiських смаколикiв для дiвчат, хоч Марiя й пручалася: «Не псуй менi дiтей»… Люди тут ходили неспiшно, вiтаючись направо й налiво, обмiнювалися новинами. Вже йшли до «Жабки» з пакунками, коли Марiю зупинила якась жiнка. З iнтересом глянула у мiй бiк. Я привiталася й пiшла до авто, розглядаючи брукiвку пiд ногами й будiвлю ратушi, бiля якої припаркувались. Побачила на фронтонi герб мiста: яблуко, простромлене мечами.

Перше, що з'ясувалося по дорозi у село, — яблуко на родовому гербi Гербуртiв та мiста Добромиля було зеленим. Не жовтим, не червоним, а саме зеленим. Не знаю, чому це було для мене важливо. Про цю особливiсть герба свiдчили, за словами Марiї, iсторичнi джерела.

I друге. Моя iдея продавати гобелени через дорогий салон видалася подрузi невдалою. I контракт, про який я домовилась, i його вигiднi умови Марiя сприйняла без ентузiазму.

— А хто їздитиме до Львова? Хто вiдвозитиме роботи? Я буду змушена вiдповiдати вимогам, виконувати умови угоди, спiшити… Не хочу. Контракт! Бр-р-р. Це не для мене.

— Невже тобi грошi не потрiбнi?

— Потрiбнi. Але перетворювати життя у гонитву за копiйкою не хочу. Менi достатньо того, що маю. Я живу по-iншому, Анно.

Посеред дороги йшов, хитаючись, дядько. Обережно об'їхали його, вiн впевнено махнув нам рукою: вперед, дiвчата! На обличчi у нього застигла щаслива усмiшка.

— Можна, звичайно, почуватися добре у будь-який ситуацiї, - я не могла зрозумiти Марiїної реакцiї. — Справа не лише у грошах. Але тепер такий час, що талановитий художник бiдним не буває.

— Менi достатньо того, що маю, — повторила вона спокiйно, нiби терплячий вихователь до дитини.

— А що ти маєш? Щоденну важку роботу?

— А тобi легко? Кожному здається, що деiнде у чомусь iншому буде легше. А це не так. Я знайшла свiй… режим, чи що… Свiй ритм роботи. Його й дотримуюсь. Залишаю для своїх гобеленiв не бiльше двох годин на день. Ще й перерви роблю у два-три днi. Тому для мене стати до верстата — це радiсть, а не зобов'язання.

Побачили на узбiччi гурт чоловiкiв, якесь дивне зiбрання пiд парканом.

— Чого це вони?… — не зрозумiла я.

— А-а, то Iгор Бугай паркан лагодить, а хлопцi радять, що й як робити.

Ми повiльно проминули чоловiкiв — усi повернули за нами голови. Сидiли навпочiпки, пихкаючи цигарками, або стояли iз замисленим виразом облич, немов й не у розпал робочого дня. Лише один прибивав до нових дерев'яних прогонiв новi штахетини.

— А успiх не цiкавить? — повернулась я до нашої розмови. — Чи тебе приваблює прижиттєва iсторiя Пiросманi?… Або Ван Гога?

Марiя хмикнула:

— Куди тебе понесло?…

— Митець мусить бути нав'язливим. Iнакше стане вiдомим лише пiсля смертi. Скiльки ти знаєш талановитих художникiв? Набагато бiльше, анiж вiдомих, чи не так? За умов жорсткої конкуренцiї недостатньо бути талановитим. Грошей та успiху на усiх не вистачає. Я знаю як узяти те, що тобi належить. Чому ти пручаєшся, не збагну…

— А з чого ти взяла, що я хочу, аби цi гобелени коштувати шаленi грошi й були доступнi лише жирним котам? Їх можуть купити тi, кому вони подобаються. А до чужого успiху менi байдуже. Мене жаба не тисне.

— Чужий успiх — це класний стимул! I жаба тут вiдпочиває.

Своє мiсце пiд сонцем треба вiдстоювати, як у бою. Ти ризикуєш занапастити свiй талант, а це грiх.

— Анно, та який грiх? Рекламуючи свої роботи на всi боки, можна одного дня зробити неприємне вiдкриття, що ти вже давно усе поставив на конвеєр i, по сутi, дуриш споживача, годуючи його… вторинним продуктом.

Ми замовчали. Пауза, заповнена не роздратуванням чи образою, а намаганням зрозумiти одна одну — Для того, аби бути нав'язливим, треба ще й мати час, — першою порушила тишу Марiя. — А менi шкода витрачати його на це. Бо ж бачиш, скiльки iншої роботи маю. Якщо матиму контракт — доведеться за контрактом щодня, щогодини закривати амбразуру. Не хочу. Ти маєш вузьке коло людей, якi купують твої роботи — це дуже заможнi люди. Коло моїх потенцiйних покупцiв набагато ширше. Не повiриш — менi так добре! Без великих грошей i без щоденної гонитви за ними. Менi великих грошей не треба. Занадто багато вони вимагають взамiн. Менi достатньо мiнiмуму.