…Щось прошурхотiло бiля дверей, у пройомi, й гримнуло на пiдлогу. Паличка. На яку спираються тi, хто шкутильгає.

— А що з ногою? — нарештi дiйшло до мене. — Це що?…

Це тодi?…

Вiн кивнув.

— Усе спочатку, — сказала я, ковтнувши щось болюче в горлi й знову не впiзнавши свого голосу. — Вiд того моменту, коли сонце вставало…

…i скотився на дно ями. Пролетiв, гримнувшись на повалене дерево, — лиш хруснула гiлка пiдi мною. Нi, не гiлка, хоча й вона, можливо, теж. Це я ногу зламав.

Бiль вiдчув через кiлька секунд пiсля яскравої блискавки в очах.

Нога не слухалась, зробилася нерухомою колодою. Спробував руками пiдняти її — i зомлiв вiд гострого болю.

…Привидiлися кадри з чорно-бiлого кiно: темнi прапорцi гойдаються на вiтрi. Стрибок, лечу — i гепаюсь об землю. По який бiк прапорцiв, не встигаю побачити. Бо стегно неприродно вiдiйшло трохи убiк вiд колiна, впершись у тканину, i це вже не сон, а кольорова реальнiсть.

Нах, перелом, йот-вать!

Видав довгу тираду — усе, що думаю про халепу, власну незграбнiсть i повну дупу, в яку потрапив.

Замовчав, зрозумiвши: могло бути й гiрше. Штанина суха, кровиськом не набухає, отже, ситуацiя обнадiйлива. Лежав хiба страшенно незграбно. Спробував ворухнутися — в очах потемнiло.

…Першим повернувся слух. Витягнув мене iз темряви у бiлий день. Почув голоси вовкiв, шарудiння. Надi мною схилилася Кумова морда. Закрився вiд нього рукою, слова були зайвi.

На голову сипалося сухе листя. Згори, скавучи та обережно ставлячи лапи, голова внизу, хвiст трубою вгору, спускався Гай.

Кум у нервовому пiднесеннi, Гай — у панiцi. Що ж, до дiдька, робити?…

На подiбнi випадки iснував план А. Однак за пiвтора року нiчого справдi небезпечного не ставалося. У лiсi можна було почуватися бiльш безпечно, нiж у мiстi. Тому один сигнальний пiстолет я тримав у хатцi, а другий у замку, в надiйному сховку. Рацiя теж у хатi. Хоча, за iнструкцiєю, мала бути постiйно при менi. Але, за iнструкцiєю, я мав жити на пунктi спостереження, у хатi…

План А можна перекреслити.

Зараз при собi я не мав нiчого, окрiм складаного мисливського ножа. Учора вночi, сам собi дивуючись i намагаючись не думати про те, для чого це роблю, вийняв його, розклав, i залишив поруч. I тут побачив, що мої пiдiйшли до нас надто близько, а Гай ще й полiз цiлуватися.

Нiж був менi зараз нi до чого.

Вночi Кум iз Гаєм лягли поруч. Мене трусило, немов у лихоманцi. Перестороги, що вовки торкатимуться ноги, виявились даремними — вони були напрочуд обережними, товклися поруч, не завдаючи клопоту.

Кудись зник Дункан. З моменту нашого пiднесеного бiгу на свiтанку.

Ми гнали учотирьох, я — як завжди у таких випадках та ще й пiсля такої ночi — на автопiлотi. Дихання ще не збилося, я тримав його нарiвнi, не випускаючи з поля зору три спини попереду.

Кум iз Гаєм взяли вправо, а Дункан полетiв просто на цю яму. Я, дурень, автоматично — за ним. Не помiтив її, не пам'ятав, чи була тут ранiше. Легкою сiрою тiнню Дункан перескочив через небезпеку, а я тепер борсаюся внизу, раз у раз захлинаючись темрявою.

Може, помстився менi за вчорашнє, коли я, вiдчувши його неподалiк, вiдiгнав, аби не налякати Анну?… А може, вiн бачив лезо ножа.

I що з того?…

Мiг налякатися того, що сталося зi мною, i тепер ховається десь на трясовинi…

Я бачив, що вовки бурхливо обговорюють подiю. Добре знав, як виглядає те, що люди називають жвавим дiалогом. Вони були шокованi моєю безпораднiстю й заскоченi зникненням Дункана. Скептики пiдняли б мене на смiх, якби дiзналися, що науковець, етолог, вживає такi визначення як «спiлкувалися», «обговорювали», проте вовки не лише обмiнювалися iнформацiєю, вони ще й приймали спiльнi рiшення.

Iсторiю про Мi-2 я згадав саме на днi ями. Треба буде записати, подумав тодi. Коли виберуся звiдси.

Подумки повторив її, пригадуючи деталi. Iсторiя, яку розповiв мисливствознавець iз Красноярського краю, була такою. Мисливцi пересувалися над тайгою вертольотом Мi-2, влаштовуючи облави просто з борту. Полювання було обмежене одним районом. Через рiк мисливцi зробили вiдкриття: щойно вони з'являлися в небi, вовки, почувши наближення Мi-2, зривалися на панiчний бiг. Вони запам'ятали звук небезпеки. Натомiсть шум гвинтiв iншого типу вертольота — Мi-8 — не справляв на них такого враження. Вовки хвилювалися, але не полишали звичних справ. I така сама реакцiя на Мi-2 та Мi-8 спостерiгалася за сотнi кiлометрiв. У Хакасiї та в Евенкiї, щойно у небi з'являвся Мi-2, серед вовкiв спалахувала смертельна панiка. Чому?… Адже на них тут не полювали з неба i вони не мали гiркого досвiду зустрiчi з Мi-2! Ба бiльше, Мi-8, який йшов на зниження, справляв враження набридливої мухи: гуде, дошкуляє, але справжньої небезпеки не становить. Отже, вовки заздалегiдь отримали чiтку iнструкцiю? Хто їх попередив, повiдомивши про небезпеку до дрiбниць? — Брати по кровi.

…Менi робилось дедалi гiрше. Мої по черзi кудись зникали. У них був свiй план.

Пити кортiло нестерпно. Свiтло над головою перетворилося на зоряне небо, i знову стало свiтлом. Розбухлий та дряпкий язик у пересохлому ротi заважав дихати. Коли почулися людськi голоси, я спершу подумав: галюцинацiї. Молодий голос сказав: «Хлопцi, ось вiн, слава Богу». — «Крiпи трос» — вiдповiли йому. Що було далi — не пам'ятаю.

…Згодом дiзнався дещо новеньке про своє життя в горах. Я теж був пiддослiдним. У моїх кросiвках — в однiй i другiй парi, якi я називав лiтньою та зимовою гумою — було вмонтовано чiпи. Непомiтно, збоку, пiд випуклу емблему сховали майже невагомi чiпи, якi фiксували моє мiсце перебування, фiзичне навантаження, пересування, змiну перiодiв спокою та активностi. Якийсь фахiвець з космоенергетики, здається, саме так менi назвали цю науку, вивчав на менi можливостi людини у далеких вiд цивiлiзацiї умовах. Йому не вiдмовили. Ця угода допомагала вирiшувати деякi фiнансовi питання щодо продовження мого експерименту.

Я спостерiгав за вовками, науковець спостерiгав за мною. Вiн збирав практичний матерiал на тему «Теорiя i практика використання нових технологiй зцiлення людини». Менi згодом пояснили: то й що? Iснувала ж можливiсть провести ще й таке дослiдження… Якби не чiпи, нiхто б тебе так швидко не знайшов, подякуй пристроям за порятунок. «Чому менi не повiдомили, що надi мною ставлять експеримент?» — поцiкавився я. — «Щоб не порушувати чистоти експерименту, — вiдповiли. — Ти ж знаєш, у таких випадках обiзнанiсть корегує поведiнку. А яка тобi рiзниця, зрештою? Знав — не знав… Що це мiняє?«…Десять днiв я лежав на витяжцi. Колiно продiрявили свердлом, яке видавало звичайнi ремонтнi звуки «вж-ж-ж! — вж-ж-ж!». Пахло паленою кiсткою. Прикрутили до штиря у колiнi мiцнi тросики, перекинули їх через конструкцiю, встановлену в ногах лiжка, закрiпили на кiнцi важезну гирю. Хiрурги сумнiвалися, чи вдасться витягнути сухожилля пошкодженої ноги, адже воно мало б скоротитися за тi два днi, що я провiв у ямi. Скоротитися й зробити мене iнвалiдом. Але сухожилля мене не пiдвело, виявилося напрочуд еластичним. Його вдалося повернути до нормального стану, а тодi вже зробили операцiю, пригвинтивши до стегнової кiстки металеву пластинку.

Запалення легенiв почалося через кiлька днiв. Лiкарi сказали: вiд тривалого перебування на холодi. Я знав, що не вiд цього. Мене вбивало мертве важке повiтря закритого примiщення лiкарняної палати. Пiсля гiрського повiтря, смачного, рухливого, настояного на пахощах ялiвцю та чабрецю, це були тортури — дихати тим, чим дихати неможливо. Вiкон не вiдчиняли, аби не застудити хворих. Коли на кiлька хвилин вдавалося вмовити санiтарку прочинити кватирку, я жадiбно хапав слабкi струменi дощової свiжостi. Коли почалося запалення, провiтрювати категорично заборонили. «Ми попереджали щодо протягiв, — сказав палатний лiкар, — але ж ви не слухаєте…».