Менi передавали заряджену мобiлку, я виходив на узвишшя неподалiк — там в однiй точцi з'являлася зона, i доповiдав керiвниковi, що живий та неушкоджений. З єгерем Мироном зв'язувався рацiєю або залишав йому записки з проханнями та дорученнями. Вiн єдиний з усiх знав про особливостi експерименту i прикривав мене, але вже вiд БеДе.

У коробцi з «Джмiлем» лежали ще й пакети зi швидкорозварюваною гречкою, чорний листовий чай, цукор, сiрники. Збоку побачив лист вiд мого друга Сашка. Там був такий рядок: «Не дуркуй, вари собi кашу та чай. Вовки вибачать тобi «Джмiля».

Не знаю, як Сашко здогадався, чортяка. Недарма ми знали одне одного з дитинства.

Менi перехопило горло, коли вперше пiсля тривалої перерви почув запах гречаної кашi, яка парувала в полумиску, а руки обхопили гаряче горня зi свiжозапареним чаєм. Найбiльше задоволення людина отримує вiд найпростiших речей.

Дав слабину — дозволив собi кашу з чаєм, поринувши в тiлеснi задоволення. Наступного ранку з винуватим виглядом подався до своїх.

По дорозi потерся бiля куща ялiвцю, аби перебити iншi запахи, якi, без сумнiву, залишалися на одязi, шкiрi та волоссi — на диво, вовки доволi спокiйно поставилися до мого загулу. Довше нiж зазвичай обнюхували мене, але чужинський слiд випадкової ночi не вiдвернув їх вiд мене. Вони обмiнялися мiж собою враженнями, навiть трошки посперечалися — i прийняли мене, вибачили, так як приймають та вибачають члена родини, котрий устругнув якусь дурницю.

Ось i новий висновок: не такi вже вовки непримиреннi до чужих запахiв, як традицiйно вважається. Якщо шлейф незнайомих контактiв приносить на собi член зграї — дiстане вiд своїх зауваження, а далi до його вибрикiв звикнуть як до проявiв важкого характеру…

I раз на кiлька днiв я почав дозволяти собi просту гарячу їжу та чай.

Хата, у яку приходив, була тепла й добротна. З сiней по драбинi можна було вилiзти на горище, встелене старим сiном. Просто з сiней йшли дверi у дровiтню, а звiдти у стайню. Пiд одним дахом тут колись жили i люди, i худоба. У хатi, стайнi та коморi збереглися необхiднi у господарствi речi, кухонне начиння, сiльськогосподарський реманент. Я торкнувся гiгантської щiтки на дерев'янiй основi з високими металевими зубами. Нiколи такої не бачив — на нiй, здогадався, вичiсували шерсть. Узявся за вiдполiрований руками держак старих граблiв iз дерев'яними зубцями. Тут чекали господаря коси, лопати, сапи, встромлена у колоду сокира i навiть трiснутi ночви… Нiчого не зрушивши, повернувся до кухнi, накинувши гачок зсередини на дверi стайнi — як було.

Незатишно почував себе у цiй хатi без ознак занепаду.

…Працював за ноутбуком довше нiж завжди. Прокинувся серед ночi вiд стукотiння кiгтiв по дощанiй пiдлозi. Чого це, подумав, Гай сюди приперся? Спросоння здалося, що це кроки Гая.

А-а-а, дiйшло… Я ж у хатi. Який, до дiдька, Гай? Вони й до огорожi не пiдходять.

Аж чую, нiби кiт стрибнув менi на ноги. А я не в змозi ворухнути нi рукою, нi ногою. I очей розплющити не можу. Хочу скинути нахабу на пiдлогу — коби ж то! Ще й думка пульсує: лише б на грудях не вмостився, бо не матиму чим дихати. I впевненiсть: якщо ЦЕ забереться на груди — задихнуся.

Допомогли вовки. Лише згадав про них, лише подумав: якби щось таке у лiсi опинилося поблизу — роздерли б як необережного тхора. I зразу стало легше дихати.

Нiчний жах, розвiявшись, залишив неприємне вiдчуття власної безпорадностi — коли тебе не слухаються руки-ноги, i здивування — вовки таки допомогли на вiдстанi.

…Ранкове сонце свiтило через шибку. Я вийшов на ґанок. Повалений стовбур старого дерева за нiч обсiли розсипи мiцненьких опенькiв.

Вернувся до хати, взяв у наплечник хлiб, печиво, яблука, моркву, двi жменi сушеної вишнi, витягнув з дровiтнi козячу тушу й рушив до своїх.

Вечори, а особливо ночi, ставали дедалi холоднiшими.

Вночi мої переважно полювали, вiдсипалися вдень на грубому шарi сухого листя в захищеному мiсцi. Коли ж на ночiвлю залишалися в лiсi, вкладалися притулившись один до одного. Мої теплi речi були просякнутi важким вовчим духом. Ватянi штани та куртка, як i увесь одяг, були найкращими оберегами у лiсi — звiрi обходили мене десятою дорогою.

Щоправда, влiтку сталася пригода — наступив у малиннику на гадюку. Сам винен — треба було дивитись куди ступаю. Побачив лише кiнчик хвоста, який зник у травi пiд корчем малини. Вiд зубiв гадюки на литцi залишилися двi цяточки. Просто на них я й зробив надрiз, вихопивши нiж з-за пояса, де його постiйно носив, i висмоктав отруту, спльовуючи її разом iз кров'ю. Нога почервонiла, до колiна набрякла колодою. Мене потрусило, але через два днi усе було гаразд. Гадаю, саме тому, що менi закортiло скуштувати одну траву, назви i смаку якої не знав. Пiддавшись дивному бажанню, наївся гiркуватого зiлля, запив джерельною водою й заснув.

Побачив згодом цю траву на схилi, спробував пожувати, й виплюнув з вiдразою — такою неприємною на смак вона менi видалась. Цiкавi вiдкриття зробив щодо самого себе. За вiсiмнадцять мiсяцiв життя у лiсi у мене не лише загострилися нюх та слух. Виявилося: людина здатна навчитися регулювати теплообмiн. Вимикати на кiлька хвилин сприйняття холоду я вмiв i ранiше. Тепер це вмiння вдосконалив за власною методикою.

Справжнє тепло — не навколо, не зовнi. Всерединi нас. З цiєї думки мало би починатися вмiння людини протистояти холоду, принаймнi на деякий час. Не пропаде той, хто вмiє вмикати «внутрiшнiй» обiгрiвач. Вiн зажди з нами. Треба лише розiгнати до максимуму вимкнутi до особливого випадку додатковi джерела внутрiшньої енергiї. Вiдчути свою кров, гарячу й швидку. Побачити внутрiшнiм зором, як вона закипає у жилах. Силою думки погнати бурхливий потiк до кiнчикiв пальцiв. Простi вправи, якi не дадуть змерзнути у критичнiй ситуацiї.

Вперше менi це вдалося у Гiмалаях перед пiдйомом на гору Шиша-Пангма. Головне, вирушаючи на чергову гору, семи- чи восьми-тисячник, бути готовим до того, що пронизливий холод, який пробирається пiд непродувнi штани та куртки, це ще пiвбiди. Справжнє випробування готує поєднання холоду i брак кисню.

Ми йшли без кисневих балонiв. Мали лише один — для надзвичайної ситуацiї. Перед головним пiдйомом кiлька днiв ходили вгору-вниз на незначнi вiдстанi вiд базового табору, аби звикнути до пiдйомiв, адаптуватися до складних умов.

Швидкiсть пересування впала до мiнiмуму, зробиш крок — зупиняєшся перепочити, бо нема сил, нема чим дихати. I саме тодi починаєш розумiти, що брак кисню та холод змiнює тебе, ти по-iншому починаєш сприймати свiт. Думав тодi: то може, кожен з нас є лише продуктом сумарного впливу зовнiшнiх факторiв? I сам собi вiдповiдав: нi. Пiд впливом холоду за браком кисню моє «я» може зiщулитися, зiбгатися, зсохнутися — до iнших часiв. Але змiнитися до невпiзнаваностi — нi.

Почав шукати в собi протидiю холоду. Вперше дати раду з цiєю проблемою, бодай ненадовго, вдалося саме тодi.

Пiд Добромилем пристосувальнi рефлекси знову прийшли у готовнiсть.

Моїми помiчниками стали навiювання та вмiння повнiстю розслабитися. Вдалося уявити себе шкарпеткою на пiдлозi перед палаючим камiном? — добре. Тепер не замерзну. Або подумки оточити себе термосом iз двох захисних шарiв, а мiж ними — грубим шаром гарячого повiтря. А ще допомагає образ пекучого сонця у лiтнiй полудень, i вiдчуття, як засмага лягає на шкiру. Та найдiєвiше знання про внутрiшнє тепло — заклик до можливостей своєї гарячої кровi.

I тодi холод не потрапляв усередину. Навiть зимової ночi. Прохолода на поверхнi пальцiв рук та нiг, на щоках та вухах ставала панцирем, не пропускаючи холод пiд шкiру. Я мiг увiгнати себе у будь-який стан, тiльки треба було як слiд зосередитися. Мабуть, щось подiбне могли робити козаки-характерники. Внутрiшня сила нагадувала спiраль, стиснуту пружину. Момент початку її випрямлення збiгався з появою вiдчуття прохолоди на потилицi. Вiд цiєї митi холод вiдступав, втома тiкала.